Від архаїки до Голлівуда. Культурні мандри українського «Щедрика»

Надбання всього світу

Факт безсумнівного культурного завоювання з цікавою «ребрендинговою» історією мав би тішити патріотично налаштованого українського інтелігента. Однак не тішить, оскільки мало хто із зарубіжних симпатиків «Щедрика», особливо за океаном, здогадується про його українські коріння. Ще менше людей, які щороку, святкуючи Різдво, занурюються в дзвінкову стихію «Щедрика», насолоджуються його звуковою стрункістю і надихаються позитивною інтонаційною енергетикою пісні, чули ім’я композитора Миколи Леонтовича (1877–1921), автора тієї хорової обробки, яка лежить в основі всіх без винятку сучасних аранжувань пісні – від естрадних та джазових до клубних і рокових (поміж них композиції з репертуару Джессіки Сімпсон і гурту Destiny’s child). А вже про хорового диригента й композитора Олександра Кошиця (1875–1944), завдяки якому «Щедрик» зазвучав у США та Канаді й перетворився там ледь не на «американсько-канадську народну пісню», годі й говорити – його і самі українці ледь пам’ятають через підступну подачу радянської історіографії, що рішуче викреслила митця з національного музичного контексту ХХ століття як «емігранта-зрадника».      

За словами сучасного українського хорового диригента Миколи Гобдича, «Щедрик» Леонтовича став надбанням усього світу. Відтак в очікуванні чергового дива Різдва варто згадати деякі обставини історичного побутування цієї унікальної пісні, окреслити окремі штрихи її культурно-музичної біографії.

Читайте також: Новий рік по-українськи: напівзабуті традиції

Простежити хронологію виникнення «Щедрика» хоча б у вимірі століть сьогодні неможливо – його джерела ховаються у товщах загадкової та водночас потужної в художньому сенсі праукраїнської архаїки. На це вказують і зміст поетичного тексту, і характер пісенного мелодичного малюнку, зокрема притаманна їм обом лаконічна, глибинна простота. Головним духовним меседжем тексту, що свідчить про дуже давні, дохристиянські часи його появи, коли мова природи лежала в основі мови людини, є ніжний весняний образ ластівчиного щебетання:

«Щедрик, щедрик, щедрівочка,

прилетіла ластівочка,

стала собі щебетати,

господаря викликати…».

Культурний код «Щедрика» легко зчитується й сучасним слухачем. Це і плин часу, і ритм серця, і хвиля вітру, і метафоричний «стукіт у двері», що запускає в дію магічний пульс обряду віншування господаря, заговорювання хати на добро, а богів на щедрість.

Тріумфальне виконання

До своєї «зіркової» пори пісня жила доволі скромним культурним життям, віками прикрашаючи побут українських селян, – особливого поширення «Щедрик» набув на Правобережжі, зокрема Поділлі та Волині. Врешті знадобився одноосібний геній Леонтовича, щоб надати архаїчному наспіву багатющого сучасного звучання, висвітлити перед усім світом його мелодичний чар, ритмічну міць та універсальний надісторичний художній сенс. Сталося це, хоч як дивно, в роки Першої світової війни. 1914-го композитор, який жив тоді в Тульчині на Вінниччині, створив цю його найкращу хорову обробку, а 1916-го в урочистий різдвяний вечір 25 грудня вона вперше прозвучала в стінах Київського університету ім. Святого Володимира у виконанні студентського хору під орудою Кошиця. З того тріумфального виконання, власне, й почалася недовга прижиттєва слава Леонтовича як одного з найталановитіших і національно виразних українських композиторів. Справді недовгим був період його професійного поступу: у січні 1921 року, в післяріздвяні зимові дні, музикант, якого радянська влада підозрювала в таємній націоналістичній діяльності, трагічно загинув – був розстріляний «уповноваженим» більшовицьким агентом. Згідно з останніми біографічними даними, за кілька днів до загибелі Леонтович працював над черговою обробкою особливої народної пісні на тему смерті. Творчими «дітьми» і «квітами», які справді забезпечили йому безсмертя, стали прекрасні хорові роботи. Крім «Щедрика» це «Дударик», «Козака несуть», «Пряля», «Ой з-за гори кам’яної» та багатьох інших, у яких українська народна пісня в озброєнні європейської класичної поліфонії піднімається до рівня досконалих композиторських шедеврів хорової музики ХХ століття: «Carmina burana» Карла Орфа, «Stabat mater» Франсиса Пуленка, «Симфонічних танців» Сєрґєя Рахманінова.

