Збірка «Шляхетна традиція» Ольги Петренко-Цеунової складається здебільшого зі статей, який з’являлися на сайті «Українського тижня», але зібрані разом під однією обкладинкою вони діють сильніше, доповнюючи одна одну і даючи змогу побачити тяглість деяких сюжетів в нашій культурі.
І насамперед про те, як нас сприймають інші, і тут цікаво, що віддавна іноземці в українському народі помічають передусім дві іпостасі: хліборобів і лицарів. Бо і ми самі часто оспівуємо самих їх, як ось Олег Ольжич у вірші «Археологія»:
Ми жали хлiб. Ми вигадали млин.
Ми знали мiдь. Ми завжди воювали.
Ще один сюжет — як нація кочовиків (умовна Росія), загарбавши наші землі і встановивши свою владу, перевела фокус з однієї іпостасі на іншу: «… із наступом російської колонізації в Україні й російської дезінформації на Заході про військову звитягу українців було забуто, а наголос зміщено на країну селян». Проте, попри все, ці дві символічні ролі нікуди не зникають, і на їхній базі у ХІХ столітті водночас з іншими європейськими народами розвинувся український національний проєкт у двох головних сценаріях: «Перший — народницький, що фокусувався на ідеї селянства як основи нації та запоруки збереження її самобутності через мову, фольклор і побут. Другий — державницький, який апелював до національної еліти, козацьких і шляхетських традицій та ідеї відновлення власної державності». Зрештою «після фізичного знищення з боку Російської імперії й перманентних спроб ментально асимілювати українську еліту, український народ почали асоціювати виключно із селянами» — і з цією «рустикальністю народників та ототожненням української нації виключно із селянством» довелося відчайдушно боротися українським модерністам, а тоді вже — після років соцреалізму — і постмодерністам. І це — центральний сюжет української культури, від якого, як кола по воді, розходяться всі інші: ветеранський досвід українських класиків; жінки в українській культурі; Київ як Атени; київське інтелектуальне середовище доби fin de siècle; роль аристократії в національному самоусвідомленні та державному будівництві; гідність як поєднання суспільного визнання і самоповаги; дві моторошні форми репресій радянської влади й отруєні українські пейзажі та багато іншого.
Часто, по прочитання статтей зі збірки Ольги Петренко-Цеунової, виникає відчуття певної недосказаності, бо авторка лише натякає на деякі ідеї, але домислювати їх пропонує читачам. Через це часом хочеться з деякими тезами полемізувати, але це позитивний момент, бо в суперечці народжується істина. Так теза про те, що «київські неокласики вважали себе наступниками Лесі Українки», вочевидь потребує доповнення й уточнення, бо дещо спрощує явище неокласицизму. Також теза про те, що «швидка реакція тисяч громадян, які стали на захист України з перших днів повномасштабного вторгнення, є свідченням ефективності культурно-просвітницьких зусиль поколінь українських інтелектуалів — але, на жаль, не держави», як на мене, перебільшує і абсолютизує роль наших інтелектуалів і не враховує важливості питомо українських горизонтальних зв’язків між людьми, які вибудовувалися на противагу вертикальним ієрархічним зв’язкам у державі. Втім, із цим би могла посперечатися Оксана Забужко, яка каже про типове переконання українця в ХХ столітті в тому, що «влада їхня, а держава наша». Також не зовсім погоджуюся з тезою, що «основний задум твору [«Слово о полку Ігоревім»] полягає в описі не самих подій походу, а того, як цей похід змінив світогляд князя Ігоря — від свавільного гніву до розуміння об’єднавчої ролі держави» — адже поема починається не з гніву, а з бажання Ігоря здобути честі і слави, а закінчується не його усвідомленням ролі держави, а тим, що Святослав у своєму золотому слові каже про об’єднання руських князів, бо все ж у тодішніх князів ще не було чіткого державницького мислення. І те, що «Шляхетна традиція» викликає бажання дискутувати — це якраз ознака тексту не догматичного, а полемічного, який нагадує, що культура — це живий й актуальний організм, а не запилений архів.
Також авторка мимохідь згадує цікавезні сюжети, але не розповідає про них докладно: «Батькам-українофілам ХІХ століття вдавалося за хабар «скасувати» Емський указ та обійти цензора, організувати політичне зібрання під приводом горілчано-вареничних посиденьок чи виправити літеру у вироку Грушевському, відправивши його на заслання в Симбірськ замість Сибіру». Кожна з цих історій, звісно, варта бодай однієї статті, але ж допитливі читачі справді можуть їх і самі пошукати. І, зрештою, всі ці сюжети — про національну ідентичність, яка, як пише історикиня Наталя Яковенко, постає на поєднанні території з історією. Як, зрештою, і наша нинішня війна теж триває за територію й історію, а ширше — за культуру хліборобів і лицарів супроти культури кочовників.