Якщо спробувати подивитися на сучасні соціологічні дослідження і виокремити основні питання, які турбують простого українця, то одне з перших стосуватиметься законності та встановлення/відновлення справедливості. Ці питання є чи не основними відтоді, коли людство почало згуртовуватися в громади й разом вести свої справи. Мабуть, тоді й виникла потреба в певних правилах поведінки, що надалі розвинулися в перші зведені норми, які ми знаємо як звичаєве право. Водночас з’являлися й ті, хто мав їх контролювати та вирішувати, на чиєму боці справедливість.
Традиційні уявлення про середньовічне суспільство складаються з кількох стереотипів, де немає місця правовим нормам, писаному праву, законам, судам, але є свавілля феодалів (можновладців, людей зі зброєю, звичайних злодіїв), наїзди на маєтки, грабіж тощо. Однак під час детального розгляду цих штампів українська історія показує нам цілком відмінну картину. Такими самими або близькими є й уявлення про встановлення справедливості в минулому. Адже й сьогодні більшість українських професійних істориків мало уявляють, якою була правова система на українських землях у давні часи. Власне, середньовічна і ранньомодерна історія демонструє нам цілком управну, як на ті часи, правову систему, різноманітні інституції та, що найважливіше, вміння тогочасних людей користуватися цими інструментами для власних потреб. Але головною для них була повага до того, що в сучасному світі називається верховенством права.
Читайте також: Першопроходець Чорноморії
У пануванні таких уявлень я мав нагоду переконатися ще під час навчання в Кам’янець-Подільському педагогічному інституті в 1990-ті, коли на конференції один з активних студентів історичного факультету виступав із доповіддю про адвокатуру в судах на українських землях у XVI–XVII століттях. Професор, який навчався історії в Ленінграді ще на початку 1930-х і мав величезний досвід наукової та викладацької діяльності, дуже скептично поставився до теми виступу: «Та які там адвокати були в XVI–XVII століттях в Україні». Але, прослухавши доповідь, змушений був погодитися з її головними тезами, що були підкріплені посиланнями на опубліковані документи. Отже, лише приклади можуть змінити стереотипні уявлення, спроектовані нашими знаннями та сучасним світом, у якому ми живемо.
«Руська правда» та її нащадки
Традиційно вважається, що першим писаним зібранням звичаєвих правових норм є «Руська правда», яку князь Ярослав Мудрий у 1016 році дав новгородцям і яку надалі доповнили його нащадки («Правда Ярославовичів» і розлога «Руська правда»). Це невелике зібрання правових норм (від 43 статей у короткій редакції до 121 у широкій) регламентувало передовсім право власної безпеки та майна. У той час розвиток правової думки на українських землях ішов у ногу із сусідніми, щойно християнізованими державами Центральної Європи.
Наступним етапом у поширенні письмових правових норм було пізнє середньовіччя, коли внаслідок династичної кризи зникло з політичної карти Європи Галицько-Волинське князівство, або Руське королівство, й одна частина українських земель опинилася в складі Королівства Польського (Галицька Русь, Західне Поділля), а інша відійшла до складу Великого князівства Литовського (Волинь, Київщина та Східне Поділля). У кожній із цих частин діяли правові норми, як місцеві, так і принесені із Заходу (насамперед німецькомовними мешканцями міст). Для їх запровадження не бракувало й освічених осіб, що здобували освіту в тодішніх європейських університетах, зокрема в Падуї, одному з головних центрів юридичної освіту того часу.
У тій частині українських земель, які були в складі Великого князівства Литовського, давньоруська традиція привела до запозичення норм «Руської правди», що вилилося в ухвалення 1468 року «Судебника Казимира», а згодом, у XVI столітті, ще трьох литовських статутів (1529, 1566, 1588). Статути, які ґрунтувалися на попередніх законодавчих актах, але були збагачені здобутками правової думки вже Ренесансної Європи, стали для частини українських земель основою для правовідносин навіть не на довгі роки, як можна було б сказати. Дію норм литовського статуту на українських землях скасували аж у 40-х роках XIX століття. І зробила це вже Російська імперія.