Отже, незважаючи на зусилля більшовизму викорінити з масової пам’яті українців імена тих, хто стояв на заваді «совєтизації» України, з Леонтовичем цього не вийшло. Хоча широкий світ знає про нього дуже мало, для української культури його ім’я сьогодні є одним із визначальних, тих, що уособлюють загальнонаціональний музичний стиль.

Щоправда, слава нового «Щедрика» набагато перевищила славу його автора. Уже в 1919 році твір почав тріумфальну ходу спочатку Західною Європою, а потім і заокеанськими теренами. У результаті в 1936-му з’явився англійський текст «Щедрика», перейменованого на «Колядку дзіночків», – його створив Петро Вільховський, вочевидь, такий самий емігрант зі Сходу, яким був для американців і Кошиць.

Хор Кошиця

Диригенту Олександрові Кошицю належить честь популяризації багатьох обробок Леонтовича разом зі «Щедриком». Ще за часів УНР він був призначений керівником Української республіканської хорової капели, спеціально створеної для пропаганди національного музичного мистецтва у світі. Долею колективу опікувався сам Симон Петлюра, за рішенням якого у 1919 році капела виїхала на чергові західноєвропейські гастролі. Після падіння українського національного уряду і приходу до влади більшовиків Кошиць із частиною хористів прийняли рішення залишитися за кордоном. У 1922-му капела на чолі з диригентом перебралася до Америки, де протягом двох десятиліть із незмінним успіхом виступала в США, Канаді, Мексиці, Бразилії, на Кубі, базуючись передусім у Нью-Йорку та Вінніпезі. Пісенний репертуар хору Кошиця набув без перебільшення всеамериканського поширення. Цьому сприяли і мистецький ентузіазм тамтешньої української діаспори, і власні пісенні традиції молодої американської музичної культури. Як відомо, її рисою є високий рівень культурного інтегрування, властивість вбирати й перетворювати «на своє» різнонаціональні музичні джерела, насамперед пісенні. Через пісню (негритянську, протестанську, емігрантську) формувався ледь не головний напрям американської популярної музики – джаз. І саме в ньому, уважно вслухавшись, можна віднайти «реліктові» паростки української пісні, як, наприклад, інтонації «вічної» колискової «Ой ходить сон» (яка набула популярності в Америці завдяки обробці Кошиця), перетворені на шедевральний джазовий стандарт «Summertime» авторства Джорджа Ґершвіна, – про це свого часу казав відомий американський композитор і диригент українського походження Вірко Балей.

На пагорбах Голлівуда

Вибаглива художня фортуна вигадала для леонтовичівсько-кошицевого «Щедрика» вражаючий культурний маршрут: український сільський побут – європейське академічне музичне середовище – американська пісенна культура – джаз – Голлівуд. Адже саме в Голлівуді з його необмеженими ресурсами медійного впливу відбувається остаточна шліфовка тієї чи іншої мелодії як мегапопулярної. Що, власне, і сталося зі «Щедриком» після виходу на екрани рекордної за прокатними зборами різдвяної комедії Кріса Коламбуса за участю юного Маколея Калкіна «Один удома» (1990 рік) та чотирьох сиквелів (останній, «Один удома-5», до речі, знятий цього року). Таким чином, у 90-х роках минулого століття український «Щедрик» піднявся на нову, найвищу хвилю культурного побутування. При цьому автори згаданих, та й численних наступних різдвяних фільмів і вистав, естрадно-оркестрових п’єс, інструментальних фантазій, хорових композицій тощо на тему «Щедрика» беруть за основу своїх музичних текстів не просто архаїчну мелодію, а саме авторський матеріал хорової обробки Леонтовича. Англомовна Вікіпедія стверджує, що до 2004 року створено вже понад 150 версій «Щедрика». У формальному розумінні всі ці новітні аранжування є «обробками обробки», що в принципі дає право українцям заявляти про порушення прав загальнонаціональної інтелектуальної власності.