Вічно у гостях

Експрес «Леонардо» з аеропорту до центру Рима йде зовсім безшумно, іноді й попід балконами місцевих мешканців. Будинки стоять упритул до залізниці, однак вібрації й гуркоту немає. Напрям руху «Леонардо» – це шлях багатьох українців, які в останнє десятиріччя масово їдуть у пошуках кращої долі до цієї країни, що збагатила людство підручниками з античної літератури і доби Ренесансу, піцою та спагеті, спортивними автомобілями та яскравою плеядою кінорежисерів і порнозірок. Країни, цивілізація якої простягнулася від Піренеїв і до Бессарабії з Молдовою. Спробуємо розібратися в тому, хто вони і що нині веде їх Вічним містом шляхами українців Юрія Дрогобича, Миколи Гоголя та Соломії Крушельницької.

Нові римляни

Біля вокзалу впадає в очі немаленьке графіті Jos Traian Băsescu! («Геть Траяна Басеску», тобто президента Румунії. – Ред.) Вочевидь, трансильванці, повертаючись на етнічну прабатьківщину, переносять на цивілізований   захід  внутрішньо­румунські політичні розбірки. В бутиках російські туристи активно скуповують нарівні з вином ексклюзивні пляшечки olio di oliva, вона ж олія з оливок (або в дещо вільному російському перекладі «масляне масло»).
Вузькі римські вулиці ідеально підходять для малолітражних авто. Чоловіки тут пересуваються на автомобілях, які в нас вважаються дамськими, жінки – на чомусь іще мініатюрнішому. Молодь послуговується мопедами. Бажання підкреслювати свій соціальний статус, купуючи позашляховики, тут геть відсутнє. Не можу згадати, чи випадало мені бачити на вулицях Рима хоч один «Мерседес» останньої моделі. Здається, таки ні.

Вулиці Рима викладені бруківкою, схожою на київську. Багато де вирують барахолки, практично тотожні українським, на яких торгівці-африканці нехтують потребою вечорами прибирати за собою, а якісь араби криком оголошують черговий «новий завіз». Українці не єдині тут приїжджі. В Італійській Республіці емігрантів неймовірна кількість: з Африки (переважно з Марокко), Латинської Америки, а також Румунії та Молдови. До останніх італійці ставляться дещо насторожено. Нещодавно був випадок самосуду над румуном, який підозрювався у вбивстві італійця. До українців налаштовані набагато спокійніше.

Наша діаспора

«Звичайно, українські заробітчани зовсім різні. Є, певно, поміж приїжджих і люди з кримінальним минулим, і жінки легкої поведінки, але не ці типажі є визначальними, – каже активіст українського руху в Італії, голова Культурної асоціації «Оріана», а також керівник аматорського римського театру «Берегиня» Марія Беднарчук. – Переважно серед заробітчан немолоді жінки, які працювали в Україні медиками чи вчителями і зараз мають оплачувати навчання своїх дітей на батьківщині».

Пані Марія знає, про що каже, бо й сама колись учителювала в Олеську, поки не приїхала працювати хатньою робітницею до Рима. «Перший рік для всіх буває складним через незнання мови, та й борги потрібно віддавати, – пояснює вона шлях десятків тисяч наших співвітчизників. – Потім працюєш уже на себе, а десь на п’ятий рік починаєш відчувати, наскільки розірвані вже зв’язки з Україною». Моя співрозмовниця зараз відвідує батьківщину тільки наїздами, раз на рік. Але все ж творить затишну українську атмосферу безпосередньо в Італії.
«У Римі є наші школи, – каже вона. – Перша українська недільна школа, яку створили при церкві Святої Софії, збудованої ще за клопотанням Йосипа Сліпого, діє за сприяння українського уряду й церкви. Нещодавно під патронатом римської мерії відкрилася ще одна. Головне, що проблеми з учителями тут немає. Колишні педагоги, ще й дуже професіональні, становлять значний відсоток поміж іммігрантів».
В Італії виходить низка видань українською мовою. Зокрема, церковний журнал «До світла», журнал «Форум» (зараз видається кількома мовами і висвітлює діяльність кількох національних громад), «Українська газета», «Український голос в Італії», сайт «Лелеки».

«Українці в італійців переважно на хорошому рахунку, – впевнено каже Марія Беднарчук. – Усе ж таки нам не бояться довіряти ключ від квартири, догляд за дитиною. Як в інших країнах Європи, бригад бритоголових, які громили б приїжджих, тут немає».

«Поміж еміграції переважають люди найбільш працездатного віку (36–45 років), вони становлять 34%. Найбільше їх із Львівщини – 41,9%, – наводить дані голова Християнського товариства українців Італії Олесь Городецький. – Близько 64% опитаних доглядають за старими і непрацездатними італійцями. Близько 60% вважають, що ті ставляться до українців «позитивно» і «дуже позитивно». Крім того, 45% планують повернутися в Україну протягом одного-двох років, 30% – тільки-но в Україні будуть зміни на краще».

