Історично так склалося, що добровольці — це феномен, притаманний українській армії. Уся Запорозька Січ — структура з добровольчих батальйонів, які століттями боронили Україну. Козаки були вільними: самоорганізовувалися й розходилися за потребою.
Такі добровольчі настрої проявлялися в різні періоди історії України, особливо коли виникала реальна загроза державності.
Сучасні добровольці. Хто вони?
Агресія РФ 2014 року не стала винятком. Чоловіки й жінки по всій території України висловили бажання та готовність стати на захист країни. З одного боку, навесні 2014-го була рекордна явка до військкоматів із проханням перевірити дані та взяти на облік. Коли була оголошена мобілізація, у військкомати зверталися люди, які не отримали повісток, із заявами про добровільний призов на особливий період. З другого — були чоловіки та жінки, які самоорганізувалися в батальйони й вирушили на Схід України захищати кордони з тими ресурсами, які вони самостійно змогли дістати.
За психотипом обидві ці групи людей фактично підпадають під поняття «добровольці». Проте з погляду чинного законодавства ситуація дещо інакша.
Особи, які добровільно написали заяви з проханням їх мобілізувати або які добровільно підписали контракти із ЗСУ чи іншими силовими відомствами, фактично перейшли в категорію військовослужбовців або працівників відповідних органів. Вони мають статус і гарантії, передбачені відповідними законами, а також є відповідальними в межах своїх службових зобов’язань.
Читайте також: Висота Конвалія. «Залізні» добровольці із Закарпаття
Особи, які пішли захищати Україну, не дотримуючись установлених законом процедур, є добровольцями не лише за психотипом, а й де-факто. Проект закону № 1688 зробив спробу надати їм ще й юридично визначеного статусу.
Добровольці в законі
Згідно зі змінами до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 7 квітня 2015 року учасниками бойових дій тепер вважаються особи, які у складі добровольчих формувань, що були утворені або самоорганізувалися для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, брали безпосередню участь в АТО (п. 20 ст. 6). Також внесено зміни до ст. 7 і 10 цього закону, які визнали за добровольцями право на статус інваліда війни в разі поранення, а за рідними загиблих добровольців — право на статус сім’ї загиблого.
Фактично Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» — це єдиний законодавчий акт, у якому визнається факт участі добровольців у бойових діях. Ні в Законі «Про боротьбу з тероризмом», ні в жодному іншому, що стосується безпеки та оборони, не передбачена можливість залучення добровольчого ресурсу для захисту держави.
Поняття «доброволець» у чинному законодавстві взагалі немає. Цей термін вживається неформально. У законі йдеться лише про «осіб, які перебувають у складі добровольчих формувань». Визначення поняття «добровольче формування» в чинному законодавстві знову ж таки відсутнє.
Із юридичного погляду подальше обговорення теми не має сенсу, оскільки фактично не зрозуміло, що таке «добровольчі формування» й на підставі чого вони існують. Але задля уточнення кількох незручних питань стосовно добровольців продовжимо розгляд.
На сьогодні закон виокремлює два типи добровольчих формувань: ті, що «були включені до складу ЗСУ, МВС, Нацгвардії та інших утворених відповідно до законів України військових формувань і правоохоронних органів», і ті, які включені не були, але «виконували завдання антитерористичної операції у взаємодії зі Збройними силами України, Міністерством внутрішніх справ, Національною поліцією, Національною гвардією та іншими утвореними відповідно до законів України військовими формуваннями й правоохоронними органами».
Тобто, з одного боку, є такі добровольчі батальйони, як «Донбас», що перетворилися на військові частини силових структур, проіснувавши певний час автономно. А з другого — є Добровольчий український корпус (ДУК) і такі структури, як ОУН, що з 2014 року беруть участь в АТО як цілком незалежні формування та не підпорядковуються жодному силовому відомству.