Закон і порядок. Кожен період української історії має свою правову декларацію: Київська Русь — «Руську правду», ВКЛ — литовські статути Гетьманат — Конституцію 1710-го
Українські землі, що відійшли до складу Королівства Польського, підпали в 1434 році під дію норм коронного права, для функціонування якого було запроваджено цілу низку правових інституцій — судів. Зокрема, кримінальними справами на певній території займався гродський суд на чолі з королівським намісником — старостою. Інший суд — земський — справами осілої на цій території шляхти та рештою, окрім кримінальних. А підкоморський суд вирішував давню як світ проблему — розмежування шляхетських землеволодінь. Усі уряди в цих судах, окрім старости, якого призначав і знімав король, були виборними. Хоча обирали їх тільки з-поміж шляхтичів, до претендентів висували певні вимоги: бути осілим на тій території, де діяли повноваження суду, добропорядним і мати авторитет у суспільстві. Звісно, час, про який ідеться, не передбачав рівності всіх, але, зокрема, виборність із кількох кандидатів в уявленні тогочасних людей була достатнім аргументом проти корупції.
Українські міста ще від першої половині XIV століття почали отримувати право на самоврядування, що надавалося їм верховним володарем. Такий спосіб управління містом ґрунтувався на німецьких зразках, де ще в середині XIII століття місто Магдебург та його мешканці дістали право самостійно вирішувати всі свої справи. У привілеях воно називалося німецьким або магдебурзьким. Історики досі сперечаються про те, яке з міст здобуло його першим на українських землях: Володимир, Сянок чи навіть Львів. Важливо те, що сталося це за часів Галицько-Волинської держави в середині XIV століття. І тому більшість українських історичних міст має принаймні 500-річну, а деякі й понад 600-річну традицію міського самоврядування, що не так уже й погано, якщо поглянути на історії земель далі на схід від Полтави, яке вважається найсхіднішим у Європі містом, де були магістрат, рада, лава, бурмістр, райці, лавники, тобто всі атрибути права міста на вирішення своїх справ самостійно.
Читайте також: Іван Хорват. Імпортований корупціонер
Мова, якою послуговувалися в більшості правових інституцій на українських землях у складі Королівства Польського, була здебільшого латина. Поодинокі писемні документи, які збереглися відтоді й виходили з державної канцелярії (міжнародні угоди, листи), теж писалися латиною. Латинська на довгий час стала мовою права та мовою документа на значній частині українських земель у складі Королівства Польського, і її навіть у XVIII столітті, у добу Просвітництва, не витіснила польська. Інша частина українських земель, що була у складі Великого князівства Литовського, послуговувалася в діловодстві руською мовою. Цей привілей було закріплено рішеннями Люблінського сейму 1569 року, коли Волинське, Київське та Брацлавське воєводства були приєднані до Королівства Польського. У судах на цій території зберігалася дія II Литовського статуту з руською мовою діловодства. Практика її використання, на жаль, виявилася не такою тривалою, як уявлялося. Уже від початку XVII століття польська мова поволі, але невпинно витісняє руську з документів, де для останньої залишається тільки місце в заголовках судових справ…
Парламентаризм та його традиції
У 1493 році король Ян І Ольбрахт, зібравши шляхту з усіх провінцій Королівства Польського, де були представники від шляхти Руського, Подільського та Белзького воєводств, запровадив регулярні зібрання парламенту — Сейму. Він складався з двох палат. До верхньої — Сенату — входили воєводи, каштеляни та католицькі єпископи. До нижньої — Посольської ізби — виборні депутати — посли, яких обирали на сеймиках (місцевих зібраннях шляхти). Наявність діючого законодавчого органу сприяла тому, що з часом шляхта почала організовуватися в угруповання — певний прообраз сучасних політичних фракцій, що під час виступів і дебатів намагалися реалізувати ідеї, які вважали необхідними для країни або свого регіону. Певною мірою бачимо наявність ідеології або ж просто уявлень, які формували місцевий регіоналізм у цілком модерний спосіб його реалізації: політична діяльність у головному законодавчому органі через обраних представників від окремої території.
