Українська історіографія окреслює такі етапи національного відродження: дворянсько-шляхетський (1780–1840-ті роки); народницький (1840–1880-ті роки); модерністичний (від 1880-років). Перший, шляхетсько-дворянський, етап характеризується насамперед визначальною роллю нащадків козацько-старшинської верстви. Прагнення захистити «козацькі права і вольності» було основою опозиційних настроїв української аристократії до російської державної системи в Україні. Проте наше розуміння подальших етапів українського руху сьогодні потребує корективів.
Історична аристократія
Згадаймо те бачення соціального підґрунтя українського руху, яке ще століття тому висловив В’ячеслав Липинський: українська історична аристократія відіграла вагому роль не лише на дворянсько-шляхетському, а й наступних етапах. Липинський говорив про український «клас родових землевласників», які закладали «фундаменти під сучасне політичне й культурне відродження української нації», та гостро критикував українських націонал-демократів і соціалістів за їхнє намагання вивести українську аристократію за рамки новітнього націєтворчого процесу.
У ХІХ — на початку ХХ століття в численних українських аристократичних родинах як на теренах колишньої Гетьманщини, так і на Правобережжі та в західних регіонах України були спільні чинники формування і зміцнення «українськості». Значною мірою вони проявились у безпосередній включеності шляхти в господарську діяльність її спадкових володінь. Звісно, російська влада прагнула асимілювати Україну та знищити зв’язки українських еліт з основною масою народу. І значна частина нащадків козацько-старшинської верстви, української шляхти перетворилася на російське дворянство, «рабів з кокардами на лобі», за висловом Тараса Шевченка. Однак ця трансформація не була абсолютною і незворотною для багатьох українських аристократичних родин.
Усупереч намаганням царату перетворити Київ після придушення польського повстання 1830 року на форпост русифікаторської політики, місто стало органічним центром українського суспільно-політичного та науково-культурного життя, звідки ідеї національного пробудження ширилися на всі українські землі. У Києві бачимо ще на початку 1840-х років гуртування національно свідомої молоді, серед якої виділялися історик Микола Костомаров, етнограф і письменник Пантелеймон Куліш, історик права Микола Гулак-Артемовський, етнограф Опанас Маркович, Василь Білозерський та ін. Невдовзі до них приєднався Тарас Шевченко.
Тісні зв’язки поета із представниками тогочасної української аристократичної верстви, з одного боку, зміцнювали національну поставу української аристократії, а з другого — стосункам із нею Шевченко значною мірою завдячує формуванням своїх світоглядних і суспільних позицій. Зокрема, Шевченкове «Чи діждемося Вашинґтона з новим і праведним законом, а діждемось таки колись» має своїми витоками концепцію дворянських українських опозиціонерів на чолі з Василем Капністом, які у своїх діях орієнтувалися насамперед на приклад «американського сепаратизму» щодо Англії.
Саме намаганням Тараса Шевченка пробудити в української аристократичної верстви усвідомлення необхідності національно-визвольного чину, простягнути руку селянству заради спільної боротьби за визволення України і було продиктоване його «Посланіє до мертвих, і живих, і ненароджених земляків в Україні і не в Україні сущих». Шевченкове прагнення до утвердження в українському суспільстві національної єдності й примирення між українським панством і селянством, крім усього іншого, базувалося на досить виразному соціокультурному підґрунті, яке мало своє історичне обумовлення. Ця певна близькість двох соціумів визначалася традиційною соціально-економічною спорідненістю козацького й селянського землеволодіння, яке своє найбільш повне виявлення знайшло ще в час визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького і протягом довгого часу існувало поряд. Органічні й розмаїті зв’язки багатьох українських дворянських родин із селянським середовищем свідчили, що їх безглуздо підміняти лише «класовою боротьбою» та абсолютизувати суперечності між обома класами-станами, як це робили російські марксисти та їхні українські послідовники.
Читайте також: Дух Полуботка
Братчики, громадівці і хлопомани
У січні 1846 року в Києві постало таємне українське товариство — Кирило-Мефодіївське братство, яке вперше в історії українського суспільного руху висунуло низку політичних програмових завдань, спрямованих на визволення України й докорінну перебудову тогочасних суспільних відносин. Відсутність серед братчиків великих землевласників, аристократів, переважання середніх і дрібних поміщиків, урядовців, студентів, інтелігенції свідчили про істотні зрушення у визвольному русі, розширення соціальної основи його провідної верстви. Програмові документи Кирило-Мефодіївського братства містили ідею відновлення Української держави. Можна стверджувати, що Кирило-Мефодіївське братство засвідчило виникнення першої модерної політичної організації, яка поставила своїм завданням національне визволення українського народу.