Читайте також: Гірські стрільці у битві за Луганщину
Саме такий зміст у положення закону закладали його автори. Про кого ж насправді йдеться в документі?
Добровольці легалізовані й не дуже
Кількість добровольчих батальйонів, яка зазначається в різних ЗМІ, — 37. Офіційних даних немає. Понад те, у відповіді на звернення до Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ, Національної гвардії України тощо зазначається, що в складі тих чи інших структур добровольчих формувань немає і не було. СБУ, своєю чергою, повідомляє, що від силових структур, які беруть участь в АТО, інформації про наявність у їхньому складі добровольчих формувань чи добровольців не надходило.
У чому ж річ? Насправді силові структури абсолютно мають рацію з юридичного погляду. Те, що в суспільстві прийнято називати добровольчими батальйонами, у більшості випадків є військовими частинами, які створювалися при відповідному силовому відомстві для захисту незалежності, суверенітету, територіальної цілісності України на особливий період. Фактично це були колишні військові чи працівники міліції, особи, яких із певних причин не мобілізували та які самоорганізувалися й заявили про бажання взяти участь в антитерористичній операції. Перед безпосереднім залученням до виконання завдань АТО ці так звані добровольчі формування були оформлені як військові частини та пройшли процедуру бойового злагодження.
Візьмімо для прикладу славнозвісний міноборонівський батальйон «Айдар». Так званий добровольчий батальйон насправді був створений 3 травня 2014 року як 24-й батальйон територіальної оборони, військова частина В0624. Жодного дня цей підрозділ не існував як окреме, нікому не підпорядковане добровольче формування, а тим паче в такому статусі не брав участі в бойових діях у зоні АТО.
Така сама ситуація і з полком «Азов», який підпорядковується Національній гвардії України та був створений 5 травня 2014 року як батальйон патрульної служби міліції особливого призначення (БПСМОП) МВС на підставі рішення Міністерства внутрішніх справ України про формування спеціальних підрозділів міліції з охорони громадського порядку із залученням до них цивільних осіб і людей, які мають досвід військової служби або пройшли прискорений курс підготовки при МВС. Жодного дня особи, які входили до складу «Азова», у статусі добровольців не були або принаймні не повинні були бути (загін «Чорний Корпус», попередник батальйону «Азов», здійснював окремі рейди на сепаратистів у Харківській області. Власне «Азов» був сформований як батальйон особливого призначення МВС із метою повноцінної участі в АТО). Але про це пізніше.
Читайте також: Вони бились за Луганщину. Артилерійський дивізіон 3-ої БТГр 80 ОДШбр.
Офіційна історія створення майже кожного з батальйонів, які прийнято називати добровольчими, свідчить про те, що насправді йдеться про військові частини та підрозділи силових структур, які були сформовані та діють згідно з чинним законодавством. Особовий склад таких підрозділів формується з добровольців за психотипом. Але з погляду чинного законодавства їхні бійці є військовослужбовцями, особами рядового, начальницького складу відповідних силових структур. Такі особи мають право на статус учасника бойових дій згідно з п. 19 ст. 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Виходить, що нововведення, внесені до ст. 6 Закону «Про статус ветеранів війни» законопроектом № 1688, не актуальні. Проте то лише на перший погляд. Насправді п. 20 ст. 6 стосується дуже вузького кола осіб у складі буквально кількох так званих добровольчих батальйонів. А саме це положення дає право набути статусу УБД особам, які підпадають під такі три пункти:
1. Батальйон, до складу якого входила особа, мав брати безпосередню участь в АТО як автономне, незалежне формування з моменту оголошення особливого стану та винесення наказу про проведення АТО.
2. Особа, яка претендує на статус УБД, мала перебувати у складі цього батальйону саме в період, коли він існував і брав участь в АТО як самостійне формування.
3. На момент входження батальйону до будь-якої силової структури така особа вже не перебувала у складі батальйону чи будь-якого іншого формування, залученого до сил і засобів АТО.