Популярна Ребіббія

Олесь Городецький – чи не найвідоміший активіст української громади у Вічному місті, автор місцевого бестселера «Обов’язки і права іммігранта». Багато хто з допомогою Городецького відкрив, що має право подавати на працедавця до суду. В Італії навіть хворого нелегала зобов’язані безплатно лікувати, бо підхід у медичних закладах тут за законом має бути однаковий до представників усіх національностей незалежно від соціального стану і законності перебування в країні. Бестселер роз’я­­снює механізми безплатного отримання соціальних пільг, про які пересічному заробітчанинові зазвичай невідомо.

В Італії не було таких українських рекетирських угруповань, які свого часу тероризували працівників-мігрантів у Польщі чи Чехії. Але спритників, ладних поживитися за рахунок правової безграмотності своїх земляків, вистачало.
«А ви з’їздіть на Ребіббію, подивіться там на українські бусики», – радить нам пан Олесь. Це галицько-англійське пестливе слово «бусик» давно витіснило з італійської української рідний відповідник «автобус». Бусики – це один із символів українського заробітчанства. Це спосіб комунікації, альтернативна пошта, а для когось, можливо, і житло. Місце їхньої тривалої стоянки – територія Італійсько-української культурної християнської асоціації у віддаленому мікрорайоні на околиці Рима. Саме туди ми й прямуємо разом із Марією Беднарчук.

Ребіббія – остання зупинка однієї з гілок римського метрополітену. По дорозі потяг метро стає все більш українським – солов’їною мовою послуговується чи не кожен другий пасажир. До речі, всі наші співвітчизники тут дуже коректні, ввічливі, іноді звертаються одне до одного за порадою. Моя співрозмовниця заводить розмову з випадковою киянкою, яка щиро зізнається, що працює тут нелегально, дозволу на роботу не має. Пані Марія відповідає, що, попри суворі італійські закони, облави бувають лише зрідка. Італійці-хитруни, які ховаються від податків, не оформляють найнятих робітників так, як належить. Утім, якщо несумлінний працедавець потрапить до рук правоохоронців, то покараний буде саме він, а не незаконно найнятий працівник.

«Робочу візу отримати в Італії важко, однак напрацьована вже ціла система легалізації нелегалів, – згодом пояснила мені Маріанна Сороневич, редактор «Української газети в Італії». – В країні регулярно проводяться так звані санаторії, тобто загальні легалізації працівників, під які підпадають десятки тисяч осіб. Інший шлях – так званий декрет флуссі, яким італійський уряд щороку регулює потоки робочої сили з-за кордону. Теоретично цим декретом уряд визначає квоту працівників, які можуть приїхати у країну з інших держав – не членів Євросоюзу. Проте практично ним користуються ті, що вже роками проживають і працюють в Італії без документів. Про це добре знають на найвищому рівні італійської влади, але заплющують очі, використовуючи декрет флуссі для того, щоб хоч якось зменшити кількість «чорних» працівників у країні».

В Італії є чимало ворогів такого трудового лібералізму. Зокрема, схиляється до думки про обмеження дозволів на легалізацію іноземців і прем’єр Сільвіо Берлусконі. Поміж українців Рима популярним є припущення, що його закиди спрямовані насамперед проти наших земляків і є наслідком дуже теплих взаємин італійського пре­­м’єра з російським прем’єром Владіміром Путіним.
Бусикове життя
Квартал Ребіббія – центр українського заробітчанства. Неважко помітити, що тут навіть рекламні оголошення переважно написані українською. Над входом до території Італійсько-українського християнського товариства висить синьо-жовтий прапор. Одразу ж за воротами вирує ринок праці: кілька вже немолодих заробітчанок очікують свого працедавця.

«Тут дуже багато жінок доглядають за старими людьми. Бо утримувати їх у будинках для престарілих коштувало б значно дорожче, – веде екскурсію Марія Беднарчук. – Чимало українок уже доглядали за старими в Києві та Москві, однак ставлення до хатніх робітниць там як до прислуги. А ось в Італії наших сприймають майже як членів сім’ї».

Тут же розташовані кіоски, де можна придбати відносно свіжу українську пресу, як центральну, так і регіональну, яку привозять попутні автобуси. А ще велику популярність має художня література українською та російською мовами, брак якої явно відчувається в Італії. Можна помітити, що деякі люди обмінюються пошарпаними, вже не раз читаними книжками: такий собі заробітчанський варіант буккросингу. Що вдієш: книжки рідною мовою тут – великий дефіцит. Десь поряд продаються доставлені тим самим попутнім транспортом питомо українські садовина й городина. Поряд розташовані авіаційні каси, що продають дешеві квитки до міст України. «Свій до свого по своє» – чудове гасло. Його, можливо, взяв на озброєння і той чоботар, який раз на тиждень приходить на Ребіббію ремонтувати взуття своїм землякам.