У цей самий час дедалі більших обертів набирає активність так званого українолюбства («українофільства»), започаткованого в 1830–1840-х роках. Загалом цим терміном окреслювалося дещо розмите суспільне явище, яке включало різні форми прояву любові до України як своєї Батьківщини серед вищих прошарків суспільства, інтерес до народного життя, народної творчості тощо. Михайло Драгоманов так відгукнувся про перший етап українофільства: «Промелькавше у 30-ті і 40-ві роки панське українофільство, наслідник, коли можна так сказати, «мазепинського»…» Тобто йдеться про українофільство насамперед в українському аристократичному середовищі. Його, за Драгомановим, змінив «новий період українофільства, вийшовший з Шевченка», який «означився різким демократичним духом (а се його сила і зародиш важнішої будучності…)&r
Із другої половини 1850-х років розпочалось оживлення громадської і культурницької праці українців. Спочатку в Петербурзі, а згодом і в низці міст України — Полтаві, Чернігові, Харкові, Києві — виникли «Громади». Громадівці ставили своїм головним завданням піднесення культурного рівня українського загалу, зростання його національної свідомості. З цією метою вони опікувалися організацією українських шкіл, виданням книжок українською мовою, влаштуванням театральних вистав, концертів тощо.
Громадівський рух доповнило «хлопоманство», що виникло в середовищі спольщеної української шляхти Правобережної України. «Хлопомани» на чолі з Володимиром Антоновичем не поділяли поглядів шляхетського загалу на те, що відродження польської державності й відбудова історичної Польщі на українських землях поліпшать становище українців. Своїм обов’язком вони вважали служіння народу, насамперед селянству (звідси «хлопомани»). Наголошувалося, що обов’язок освічених людей полягає в тому, щоб «ужити всіх сил, щоб дати народові змогу просвітитись, самоусвідомитись, усвідомити свої потреби й уміти їх заявити, одним словом, через свій внутрішній розвиток стати на той громадський ступінь, на який його становить закон…»
Отже, в центрі уваги нової української провідної верстви, яка втрачає свої класові прикмети й живе за рахунок літературної праці, — народ, якому властивий вищий розум, моральні чесноти і який уже сам по собі випромінює душевне багатство, що протистоїть владі, у тому числі й національній. Неправедній владі Пантелеймон Куліш, зокрема, протиставляв вічне добро народної душі, яка, на його думку, є єдиним реальним фактом історії, усе інше варте осуду. Ось чому й українська історія, боротьба козацтва за державність не знаходять його позитивної оцінки. Національна місія українського народу полягає не в осягненні власної державності, а в пошуках найвищої правди. Як бачимо, здійснення політично-державницьких завдань іще Куліш виключав із суспільного процесу.
Таке бачення було покладено в основу української народницької аполітичності, яка на довгі роки стала стрижнем суспільної позиції українського громадянства та його еліти. Для українського народництва лише селяни й прості козаки стали носіями українських національних рис. Аналізуючи історичне минуле, народники виключали аристократичну еліту (гетьманів, старшину, шляхту), трактуючи її як ворожу народові суспільну силу. Звідси — на довгі роки негативна оцінка українською історіографією державницьких змагань доби Гетьманщини та її найбільш визначних діячів. Від 1860-х років народництво повністю утвердилося в українському русі й поширило свої погляди на суспільно-гуманітарні дисципліни та літературну творчість. Народницька школа історіографії (Микола Костомаров, Борис Лазаревський, Володимир Антонович, згодом Михайло Грушевський) на довгі роки утвердила в українському суспільстві свій погляд на історичне минуле України, де домінантою були насамперед стихійні рухи народних мас, спрямовані на задоволення соціально-економічних інтересів.
Українські народники дали свою інтерпретацію поняттю «народ», яке вони ототожнювали насамперед із селянством. Важливим психологічним підґрунтям скептичного ставлення до старшинської верстви був сповідуваний «комплекс провини» нащадків козацької старшини та української шляхти перед селянством і прагнення спокути. Тому й у традиційній тязі українського селянства до земельної власності, де воно конкурувало з російськими, польським та зденаціоналізованими українськими поміщиками, народники бачили боротьбу за національне визволення.