Тобто п. 6 ст. 20 стосується осіб, які не набули статусу військовослужбовців чи осіб рядового складу батальйонів, оскільки на момент легалізації батальйону вже вибули з його складу. Відповідно не було підстав для оформлення УБД, передбачених п. 19 ст. 6 закону. Проте такі особи були в АТО й воювали нарівні з іншими, причому в найкритичніший момент, коли Збройні сили України потребували найбільшої підтримки. Саме тому й було ухвалено рішення надати право на статус УБД тим особам, які з певних причин не дочекалися входу батальйону до складу державних силових структур, таким чином зрівнявши їх у правах із їхніми бойовими побратимами.
Неоформлені військовослужбовці
Водночас є кілька нюансів, пов’язаних із тлумаченням п. 20 ст. 6 Закону «Про статус ветеранів війни». Найгрубіша помилка — твердження про те, що це положення дає змогу оформити статус учасника бойових дій особам із батальйонів ДУК ПС та ОУН, які лишаються незалежними структурами, що не входять до складу жодного силового відомства. Статус УБД передбачений тільки для особового складу батальйонів, які належать до певного відомства. Добровольці-нелегали можуть претендувати лише на статус інваліда війни, якщо інвалідність настала внаслідок участі в бойових діях, а в разі їхньої смерті (загибелі) рідні мають право на статус сім’ї загиблого.
Інша поширена теза — цей пункт стосується всіх бійців батальйонів, які увійшли до складу МО, МВС, Нацгвардії. Проте ще раз варто наголосити, що такі бійці мають статус військовослужбовців та осіб рядового, офіцерського складу відповідних силових структур і статус учасника бойових дій їм надається згідно з п. 19 ст. 6 згаданого закону. При цьому такі особи мають бути належним чином оформлені у своєму батальйоні. Тобто повинні перебувати в штатному розкладі, у списках батальйону, мати контракт або відповідний запис у військовому квитку. І тут розкривається вся суть проблеми сучасного добровольчого руху України.
Виявляється, що величезна кількість осіб (точні цифри невідомі) просто прибувала в зону АТО й приєднувалася до тих чи інших батальйонів. Їм видавали зброю, а іноді навіть форму, вони перебували на продовольчому забезпеченні підрозділу, отримували бойові завдання та виконували їх. Одним словом, несли повноцінну військову службу. Але в батальйоні оформлені не були. З різних причин: і контрактів ЗСУ та інші силовики тоді не пропонували, і з військкомату нікому було виїздити в зону бойових дій, щоб оформляти бійців, і комбат у хаосі війни не мав часу вести належний облік бійців. Причин багато, а результат один: неоформлений особовий склад батальйонів.
Читайте також: 79 ОАЕМБр. Крізь пекло Ізвариного та Донецького аеропорту
У Генеральному штабі, як і в приймальні міністра внутрішніх справ, таким історіям не довіряють. У кабінетах відповідь одна: бути цього не може, командир завжди знає все про свою частину.
Керівництво силових структур цілком обґрунтовано очікує, що бойові командири дотримуватимуть букви статутів. Проте весна — літо 2014 року засвідчили, що такі очікування були нереалістичними. З посиленням агресії патріотично налаштовані громадяни прибували до новостворених батальйонів, висловлюючи бажання приєднатися до боротьби за Україну. По-перше, такі добровольці не заглиблювалися в деталі, кому батальйон підпорядковується (цікавило переважно те, під чиїм командуванням служитимуть), а по-друге, ніхто не переймався списками та офіційним оформленням.
Вперше проблема проявилася, коли поранені не могли отримати довідку про участь в АТО та довідку про поранення — документів, необхідних для належного оформлення в госпіталях та під час виписки з них. Системно стали губитися рапорти зі зверненнями щодо їх видачі, потім були порожні обіцянки командування, у деяких випадках (як-от у батальйоні «Айдар») зникала печатка. Виявлялося, що за штатним розписом була оформлена лише невелика частина бійців, решта в найкращому разі, у більш організованих батальйонах, фігурувала в особистих списках комбата. У менш організованих (наприклад, «Шахтарськ») оформлені були щонайбільше 30 осіб, тоді як майже сотня взагалі незрозуміло на яких підставах виконувала бойові завдання зі зброєю в руках, у формі та з шевронами батальйону.
