Те, що сталося у вівторок у Верховній Раді, – нормально. І неправий той, хто каже: це – ознака слабкості влади, влада пішла проти влади й ми зганьбилися перед кількома десятками дипломатів, які прийшли послухати виступ Президента перед Парламентом, а побачили заблоковану членами урядової коаліції трибуну. Проблема в іншому – політичні пертурбації в державі не повинні заважати нормально працювати державному апаратові. Після блокування трибуни ВР, Юля виступала перед киянами, підтримуючи свого кандидата в мери. Там Тарас Петриненко співав колишній неофіційний гімн кандидата в Президенти Віктора Ющенка, пісню «Україно». І це – один із найбільш знакових сигналів – ідеться не про інфляцію і не про Фонд держмайна. Мова про те, хто стане Президентом у 2009-му.
Правих у цій боротьбі за визначенням бути не може. Так, Секретаріат Президента регулярно давав інформаційного ляпаса бютівцям і Тимошенко особисто. Але і Юлія Володимирівна лукавить, коли каже про причини блокування трибуни. Два з трьох потрібних їй «антиінфляційних законопроектів» стояли на порядку денному, але там само було і питання про призначення проющенківських суддів Конституційного Суду. Ці троє суддів змінили би баланс сил у КС на користь Президента – й Тимошенко просто цього не хотіла. Вона хотіла того самого, що хоче Ющенко – влади.
Чергова війна двох кандидатів на пост Президента-2009, до того ж помножена на чергову бійку в Парламенті, та ще і між союзниками із коаліції, дістала всіх. Але такий вигляд має демократія. В Парламентах так званих цивілізованих країн можна побачити ще цікавіше – в Британії плюються один в одного, в Італії нікого не дивують гучні й скандальні розвали урядових коаліцій.
Політика в серіальному стилі не така вже й погана річ. Кожен політик має можливість показати себе в усій красі. Принаймні на екранах ТБ. Головне, щоб під час цієї політичної боротьби нормально працювала виконавча й законодавча гілки влади. Зрештою, є гарний приклад тієї ж Італії, в якій державний апарат повноцінно функціонує та відповідає на зовнішні та внутрішні виклики в умовах постійної зміни уряду (за останні 63 роки італійський кабмін змінювався 62 рази).
У нас теж можна спробувати робити так само – і проводити позачергові вибори хоча б раз на рік. Однак перед цим потрібно створити відповідну систему державного управління, відокремлену від поточної політичної ситуації. Здатність державних органів реагувати на зовнішні загрози не повинна залежати від кольору уряду.
Є надія, що нам на допомогу прийдуть різні там лужкови. І не варто перекривати їм в’їзд у країну. Чим більше таких гостей із Москви, чим більше заяв щодо територіальних претензій до України – тим краще будуть розрізняти речі наші політики. Внутрішня сварка сваркою, та заради майбутнього всієї системи, де пасеться наша «еліта», треба об’єднуватися й разом гризти горлянку зовнішньому ворогові. Та зараз Тимошенко з Ющенком схожі на Ноя, який, замість виконувати свою місію й будувати міцний ковчег, заходився шити собі красиву капітанську форму.