Ідея створення військових частин із українців, які б мали національну символіку і формувалися з урахуванням давніх мілітарних традицій, впала на сприятливий ґрунт національного піднесення в Україні.
Тоді в середовищі офіцерів українського походження національні ідеї були вельми популярними. Приміром, Чугуївське військове училище було відоме водночас як рекордсмен за кількістю Георгіївських кавалерів поміж своїх випускників і як «розсадник мазепинства». Не бракувало патріотів і серед офіцерів-фронтовиків. Процес українізації відбувався практично одночасно трьома незалежними один від одного шляхами.
Читайте також: У березні 1917 року в Наддніпрянській Україні розпочалося національне відродження
ТРІУМФ І ТРАГЕДІЯ ПОЛУБОТКІВЦІВ
На початку 1917 року в діючих з’єднаннях і резервних частинах російської імператорської армії перебувало близько 3,5 млн українців та осіб, що походили з українських губерній, за загальної чисельності армії 9,6 млн солдатів та офіцерів. В умовах активізації національного руху та спроб запровадити автономний статус для українських губерній у складі Росії необхідність спертися на цю силу була очевидною.
6 березня група офіцерів і військових урядовців, що належали до «Братства самостійників», зібрала в Києві підготовче віче тамтешнього гарнізону. Очолював цю ініціативну групу військовий урядовець і лідер самостійників, харківський адвокат Микола Міхновський. 9 березня збори оголосили про створення Установчої військової ради, а вже через два дні майже тисяча вояків сформувала український охочекомонний (себто добровольчий) полк.
16 березня постав Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка, завданням якого було «згуртування всіх вояків-українців до негайної організації національної армії, яко могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України». Безпосередньою організацією наших частин зайнявся Український військовий комітет на чолі з полковником Глинським.
Самостійники, які виявилися в меншості у складі створеної на початку березня 1917 року Центральної Ради, знайшли для себе повноцінну нішу у військовому русі, сподіваючись вибити за його допомогою політичний ґрунт з-під ніг українських соціалістичних партій, що домінували в ЦР й орієнтувалися на автономію Наддніпрянщині у складі Росії. В українізації вони вбачали своєрідний шлях до побудови регулярних збройних сил, які у вирішальний момент могли стати на оборону незалежної України.
Командування Київського військового округу ідею створення українського полку в складі російської армії категорично відкинуло. Зрозумівши, що безпосередньо нічого домогтися не вдасться, полуботківці пішли ва-банк, обравши стратегію доконаних фактів, таким чином змушуючи російське командування визнати формування українських частин.
18 квітня 1917 року члени клубу Полуботка оголосили про створення із солдатів-добровольців київського етапного пункту 1-го Українського козачого полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. Полуботківцям вдалося привернути на свій бік командувача Київського гарнізону генерала Миколу Ходоровича, а 20 квітня 1917-го Ставка Верховного Головнокомандування дала дозвіл штабу Київського військового округу на формування окремої української частини.
Однак ініціативу самостійників було вибито під час проведення І Всеукраїнського військового з’їзду (5–8 травня 1917 року), на якому головою Українського генерального військового комітету (УГВК), керівного органу, відповідального за українізацію в російській армії, замість упливового серед українських військових колах поручика Миколи Міхновського обрали маловідомого на той час соціал-демократа Симона Петлюру, протеже очільників ЦР.
Незважаючи на це, натхнені першими успіхами самостійники заходилися формувати наступну військову частину – полк імені гетьмана Полуботка. Аж тут коса найшла на камінь. У своїх українізаторських планах полуботківці відверто сподівалися на підтримку Центральної Ради як головного національного представницького органу, у складі якого працювали також члени УГВК. Однак соціалістичні партії ЦР у військовому питанні дотримувалися кардинально іншої думки. «Не своєї армії нам соціал-демократам потрібно і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій», – наголошував голова уряду ЦР Володимир Винниченко.