Проблема набула більшого розголосу, коли виявилося, що члени сімей загиблих не мають підстав для оформлення статусів та отримання виплат. Чоловіків, яких ховали з почестями військовослужбовців та посмертними нагородами «За мужність», як з’ясувалося, у списках особового складу відповідних військових частин не було.
Наприкінці вересня 2014 року документальним оформленням зацікавилася ще більша кількість осіб, оскільки набрав чинності порядок надання статусу учасника бойових дій особам зі складу силових структур, залучених до сил і засобів АТО. Цікавилися, зокрема, ті, хто справді був у зоні АТО, вважав себе частиною особового складу відповідного батальйону, у найкритичніший період брав участь у боях, але потім вибув, повернувшись на роботу чи навчання. А також ті, хто й далі воював і був переконаний у тому, що весь час був у складі батальйону. Для всіх, кого у списках знайти не могли, відповідь була одна: «Ви ж добровольці, про вас у законі нічого немає».
Саме такі відповіді стали причиною ініціатив щодо надання ветеранських статусів добровольцям та добровольчим формуванням, котрі зрештою переросли в законопроект № 1688, який наче узаконив їх. Тільки от проблема, що набула масового характеру, стосувалася вже зовсім не добровольців, а осіб, які з незрозумілих причин перебували на утриманні військових частин, виконували бойові завдання, мали зброю, але оформлені не були.
Тому в найкращому разі йдеться саме про неоформлених військовослужбовців.
Чому таке важливе оформлення
Згідно з чинним законодавством особа у формі, зі зброєю — це не доброволець. Така особа підпадає під статтю Кримінального кодексу України. Наприклад, ст. 263 передбачає позбавлення волі від трьох до семи років за незаконне носіння чи зберігання зброї, бойових припасів або вибухових речовин.
Проте покарані можуть бути не лише особи, які за покликом душі доєдналися до батальйонів, взяли зброю та добросовісно виконували покладені на них бойові завдання. Порушуючи тему відповідальності, треба насамперед звернути увагу на дії командування. Без згоди та відома командирів відповідних підрозділів участь добровольців в АТО була б неможливою: щонайменше цим людям ніхто не видав би зброї та інших боєприпасів, ніхто не використовував би їх як ресурс для виконання бойових завдань.
Читайте також: 80-та аеромобільна. Невідомий подвиг оборони Луганського аеропорту
Крім порушення положень Статуту внутрішньої служби ЗСУ (зокрема, ст. 58, 59) командування може також бути притягнуте до кримінальної відповідальності на підставі ст. 413 ККУ (втрата військового майна), ст. 425 (недбале ставлення до військової служби), ст. 426 (перевищення повноважень).
Щоб мати належний рівень соціального захисту в статусі військовослужбовця та уникнути притягнення до відповідальності, цілком достатньо наполягати на зарахуванні до особового складу військової частини з дотриманням усіх процедур та одержанням відповідних підтверджувальних документів (запис у військовому квитку/контракт).
Кілька незручних пропозицій
Далі розвивати тему з наданням статусів добровольцям немає сенсу, оскільки: а) не існує визначення терміна «добровольче формування»; б) батальйони, до яких приєднувались особи, від початку свого створення переважно вже були військовими частинами, тобто добровольці мали вступити до особового складу військової частини, набувши таким чином статусу військовослужбовця.
