Переклад з польської: Олена Бабій
Кіно, що каталогізує колективні страждання й індивідуальний біль, історичні трагедії й політичну брехню, – це своєрідний культурний резервуар, украй необхідний людям у задушливій тоталітарній системі. І це самоочевидність. А от чи потрібне таке кіно людям вільним і розкутим, схильним полишати справу аналізу історії фахівцям, – це питання й досі відкрите. Історик кіно та літератури, професор, дисидент Анджей Вернер спробував у ньому розібратися на прикладі польського кінематографа.
У. Т.: Пане професоре, ви досліджували кризу культури в польському кіно. Який зміст ви вкладаєте в це поняття? І чи сьогодні ми не спостерігаємо кризових ознак?
– У часи комунізму кіно в Польщі було дуже важливою частиною культури. Кіно для поляків – це своєрідна зброя проти всіх сил, які відбирали нашу свободу. Але після 1989 року становище країни кардинально змінилося. Коли ми прощалися з СРСР і польською комуністичною владою, молоді люди відкрили для себе принади розважального кіно. Дуже швидко ця публіка забула про ті проблеми, якими ми жили донедавна. Як наслідок, відбулося зниження рівня польського кіно. Воно почало орієнтуватися на смаки цієї молодої аудиторії. Однак сьогодні все ж таки наш кінематограф повертається на шлях серйозного осмислення дійсності. Криза культури в кіно – це криза цінностей, які витісняє культура споживання й політична гра. В комуністичні часи люди йшли на перегляд фільмів у пошуках натхнення для того, щоб відстоювати далі свої цінності. Коли ж вони здобули омріяну свободу, то кіно вже їх не цікавило так, як раніше.
У. Т.: Як завдяки кіно можна осмислити минуле? Іншими словами, чи є щось підвладне лише йому? Якісь онтологічні пласти, куди не сягає, наприклад, література?
– Раніше шляхи літератури й кіно були паралельними. Багато гарних творів мистецтва екранізували. Це обумовлювалось ідентичністю їхніх функцій: вони виступали проти тоталітарної системи, попри цензуру й заборони. Після 1989 року шляхи літератури й кінематографа розійшлися. В прозі й поезії запанувала постмодерністська естетика. Література відтоді не була цікавою для кіно, оскільки не порушувала суспільно значущих проблем. Сьогодні в Польщі не так багато фільмів, які базуються на сучасній літературі.
Далі. Художнє кінозображення має великий вплив на емоції та чуття. Хоча це не затіняє його суто інтелектуальної складової. В кіно домінує зображення, а отже, воно апріорі є сенсорним, емоційним мистецтвом. Література, порівняно з ним, незакінчене мистецтво, що залишає поле для уяви. Кіно кінця 1990-х – почату 2000-х, на відміну від літератури, чимало уваги приділило соціальним проблемам, життю провінції, людям, які після змін 1989 року опинилися на суспільному маргінесі. Знімалися фільми, дія яких розгортається в Сілезії, у шахтарському районі Польщі. Це дуже цікаві стрічки. Вони не просто розповідали про біду людей, а мали ментальний вимір, відтворювали атмосферу.
У. Т.: А що, на ваш погляд, втрачає суспільство, яке не відрефлектувало в кінематографі свого тоталітарного й колоніального минулого?
– Таке суспільство втрачає самоусвідомлення. Засадничі міфи й цінності саме в кіно знаходять підтримку, воно їх легітимізує. Політичне ж життя визначає свої інакші цінності. Крім того, воно утилізує масову культуру, бо через неї можна легко нав’язувати людям вигідне для себе одновимірне бачення історії. Раніше боротьба проти тоталітаризму, боротьба за свободу визначали речі, які варто відстоювати. Загалом, політики часто жонглюють мертвими цінностями та міфами, натомість через справжнє кіно можна знаходити цінності істинні, живі.
Порахунки з історією
У. Т.: Фільм «Катинь» Анджея Вайди можна вважати певною вершиною кінематографічної рефлексії щодо трагедій і злочинів тоталітаризму. Чи не варто після таких «високих нот» очікувати спаду кінематографічного інтересу до цього періоду історії?
– Ні, я так не думаю. Цей фільм апелює до пам’яті про велику історичну брехню й образу. Адже не лише Радянський Союз не визнавав своєї провини. Захід так само знав правду, однак не хотів про те говорити відкрито. Тоді, по суті, викорінювалося ціле культурне середовище: знищували інтелектуалів, професорів Яґеллонського університету, розстрілювали офіцерів. Тому «Катинь» Анджея Вайди – це не просто розповідь про трагедію та про ті кривди, яких зазнала Польща від совєтів. «Катинь» – це елегія на смерть не лише конкретних людей, а цілої культурної формації, цілого людського середовища. Існування екранного образу Катині не вичерпує цієї трагедії, але воно до певної міри сприяє загоєнню давніх ран. Це кінопам’ятник, потребу в якому ми всі маємо. Водночас такий фільм не варто розглядати як порахунок зі старими образами.