І все, що відбувалося на засіданні палат парламенту, мало прийматися одностайним схваленням усіма присутніми. Незгода одного була підставою для закриття засідання та припинення роботи Сейму. На перший погляд, нереалістичний інструмент у демократичному інституті був одним із вагомих запобіжників проти корупції, де головним підозрюваним завжди вважався король. Цікаво, що вперше голос незгоди — liberum veto — пролунав аж у 1652-му, тобто через понад 150 років після започаткування регулярної роботи двопалатного парламенту. Але надалі магнати-олігархи, взявши на озброєння такий дієвий інструмент, руками залежних від себе послів дуже часто використовували його на практиці. Це призвело до того, що у XVIII столітті більшість сеймів через використання liberum veto не доходили до логічного завершення та ухвалення бодай якогось рішення. Інколи демократія буває руйнівною.
Криза династії Яґеллонів у 1572-му спровокувала доволі унікальну ситуацію в Речі Посполитій, до якої на той час належали практично всі українські землі. Рішенням варшавського конвокаційного (збори у надзвичайних випадках) сейму 1573 року кожен новий король мав бути обраним на загальних зборах (елекційному сеймі) всієї шляхти Речі Посполитої. Прикладів такої прямої демократії (хоч і шляхетської) годі шукати в тогочасній Європі. Ще одним важливим моментом обрання нового короля була його особиста присяга народу (під яким знову ж таки розумілася шляхта). Ця доволі проста процедура для політичної культури Речі Посполитої стала тим нездоланним бар’єром у Переяславі в січні 1654 року, коли московський посол Бутурлін у різкій формі відмовився присягати від імені царя Війську Запорізькому. Козаки добре знали традиції виборності володаря та його особистої присяги своїм підданим, яка гарантувала їм збереження привілеїв. На жаль, інша сторона цього не розуміла і не бажала розуміти.
На місцевому рівні. Регіональна політика Речі Посполитої робилася на сеймиках
Події середини XVII століття хоч і спровокували політичне відокремлення частини українських земель від Речі Посполитої, але не призвели до її забуття в багатьох царинах тогочасного життя в новоутвореному Гетьманаті. Там і далі користувалися правовими нормами II Литовського статуту та надавали містам Лівобережної України міське самоврядування за магдебурзьким зразком. Збереглася й виборність більшості посад у місцевій адміністрації. Спроба у XVIII столітті провести кодифікації правових норм у Гетьманщині для їх уніфікації з правом Російської імперії ґрунтувалася на… Литовських статутах, Саксонському зерцалі, нормах Хелмінського права (ще одного різновиду прав для міського самоврядування в тогочасній Центральній Європі).
Правова культура тієї частини українських земель, які після подій середини XVII століття сформували окреме державне утворення під назвою Гетьманат, що проіснувало майже до кінця XVIII століття, була своєрідною сумішшю традицій Великого князівства Литовського (II Литовський статут), Речі Посполитої (виборність усіх посад, магдебурзьке право в містах) і власних традицій, притаманних кожному з народів. Поєднання всіх цих факторів на лівому березі Дніпра в другій половині XVII та майже протягом усього XVIII століття, власне, і породило українське розуміння права, яке головою, тобто традицією, було на Заході, а ногами, тобто практикою, на Сході.
Читайте також: Українські націонал-комуністи в добу визвольних змагань
Показовим моментом різних правових культур була суперечка лівобережного гетьмана Івана Брюховецького з московськими послами про покарання одного з тогочасних супротивників гетьмана. На пропозицію московитів ще раз покарати його Брюховецький відповів базовою нормою римського права про неможливість подвійної кари за той самий злочин.