Як наслідок — поява в українському національному русі 60–70-х років ХІХ століття «різночинців» мала суттєвий нюанс: традиційний патріотизм нащадків козацької старшини вони доповнили соціальним радикалізмом, який культивувався не українськими, а російськими поступовськими колами.
Читайте також: Філософія Євгена Чикаленка
Народники і соціалісти
Поява народницької інтелігенції на суспільно-політичному обрії України не означала ліквідації ідеологічного впливу української шляхетської верстви. Ще в XVII–XVIІI століттях козацько-старшинська еліта, не виробивши свого національного монархічного концепту, виявилася, зрештою, позбавлена й послідовного бачення самостійницьких перспектив України, а з перемогою старшинської аристократії над гетьманським монархізмом у суспільній свідомості остаточно утвердились ідеї козацького автономізму, а не державної суверенності. Ці ідеї отримали своє подальше життя в різних формах упродовж усього XIX — початку ХХ століття.
Відсутність власної монархічної ідеї в суспільній свідомості українців не означала, що їм були властиві одвічні республіканізм і демократизм. Зовсім ні. Неспроможність української еліти виробити національну монархічну концепцію і прищепити її українському суспільству, хоча такі спроби й були, створювала в суспільній свідомості прогалину, яку заповнював монархізм російський. Це й породило так званий принцип подвійної політичної ідентичності, де національні почуття химерно поєднувалися з вірнопідданством Російській імперії та російському монарху.
Попри суттєву національну трансформацію українського руху «народницької доби», пов’язану з участю в ньому «різночинних» верств, серед його чільних діячів та ідеологів залишалось чимало нащадків козацької старшини та українського шляхетства — носіїв традиційної української ідеології. Їх було багато й серед представників так званих інтелігентських професій: професорів, земців, учителів, службовців, студентів тощо, які становили основну масу активістів українського руху.
Із розгортанням діяльності Михайла Драгоманова у громадівському русі починає формуватися радикальна течія. Політична доктрина Драгоманова не давала змоги молодому українському політикуму вирватись із цупких обіймів російського централізму й вийти на шлях творення самостійних політичних течій, а зрештою, позбавляла головної перспективи — необхідності послідовної боротьби за самостійну Українську державу. Концепція традиційного українського автономізму поєдналася завдяки Михайлові Драгоманову з новітнім західноєвропейським федералізмом у вигляді прудонізму, на довгі роки лягла в основу політичної програми українського руху і стала важливою рисою політичного світогляду української суспільної еліти.
Фактично Михайло Драгоманов продовжив автономістсько-федералістичну традицію попередньої аристократичної еліти й до кінця свого життя рішуче поборював «український сепаратизм». Він намагався переконати українських політиків зосередити свої зусилля на демократизації і федералізації Російської та Австро-Угорської імперій, що, на його думку, створило б умови для вільного національного розвитку українців.
Автономістсько-федеративне бачення місця України в системі Російської держави було акцептоване українськими соціалістичними та ліберальними партіями, які від нього до кінця не відмовились остаточно навіть у час Національно-визвольних змагань 1917–1921 років. Тривалий час воно було суттєвою перешкодою на шляху усвідомлення українським суспільством необхідності власної незалежної держави. Потрібна була «справжня революція супроти народницького світогляду», як зазначав В’ячеслав Липинський, щоб вивести український рух із глухого кута хибних уявлень про перспективу майбутніх відносин між Україною і Росією.
З усвідомленням необхідності самостійної держави в українстві посилювалось розуміння того, що Україна має розвинути класово диференційовану структуру як передумову оптимального національного й державного існування. На зламі ХІХ–ХХ століть уже було не достатньо «хлопоманства» Володимира Антоновича і простого сповідування народницьких ідей. Потрібна була повноцінна участь вищих суспільних прошарків в українському русі з їхнім політичним досвідом і здатністю до державотворчої праці. Попри монопольні позиції в українському русі ліберальної демократії та соціалістичних течій, еволюція шляхетсько-дворянського стану продемонструвала прагнення до розвитку правого консервативного крила й подолання, за виразом В’ячеслава Липинського, «смертельної однобічності нації». Згодом, у 1918 році, реалізація консервативними силами проекту традиційної національної державності стала ланкою загальноєвропейського процесу консервативної революції, реакцією на торжество породженого ХІХ століттям лібералізму, прибраного в новітні демократичні шати після завершення Першої світової війни.