У. Т.: Польське кіно не зациклювалося на польсько-радянських відносинах, унаочнюючи інші виміри історії європейської несвободи. Які теми цього напрямку є найважливішими?
– У польському кіно є напрямок, який торкається не так відносин польсько-радянських, як польсько-єврейських. Це тема Голокосту, який чинився на території Польщі. Вона була висвітлена широко, бо дуже непокоїть нашу країну. Є такий стереотипний образ поляка-антисеміта, що, однак, не правдивий. Вочевидь, є такі важкі, навіть неприємні теми, які мають бути неодмінно осмислені. Нещодавно були відкриті документи про антиєврейські погроми, які поляки чинили за домовленістю з німцями на польських територіях, уже звільнених радянськими військами. Про це був знятий документальний фільм Агнєшки Арнольд «Сусіди» (2001). Поки ми це не осмислимо, Польща не зможе вільно рухатися вперед.
У. Т.: Самокритична оцінка свого місця й дій в історії є не менш важливою, аніж порахунки й продукування своєї ролі жертви?
– Саме так. Це прояв істинної зрілості суспільства. Це кіно руйнує міф про те, що зло в нашій історії чинилося тільки щодо нас, а ми, мовляв, такі хороші й завжди були лише жертвам. Зло є скрізь, зокрема всередині польського суспільства. Це така сповідь за допомогою кінематографа. Зараз відкрили чимало документів, що це підтверджують. Отож ми маємо багато фільмів, у яких ідеться про життя єврейських містечок у Польщі. Приміром, документальний фільм «По-Лін. Крихти пам’яті» (2008) польської режисерки Йоланти Дилевської розповідає про єврейську міську культуру в Польщі, якої сьогодні фактично вже немає. Її знищили. З одного боку, поляки відчувають сором перед тим, що так сталося. А з іншого – гордість за тих, хто переховував євреїв, допомагав їм урятуватися. Загалом, на ці теми було знято кілька десятків короткометражних і документальних фільмів і, звісно, повнометражні ігрові роботи.
Все тільки починається
У. Т.: Хто окреслюватиме координати польського кіно в найближчі десятиріччя? Які нові імена ви б назвали?
– Сьогодні в Польщі голосно заявило про себе покоління сорокарічних режисерів. Вони вже мають достатній життєвий і творчий досвід, щоб пропонувати цікаві й визначальні речі. Якщо ж говорити про конкретні імена, то я б згадав Анджея Якімовського, його фільми «Штучки», «Примруж очі». Наразі він закінчує свою третю стрічку. Ще я б назвав Міхала Росу, автора фільмів «Що бачило сонечко», «Подряпина». На останньому кінофестивалі в Гдині були показані кілька вельми вартих уваги нових фільмів до того невідомих режисерів. Приміром, кінострічка «Зворотний бік» режисера-дебютанта Бориса Ланкоша.
У. Т.: Побутує думка, що в західноєвропейському кіно панує ідейний дефіцит, спровокований наслідуванням американських кінотрафаретів. Натомість кіно Східної Європи (звісно, там, де воно інтенсивно розвивається) зберігає вірність смислам, змістам, гуманістичним цінностям. Як ви ставитеся до такого вододілу?
– Досвід двох тоталітаризмів – комунізму й фашизму, – природно, визначив значною мірою розвиток кінематографа. Він мав бути осягнений. Звідси ота глибина змісту. Але сьогодні це вже не так. На щастя, нині ми не стикаємося з загрозою тоталітарного придушення й несвободи. Проте на зміну старим загрозам прийшли нові, зокрема агресія, маніпуляції ЗМІ, які нав’язують масові стереотипи. Й кіно потрапляє в цю орбіту уніфікації та спрощення. Нове справжнє кіно Східної Європи повинно відкривати світ наново. Йому доведеться більше відкривати, ніж бачити.
[1658]
Біографічна нота
Анджей Вернер – польський історик кіно та літератури, професор, доктор гуманітарних наук, викладач Театральної академії. Науковий співробітник Інституту літературних досліджень ПАН. Упродовж багатьох років головував у Секції кінематографічного письменства при Спілці польських кінематографістів, автор телевізійної Академії польського кіно. Член правління польської секції ПЕН-клубу. Автор книг: «Звичайний апокаліпсис» (1971,1981), «Історія польського кіно», том V (1985), «Пристрасть і нудьга» (1991), «Кров і чорнило» (1997), «Декада кіно. Проблема кризи культури в кіно шістдесятих років» (1997), «Це – кіно» (1999).