Коли командування Київського військового округу рішуче відмовило у створенні другого українського полку, Центральна Рада пристала саме на його бік. Протистояння полуботківців із владою закінчилося їхнім виступом 4–5 липня 1917 року, який рішуче придушили російські урядові війська за прихильного нейтралітету ЦР.
Просто під завісу згаданого виступу новобранці на київському пересильному пункті зажадали визнати їх третім українським полком імені Грушевського. Щоб не загострювати ситуації, ЦР негайно зробила це, після чого відправила його на фронт. Туди ж один за одним вирушили частини імені Богдана Хмельницького й імені гетьмана Полуботка, а за ними й більшість членів військового клубу Полуботка. І хоча діяльність останнього була припинена, приборкати стихійну українізацію армійських частин виявилося практично неможливо. Ініціаторами цього процесу часто-густо ставали самі солдати та офіцери російської армії.
Читайте також Центральна Рада: початок шляху
ІНІЦІАТИВИ «ЗНИЗУ»
Стихійна українізація військових частин фактично розпочалася після Лютневої революції, коли в російській армії стали масово виникати солдатські ради та комітети. У полках, де переважали українці, останні швидко опановували ради і наполягали на визнанні їхніх частин українськими. До певного часу такі вимоги мали декларативний характер. Та все змінилося в травні 1917 року, коли в Києві зібрався І Всеукраїнський військовий з’їзд, на який приїхали близько 700 делегатів від майже мільйона солдатів та офіцерів-українців.
Під тиском резолюцій з’їзду військовий міністр Тимчасового уряду Алєксандр Кєрєнскій погодився провести українізацію трьох корпусів російської армії: 6-го, 17-го та 41-го. Вони були обрані не випадково – саме в цих корпусах більшість особового складу становили росіяни. Однак згаданий процес відбувався навіть попри спротив Верховного командування. Компроміси згори доповнилися ініціативою знизу.
До 6-го армійського корпусу стараннями голови корпусної ради Петра Трофименка почали масово надходити поповнення з України, туди ж за власним бажанням перевели наших українців-офіцерів. Українізації корпусу запекло чинили опір російські офіцери, зважаючи на давню історію цього з’єднання (наприклад, 62-м Суздальським полком, який був у складі 6-го корпусу, свого часу командував фельдмаршал Алєксандр Суворов). У результаті складних переговорів було прийнято рішення виділити з його складу офіцерські кадри для створення українського з’єднання, яке згодом перейменували у 2-й Січовий Запорізький корпус.
На інших фронтах українізація відбувалася з перемінним успіхом. Траплялися випадки, коли командувачі російських корпусів і армій, росіяни за походженням, не перешкоджали, а, навпаки, сприяли зазначеному процесу. Пояснювалося це насамперед тим, що українізовані частини виявлялися напрочуд стійкими до більшовицької пропаганди. На Північному фронті створення української бригади підтримував особисто командувач 14-го армійського корпусу генерал-лейтенант Алєксєй Будбєрґ. «Треба було, не очікуючи ні на які дозволи, українізувати полки і тоді певно вони втрималися б», – ремствував згодом російський генерал.
РОСІЙСЬКИЙ ФАКТОР
Напрочуд дивовижною здавалася позиція деяких російських генералів щодо українізації армійських частин. Павло Скоропадський у своїх мемуарах визнавав, що українізацію підлеглого йому 34-го армійського корпусу він розпочав за наказом Верховного головнокомандувача Корнілова, ледве не проти своєї волі.
Генерали-українці ставилися до цього процесу вкрай обережно, зважаючи передусім на особливості політики ЦР. «Моє вражіння таке, що в українськім русі є здоровий національний підйом, тільки бракує серйозних державних людей», – згадував Скоропадський. Таку саму думку поділяв губернський комісар Чернігівщини та член ЦР Дмитро Дорошенко: «Соціалісти, що цілком заполонили Центральну Раду, жадали будувати Україну так би мовити на пустому місці».