Вершиною правової думки козацької України стала Конституція Пилипа Орлика, ухвалена в Бендерах 1710 року. Текст цього документа рясніє прикладами, що вказують на спробу певною мірою дистанціюватися від спадщини Речі Посполитої та намагання знайти своєї місце, підкріплене угодами (!) з часів Богдана Хмельницького, а також на врахування того сумного шляху, яким пройшов Гетьманат у другій половині XVII та на початку XVIII століття. Прикладом такої самокритики може слугувати положення з VI розділу Конституції: «Однак дехто з гетьманів Війська Запорозького захоплював собі необмежену владу, геть потоптавши рівність і звичаї, і свавільно встановлювали отой закон: «Так хочу — так повеліваю». Через те непритаманне гетьманському уряду самоуправство у Вітчизні і Війську Запорозькому запроваджувався розлад, викривлення прав і вольностей, утиски посполитих та насильний, не виважений розподіл військових посад, а відтак росла зневага до генеральної старшини, полковників і значного товариства». Важко сьогодні говорити про ймовірність реалізації цього проекту Орлика, але той факт, що такий політико-правовий документ вийшов із середовища козацької старшини та й ще містив спробу аналізу недавньої історії, заслуговує на повагу. Єдине застереження щодо нього — це не перша конституція у світі чи Європі. Адже в Королівстві Польському та Речі Посполитій кожний успішний сейм завершувався ухваленням конституції.
Козацька старшина гетьманщини в другій половині XVIII століття почала «пригадувати» своє походження, щоб отримати повноцінне дворянство в Російській імперії. Для багатьох родин цей процес розтягнувся на довгі роки. Але характерною рисою було те, що левова частка гербів, якими користувалася козацька старшина, походила власне з річпосполитських гербових братств і мала цілком звичні для них назви: Любич, Леліва, Прус, Янина, Ястшембець, Огоньчик, Доленґа та багато інших, коріння яких сягало геральдичної традиції Королівства Польського ще з XIV століття. А джерелом, до якого вони апелювали, була «…книга польская Гербариуш, в которой герб предка его и вся фамилия по ныне на печатях своих употребляють…» — так писалося в справі про доведення шляхетства нащадків бунчукового товариша Федора Маньковського у 1833 році. Виданий у Петербурзі 1914-го «Малороссийский гербовник» авторства Владислава Лукомського та Вадима Модзалевського яскраво демонструє таку номенклатуру гербів, яку використовувала козацька старшина.
Прикладом продовжувача традиції Речі Посполитої можна вважати й одного з колоритних представників української літератури початку XIX століття Івана Котляревського, який у своїй п’єсі «Наталка Полтавка» вивів в образі Возного з неоковирним шляхетським прізвищем Тетерваковський представника дрібної урядницької верстви. Пам’ятаю складнощі своєї вчительки, яка пояснювала нам значення цього слова. Адже возний — це судовий урядник, що відповідав за вручення позовів і забезпечував збирання доказів злочину. Так у XV столітті почали називати детських, князівських урядників із подібними функціями, яких ми знаємо з давньоруських часів.
Регіональне самоврядування
Своєю чергою, на регіональному рівні після 1572 року починається своєрідний тріумф шляхетської демократії. Місцеві сеймики стають тим місцем, де вирішуються всі важливі справи регіону (воєводства, землі, повіту залежно від адміністративного поділу). На них обговорюються питання державної ваги (податки, міжнародна політика, обрання наступного володаря тощо), вирішуються податкові справи в межах повіту чи воєводства, обираються посли від кожної території на сейм, судді вищої апеляційної інстанції — Коронного трибуналу, який від 1578 року засідав у Любліні. Навіть організовуються власним коштом територіальні військові підрозділи.
