— Як вам пощастило! Живете впритул до такого лісу. Он які високі й стрункі сосни, он як у ньому чисто, сухо, ясно…
Так заговорив я з немолодим чоловіком, що порався зі своїм мерседесом біля багатоквартирного будинку на околиці Охтирки.
— Та який там ліс, — похмуро озвався він. — Парк. Жодного куща, щоб було де сховатися, як припече.
Він був немолодий, ретельно поголений; від сивої непокритої голови пахло «Саважем», як від усіх поважних чоловічих голів в Охтирці.
— Ви жартуєте? — спитав я з надією.
— Які жарти? Де ви бачите ліс? Парк — він і є парк.
Отак мені вкотре, але ніби вперше, відкрилося цими днями дещо суттєве у двоногих. Той самий дух заперечення, невдоволення, критики всього й усіх — дух, якого один теж проникливий автор колись відрекомендував як вічного ворога людства.
«Усе нам не так, усі нам не такі», — казала, бувало, і мати, коли їй набридне лаяти начальство, а заодно і сусідів, і свою Стару Рябину, не кажучи вже про Нову й Катеринівку.
І вона ж потім мені: «Кому потрібна твоя правда?».
З роками я зрозумів кому. Найбільше правда, зокрема про той диявольський дух, потрібна навіть не мені. Як нікому, вона потрібна начальнику — будь-якому, від найменшого, як бригадир землекопів, до першої людини в державі. Якщо, звичайно, він справжній начальник, тобто має відповідний хист, а не лише потяг властолюбства.
А до хисту належить окомір. Це слово вжив і розкрив теж німець уже не двісті двадцять, а всього сто років тому. Всюди вони — німці. Як не Гете, так Вебер.
Політику, якщо він щиро здумав зробити щось путнє й не злетіти в нікуди, треба не просто знати, а відчувати шкірою, що з його гасел і закликів спрацює, а що ні. Бачити внутрішнім зором справжню відстань між бажаним і можливим — оце він і є, за Вебером, належний політичний окомір.
Зрозуміло, що тому ж Петру Порошенку на останніх президентських виборах не допомогло б ніяке гасло, ніяка програма, бо проти нього було не тільки природжене безстидство охочих до влади, а й дивовижна їхня агітаційна майстерність. Ніщо йому не допомогло б, але треба все ж визнати, що гасло «Армія, мова, віра», якраз тому, що було точне й гранично насущне з історичного погляду, не було вдалим. Окомір Петра не підказав йому, що такі задуми краще тримати при собі, а виконувати їх так, щоб посполитим здавалося, що все діється само собою. Вони тоді ще свідомо-глибоко не переймалися ні армією, ні мовою, ні вірою.
Принаймні таких, хто переймався, було недостатньо, щоб їхні голоси щось надійно вирішували.
Річ у тім, що дух заперечення — найкращий друзяка духу заздрощів, а той чудово почувається в образі духа справедливості. Яка там «Армовіра», коли в того Пороха фабрика в Липецьку, та не яка-небудь, а шоколадна! Такий смаколик для використання в політичній боротьбі міг подарувати його противнику тільки він, Мефістофель…
Як відомо, я живу в Охтирці, і не просто в Охтирці, а на головному охтирському базарі. З мого двору до нього веде не дуже помітна металева хвіртка. Те, що я чую щодня за нею, допомагає мені в роботі. Цей базар — моя референтна група, хоча є й інші джерела, як у всякого, хто на цьому світі не в повній самоті. Так ось, я жодного разу ні від кого не чув чогось такого, що дозолило б мені сказати, що навіть зараз оця пані або оцей добродій будуть охоче, як за щось дуже важливе, голосувати за «Армовіру». Навіть зараз. Більшість не проти ні доброї армії, ні мови й віри, але за того, хто вийде із цим на вибори, дружно голосувати не будуть. Чому? Тому що поруч буде хтось, чиї гасла й обіцянки сподобаються більше.
Сказати, що то за гасла й обіцянки?
Головне очікування, найсолодше сподівання: щоб стало погано тим, кому від війни було добре. Щоб усі гроші, які ті ж таки слуги отримали в конвертах і по-іншому, повернули в державну скарбницю, а звідти вони потрапили до виборців. Нічого нового. Усім відомо, що справедливість буває тільки на тому світі, і якраз тому кожен прагне, щоб вона все-таки навідалась і на цей… І була б не якась, а точно така, яку уявляю я як виборець.
Відповідно, щоб покарали всіх, хто сприяв отримувачам навару від війни. Нікому ніякого милосердя. Ніякісінької. Коли я кажу, що спроба втілити такі сподівання не обов‘язково покращить загальний добробут, то чую відповідь:
— Хай! Хай мені стане навіть скрутніше, але на душі буде тепло від того, що я буду бачити, як тріумфує справедливість.
— Звучить красиво, але ж ти звик жити не за законом, а як доведеться. І це в тобі від дідів.
— Ну, якось улаштуюся. Бувало, і складніші питання розв’язував.
Ось і думаєш… Яким може бути переможець у боротьбі за післявоєнну владу? Знову якийсь актор? Чи людина серйозна, відповідальна, але під маскою затятого правдолюбця-месника, бо без такого прикриття достатньо голосів не набрати?
Легко ставити собі такі запитання, та чи це можливо насправді: цинічно покладатися на таких народних духів, як заперечення й заздрість, а всередині бути діячем, що підкоряється іншим духам, і духу будівника насамперед? Мефістофелю таке поєднання якось удавалося, та й досі загалом удається, так то ж диявол. Хоча й він більш вдалий, коли звично знущається з чогось для когось святого.