Читайте також: Звідки взялися “недоросіяни”
І, нарешті, самостійники
Кінець ХІХ — початок ХХ століття пов’язаний із суттєвою трансформацією політичної еліти й появою в її середовищі виразних самостійницьких тенденцій. Розпочався процес творення незалежних українських політичних партій та організацій, причому він відбувався майже одночасно й у Великій Україні, й на Галичині. У 1895 році чільний діяч Української радикальної партії Юліан Бачинський опублікував свою працю «Ukraina irredenta», яка стала маніфестом українського державного самостійництва. У Великій Україні виникає таємна організація під назвою «Братство тарасівців», яка вважає своїм ідеалом незалежну Українську державу й наголошує не на соціальному, а на політичному визволенні України. Важливим етапом у формуванні української політичної еліти стало утворення в лютому 1900 року в Харкові Революційної української партії (РУП). У її середовищі сформувалася ціла низка діячів самостійницького світогляду, висловленого у програмовому документі РУП — брошурі «Самостійна Україна», яка критикувала діяльність попередників РУП та містила заклики до боротьби за державну самостійність власними силами. Саме із цією працею пов’язується зародження політичного націоналізму у Великій Україні. Однак попри зростання самостійницьких настроїв в українському русі позиції прихильників «єдиного фронту» з російською революційною демократією залишалися надзвичайно впливовими.
На початку 1902 року від РУП відкололось її національно-радикальне крило, яке утворило окрему Українську народну партію на чолі з Миколою Міхновським, що обстоювала ідею повної української державної самостійності. Соціальну основу цієї партії становило переважно середнє дворянство Лівобережної України. Воно демонструвало намагання традиційної аристократії спрямувати український національно-визвольний рух на шлях боротьби за створення незалежної держави. Цьому завданню були підпорядковані програмні документи партії, написані Миколою Міхновським, зокрема його «Десять заповідей УНП».
Лише буквально напередодні Першої світової війни були зроблені перші кроки в напрямку формування політичного самостійництва: як у консервативному, так і в націоналістичному середовищі. Однак у цілому український політикум, на відміну від інших європейських народів, які протягом ХІХ — початку ХХ століття покладалися на власні сили в боротьбі за національну свободу і власну державність, усе ще апелював до чужої влади, сподіваючись отримати від неї свободу, державність і громадянські права. Ця інертність української політичної еліти, неспроможність виробити чітку власну державницьку позицію, прищепити її суспільній більшості, на жаль, була властива їй навіть у час найбільшого піднесення українського руху 1917–1921 років. Тому такі постаті, як Микола Міхновський, В’ячеслав Липинський, Дмитро Донцов, фактично були чужими в українському суспільно-політичному житті. Їхні заклики до творення національної еліти не знайшли відгуку в соціалістичних серцях, а сліпа віра більшості українського політикуму в «магію соціалізму» спричинила поразку національно-визвольних змагань у 1917‒1921 роках.
В утвердженні українського самостійництва неабияку роль відіграла суспільно-політична й наукова діяльність В’ячеслава Липинського. Поява самостійницьких тенденцій як в аристократичному середовищі, так і в українській соціал-демократії привела до об’єднання групи інтелектуалів, які стали на відповідні політичні позиції. І, хоч у її складі були діячі переважно із соціалістичним світоглядом, стало можливим зближення цієї групи з Липинським на ґрунті формування державницьких позицій. До цієї групи з часом приєднався і Донцов. На ґрунті зближення соціал-демократичних і консервативних «самостійників» стало можливим проведення в березні 1911 року кількох нарад українських емігрантів і галицьких діячів у Львові, які поставили на порядок денний питання боротьби за політичну самостійність України. Результатом цієї взаємодії стало створення Українського інформаційного комітету (1912), а трохи згодом — «Союзу визволення України», які своєю метою ставили утворення самостійної Української держави. Ці структури демонстрували прагнення української консервативної та радикальної еліти до взаємодії і консолідації зусиль на ґрунті державної самостійності.
У цьому зв’язку варто пам’ятати застереження В’ячеслава Липинського, що «Українська нація не поза нами, а в нас самих. Вона твориться повсякчасно творчою працею кожного з нас». Цей дороговказ є надзвичайно актуальним і для сучасного українського політикуму, якому сьогодні варто враховувати й успіхи, й гіркі уроки минулого.