Читайте також: Операція «Флот для України»
Утім, той факт, що найбільшою за чисельністю і найбоєздатнішою частиною поміж українізованих з’єднань російської армії виявився 34-й армійський корпус генерала Скоропадського, має цілком просте пояснення. Він був єдиним, який українізовували не стихійно і з декларативною імпровізацією, а відповідно до чіткого плану за певного сприяння Верховного командування. Результатом цієї роботи стало створення потужного формування з налагодженою системою управління та зв’язку, роботою офіцерів.
Причина, з якої Верховний головнокомандувач російської армії генерал від інфантерії Лавр Корнілов раптом захопився українізацією 34-го корпусу «включно до лазаретних команд», прояснюється у споминах генерала Скоропадського: шляхом українізації його намагалися убезпечити від пропаганди більшовизму. Але можна припустити й іншу версію. Згаданий процес мав завершитися 15 серпня, проте корпус потребував ще часу на доформування й тому залишився у своїх попередніх таборах. А вже 27 серпня спалахнув військовий путч, відомий в історії як Корніловський заколот. Характерною особливістю цієї змови було те, що її ударною силою виступили Донська, Уссурійська козацькі та Дика дивізії. Ані донські й кубанські козаки, ані кавказці з Дикої дивізії в ті часи не вважали себе росіянами. Скоропадський згадував, що навіть конвой генерала Корнілова складався з кінних туркменів, а не з російських вояків. Не дивно, що більшовицька пропаганда найбільший відгук знаходила в середовищі останніх, а найменший – поміж представників інших національностей.
Чи планував Корнілов кинути проти більшовиків-росіян ще й солдатів-українців Скоропадського? Важко сказати, однак безперечним є той факт, що після корніловського заколоту командування російської армії скасувало будь-яку українізацію її частин. Щоправда, безлад у ній на той момент сягнув такої межі, що і військо, і ЦР цей наказ просто проігнорували.
Після більшовицького перевороту в Петрограді сутички між прибічниками Тимчасового уряду та червоними спалахнули і в Києві. 28–31 жовтня на вулицях міста розгорнулися повномасштабні бої. За цих умов вихованці 1-ї Української військової школи, бійці 1-го запасного полку та делегати ІІІ Всеукраїнського військового з’їзду зайняли оборону в районі, де містилися установи Центральної Ради. А в той самий час до Києва прибули полки імені Хмельницького, імені Полуботка, імені Грушевського, а також 413-й та 414-й піхотні полки з корпусу генерала Павла Скоропадського. 31 жовтня 1917 року бої на вулицях закінчилися перемогою ЦР.
Та, попри це, керівний орган Української революції жодним чином не переглянув своїх згубних для безпеки держави поглядів на сутність військового будівництва. Здобутки українізації російської армії з надзвичайною легкістю змарнували соціалісти ЦР, які в січні 1918 року під час вирішального наступу більшовицьких військ на Київ ухвалили закон, що передбачав ліквідацію регулярної армії та заміну її народною міліцією. «Загальне узброєння народу», яке пропонували українські ліві, призвело до більшовицької окупації України та укладення «хлібного миру» з країнами Четвертного Союзу.
ДО РЕЧІ
Нереалізований військовий потенціал армії УНР
У результаті напівстихійної українізації станом на жовтень 1917 року серед частин російської армії українськими себе оголосили: на Румунському фронті – 10-й та 26-й армійські корпуси у складі п’яти піхотних дивізій, плюс три окремі кавалерійські дивізії; на Південно-Західному – 31-й, 32-й, 34-й, 51-й армійські корпуси та 74-та піхотна дивізія; на Західному – дві українські дивізії з українців 11-го корпусу та 137-ї дивізії; на Північному – 21-й армійський корпус; на Кавказькому фронті – 5-й Кавказький корпус у складі двох дивізій.
Читайте також: Директорія проти Гетьмана