Проте найбільша окраса цьо­­­го українського анклаву – це, звісно, бусики. Білі з українськими номерами, вони вишикувалися кількома шеренгами за торговими рядами. Бусики є найекономнішим транспортом, щоб дістатися до Італійської Республіки. З огляду на номери тут представлені чи не всі регіони України, і автобус, що привіз заробітчан із закарпатської Іршави, стоїть поруч зі своїм земляком із Донецька – ніде, як на Ребіббії, не побачиш такого підтвердження тези «Схід і Захід разом». Тут же на стінах – численні оголошення про роботу та оренду квартир, а також свіжі вирізки з італійської преси, переважно присвячені питанням міграційної політики аппенінської держави.

Бусик – це не тільки розкіш і засіб пересування, а й стиль життя. Вікна машин геть заклеєні папірцями з назвами міст і сіл, іноді з діаметрально протилежних регіонів України. Це перелік населених пунктів на трасі маршруту, куди водій може передати (або звідки може забрати) передачу. «Бусикова пош­­та» – чи не єдиний для нелегала спосіб спілкування з рідними, бо виїхати з країни для нього нерідко означає назавжди втратити можливість повернутися до Італії зно­­ву. Навіть якщо в Україні померла найближча людина, заробіт­­чанин-нелегал не зможе приїхати на похорони й обме­житься лише телефонним співчуттям. Трохи цивілізувати ситуацію могло б ухвалення міжурядової угоди про взаємне пра­­цевлаштування гро­­мадян та їхній соціальний захист, якого Україна домагається з 2001 року. Проте, вочевидь, діє не досить наполегливо, а італійці всіляко протидіють такій угоді з країною – одним із головних постачальників зручних мігрантів.

«Геть Табачника!»

Українська громада Італії за віком молода, на відміну від Франції, Англії, а тим більше Канади і США. Заробітчани навіть не ду­­же люблять вживати щодо себе слова «діаспора», віддаючи перевагу термінам «еміграція», «заробітчанство». Тут ви не зустрінете якихось «братств ветеранів УПА» чи структур мельниківської ОУН на чолі з чемними та ідеологічно заангажованими дідусями. Але це не завадило «нашим італійцям» самоорганізуватися і провести кілька ма­­ніфестацій про­­ти прийнятих остан­­нім часом антиукраїнських законів, проти планів русифікації України та… за зняття з посади міністра освіти Дмитра Табачника. Причому всі ці маніфестації зібрали сотні небайдужих людей.

Культурне і громадське жит­­­­тя української Італії дуже насичене. Достатньо навести лише кілька прикладів. Так, в університеті Ла Сапіенса зробила кар’єру українська лінгвістка, лауреат Шевченківської премії за книжку «Аve, Європа» Оксана Пахльовська. Валентина Виноградова з Полтави написала книжку «За римськими адресами Гоголя», що стала чи не найрезонанснішою подією під час святкування 200-річчя письменника в Римі. Голова асоціації українських жінок-робітниць в Італії Тетяна Кузик брала участь у виборах іноземних радників до мерії Рима, зараз працює уповноваженим радником мерії у справах іммігрантів. Врешті-решт, наш співвітчизник 25-річний Андрій Злотко став абсолютним чемпіоном Італії 2010 року з приготування піци. 

Спільні корені

Італійсько-українська християнська асоціація – організація, що постала на початку 2000-х (тоді в Італію нахлинула найбільша хвиля українців) за особистої уваги тодішнього Папи Івана-Павла ІІ. І це як додає їй авторитету, так і допомагає в контакті з державними установами. Наша розмова з його директором Маріо Тронка теж одразу починається з релігійної тематики: «Це правда, що в Україні священики можуть бути одружені?» І не дочекавшись відповіді продовжує: «Це дуже правильно!»

Пан Маріо добре знайомий із греко-католицьким священиком, який приходить на Ребіббію правити службу та здійснювати духовне наставництво. Також він знає українські страви, які одразу ж перераховує: сало з часником, вареники і борщ.

«Наша асоціація дає можливість тисячам українців зустрічатися кожної неділі, побачитись з друзями та рідними, – каже пан Маріо. – А заодно отримати консультацію з найрізноманітніших питань, в першу чергу правничих, адже законодавство часто змінюється».[1998]

БУСИКОВА ПОШТА. Посилку або звістку додому найдешевше і надійніше передати отаким попутним

СХІД І ЗАХІД РАЗОМ. До Риму «українські»  мікроавтобуси  прибули один із Закарпаття, другий – з Донбасу