Виборність більшості посад на чолі з головною — королівською — робила життя Речі Посполитої, а заразом й українських земель у її складі доволі живим і динамічним. Важко було передбачити результати виборів, адже на них часто розігрувалися справжні баталії, коли кожна зі сторін була готова до кінця обстоювати свої інтереси. Ця начебто ідеальна картина світу поволі від кінця XVI століття стала псуватися через домінування на регіональному, а згодом і державному рівні окремих родин, які задля поширення та зміцнення свого впливу не гребували будь-якими методами в політичній діяльності. Історики назвали цей період, що завершився розпадом Речі Посполитої, добою олігархії.
Доволі типовим стереотипом у наших уявленнях про свавілля місцевих можновладців є перебільшення значення наїздів, які були позаправовим способом вирішення конфліктів. Але під час детальнішого розгляду тих справ можна побачити, що кількість учасників і «жертв» була значно менша, а самі наїзди були радше жестом чи закликом однієї зі сторін до примирення та діалогу. Маючи здоровий глузд, ніхто не прагнув проливати кров. У цей час навіть такі могутні особи, як Костянтин Острозький, володіючи необмеженими фінансовими та людськими ресурсами для втілення своїх інтересів, були змушені як звичайні персони відповідати на численні позови в судах і, що показово, не завжди їх вигравали. Навіть у маленької людини був шанс вирішити справу на свою користь і встановити справедливість. Хоча сам шлях до цієї справедливості був ой яким довгим і важким.
Наявність такої давньої традиції судочинства, яке регламентувалося писаним правом, призвела до того, що після поділів Речі Посполитої в 1793 і 1795 роках на українських землях Російська імперія була змушена доволі довго підтримувати стару систему та давні звичаї в судочинстві. Повітові суди губерній на Правому березі Дніпра стали своєрідним продовженням земських і гродських судів, куди всі охочі не тільки складали позови та скарги у своїх справах, а й за старою традицією вписували величезну кількість документів. У цьому випадку судові книги були своєрідною нотаріальною й водночас легітимізуючою інстанцією. Адже кожен документ, копія якого вписувалася до судових книг, прирівнювався до оригінального акта.
Цивільні правовідносини
Наявність такої розгалуженої системи установ сприяла й виробленню традиції користуватися ними. Недарма на Лівобережжі після ліквідації Гетьманщини та особливо після приєднання Правобережної України наприкінці XVIII століття в Російській імперії зіткнулися зі справжньою лавиною судових справ у повітових і міських судах.
Традиція впорядковувати свої справи в судових установах на нашій землі сягала XV століття. Одним із її характерних виявів було укладання тестаментів (заповітів) не тільки серед найзаможнішої шляхти, а й серед простого міщанства українських міст. Так, кияни вже від другої половини XVI століття вписували свою останню волю за участю свідків і визначали виконавців заповіту. І це при тому, що Київ був на крайньому сході Речі Посполитої. Годі й казати, що в тогочасному Львові ця практика набула такого великого поширення, що тестаменти й посмертні реєстри речей львівських міщан у XVII–XVIII століттях налічують сотні й сотні документів. Спільне проживання в тогочасному Львові чи Кам’янці кількох етнічних громад сформувало в мешканців цих міст стійкі орієнтири щодо власної юрисдикції. Приміром, будь-яке правопорушення, у якому брали участь особи, що підпадали під різну юрисдикцію (наприклад, у вірменському шинку побилися русин і поляк), вимагало зібрання спільної комісії для встановлення провини та покарання учасників події.
Верховенство права й множинність правових інститутів на українських землях — це цілком реальні події нашої історії, коли місцеві традиції та правові норми, що сягають давньоруських часів, примножені привнесеними західними практиками, утворили на українських землях життєздатні правові норми для всіх громадян. І ці норми існували тут 500 років! На жаль, радянська влада у XX столітті майже цілковито знищила у свідомості українців уявлення про можливість встановлювати справедливість за допомогою правових і парламентарних інструментів. Сучасні українські реалії вже незалежної України демонструють нам цілковиту зневагу та неспроможність держави гарантувати рівні можливості для всіх її громадян.