Щоб узаконити осіб, які воювали при таких військових частинах, достатньо провести службове розслідування. Це дасть змогу встановити факт участі особи в бойових діях, виконання нею посадових обов’язків. У результаті розслідування за нею може бути визнано статус військовослужбовця та право на відповідні ветеранські статуси, визначена сума заборгованості за грошовим забезпеченням, якщо воно не виплачувалося під час виконання військових обов’язків.
Такий механізм визнання добровольців успішно застосовується в ЗСУ. Керівникам решти силових відомств доцільно було б також зобов’язати командирів відповідних підрозділів (батальйонів) провести розслідування.
Пришвидшити процес перевірок факту участі в АТО можливо, якщо командири батальйонів нададуть перелік усіх осіб у складі батальйону. Його повинні надавати як нинішні командири, так і колишні. Паралельно особи, які служили в батальйонах, але оформлені не були, повинні мати змогу протягом певного визначеного строку подати свої дані для перевірки інформації щодо них.
Як альтернатива лунають пропозиції щодо вирішення ситуації через звернення до суду. А також ідеї створити відповідні відомчі комісії з розгляду питань добровольців. Проте ефективність таких механізмів буде нижчою порівняно з проведенням службового розслідування. Ні суд, ні відповідна комісія не мають достатньо інструментів для перевірки факту участі особи в бойових діях. Проблема виникне вже на етапі пред’явлення доказів та залучення свідків. Фактично доведеться все одно скликати ту саму слідчу комісію.
Ще кілька пропозицій
Статус добровольців ДУК та ОУН лишається невизначеним. Учасниками бойових дій їх не визнають і навряд чи визнають у майбутньому. З погляду закону логіка дуже проста: визначення добровольчого формування немає, але є ст. 260 ККУ: створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань (3–8 років позбавлення волі за участь і 5–10 років за керівництво).
Командуванню цих батальйонів не раз пропонували й пропонують увійти до складу державних силових відомств, таким чином легалізувавши себе та особовий склад таких батальйонів. Воно відмовляється. Як і відмовляється надати списки осіб, які входять до складу батальйонів. Та й навряд чи ті списки взагалі існують.
З одного боку, така дезорганізація означає соціально-правову незахищеність та проблеми з оформленням будь-яких статусів. Проте є й інший бік медалі. Відсутність обліку та обмежень щодо особового складу означала, що до батальйону могли приєднуватися навіть ті особи, які не могли служити в силових відомствах через невідповідність (наприклад, не пройшли військово-лікарської комісії, мали судимості в минулому) або які не бажали розкривати відомості про себе. Основним критерієм вступу до ДУК та ОУН було та є бажання захищати Україну.
Читайте також: 10 Бригада морської авіації. Перша перемога новітньої української армії
Проте доцільність подальшого існування таких батальйонів в умовах наявності вже укомплектованої армії та «замороженого конфлікту» викликає низку запитань. Хто і яким коштом їх утримуватиме? Чиї накази вони виконуватимуть? Звідки в них зброя та на підставі чого вони нею володіють?
Потрібно також пам’ятати: крім того, що це герої, вони ще й громадяни України, які повинні дотримувати законів і нести відповідальність. Ті, хто це усвідомлює, вже давно перейшли до складу законних силових структур. Решта ж на сьогодні перебуває поза законом і ризикує бути притягнута до відповідальності, як і командування тих батальйонів.
Тож ще одна незручна пропозиція. Передбачає вона три кроки.
Крок перший. Командування батальйонів має скласти повні переліки їх особового складу та подати до АТЦ при СБУ. Це спростить отримання документів пораненими та сім’ями загиблих, які все ж мають право на відповідні статуси згідно із законом.
Крок другий. Командуванню слід взяти на себе відповідальність за всіх, хто йому довіряє, і вивести їх у правове поле через вступ до лав ЗСУ чи інших державних силових відомств.
Крок третій. Держава повинна визнати внесок добровольців ДУК та ОУН у захист незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України. У цьому аспекті цілком доцільний документ на кшталт Закону України № 314-VIII від 09.04.2015 року «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».