Риторика президента справді змінилася. Упродовж 2021 року він активно привласнював порядок денний свого попередника, воював з Медведчуком і таке інше. Пригадується, як в останні хвилини 2019 року Зеленський виголошував своє сумнозвісне «какая разніца», але нині час таких ідеологічних експериментів минув. Проте незмінним залишився спосіб комунікації президента, який оприявнюється щоразу, коли випадає протокольна нагода. І він бентежить значно більше за неоковирні афоризми.
«Я буду говорити не про те, що було зроблено, а про тих, хто це зробив. І не тільки цього року. А хто весь час незалежності будує і творить Україну», — пообіцяв Зеленський під час свого новорічного привітання під завісу 2021 року. Слова він дотримав: левову частку його промови було присвячено вчителям, лікарям, металургам, спортсменам, водіям, пожежникам та іншим простим людям, доземний уклін яким — традиційна частина нашого політичного ритуалу. Нічого поганого в цьому ритуалі, звісно, немає. Але тривожить, що президент оперує сентенціями, що годилися б для п’ятирічних дітей. «Ті, хто щодня спускається під землю, аби нам було світло й тепло. Ті, хто щодня працює на землі, аби нам було ситно і смачно», — згадував Зеленський, вочевидь, про шахтарів та аграріїв. Минулого разу, коли перед президентом розсадили дітлахів, інфантильну риторику можна було пояснити вимогами жанру. Але навіщо вона тепер? Щоб запевнити українців, що поки шахтарі й аграрії сумлінно ходять на роботу, ми будемо в теплі та ситості? Чому ж тоді зараз Україна опинилася на порозі енергетичної кризи? Або чому під кінець року забили на сполох виробники молочної продукції? Через страйк доярок чи, може, тому, що ціни на газ для галузі зросли впродовж року у 12 разів?..
Читайте також: Травмовані історією
Увага до людей — це добре, але не тоді, коли поза фокусом залишаються системні процеси, що насправді й визначають становище країни. Але в даному разі різноманітні історії успіху слугували саме тому, щоб створити альтернативну дійсність. Напевно, з цієї причини політики так полюбляють тему спорту — бо це шоу, перемоги на якому завжди привертають диспропорційну увагу та їх страшенно переоцінюють. Близько 15% часу свого новорічного привітання Зеленський присвятив саме спортсменам — «тим, хто на всіх континентах планети доводив: українці стрибають вище, плавають швидше, стріляють влучніше і є сильнішими за інших, за будь-кого». Що ж, наші торішні досягнення в царині спорту беззаперечні. Але крім певного культурно-дипломатичного ефекту це не впливає ні на що. Наприклад, Ефіопія, Сомалі, Уганда й Кенія стабільно постачають світові видатних марафонців, але від цього загадані країни не перестають бути злиденними й безcуб’єктними.
Зате культурі (на відміну від спорту, це справді екзистенційно важлива галузь) дісталося аж чотири речення. І то — не культурі, а «тим, хто малює, хто співає, хто танцює і хто пише для України романи, пише вірші» та гуртові Go_A, який представляв державу на Євробаченні. Знов-таки, жодних претензій до митців. Але культуру зведено до творчості окремих персон лише в уяві малих дітей. Решті ж відомо, що ця сфера потребує стійких інституцій і потужних індустрій, драйвером яких є національний бізнес. І коли все це з’явиться, культурною подією № 1 для українців нарешті перестане бути попсовий пісенний конкурс. Однак в останні роки ми поки що бачимо лише відкат, який годі пояснити тільки пандемією або, якщо слідувати логіці президента, недостатньою самовідданістю митців.
ауці, до речі, Зеленський приділив рівно два речення. Ну гаразд, три — якщо науковими досягненнями вважати також малюнок восьмирічної житомирянки, який прикрасить борт ракети, що її Європейська космічна агенція цьогоріч запустить на Юпітер. Але надзвичайно дивно, що президент не згадав про купівлю у Великій Британії науково-дослідного судна льодового класу «James Clark Ross», яке — тепер уже під іменем «Ноосфера» — стане флагманом українських досліджень Антарктики. Невже ця історія успіху не варта уваги лише тому, що не здатна розчулити глядача з келишком?
Намагання створити альтернативну реальність стало аж надто очевидним, коли Зеленський згадав про 30-ту річницю Незалежності. «Понад сто лідерів і представників держав з усього світу на нашому Майдані Незалежності. І не партнери України. Кожен, хто прилетів розділити з нами радість, став другом України. А кожен, хто бачив парад нашого війська і «Мрію» над Хрещатиком, став фанатом України», — запевняв президент. Це вже навіть не маніпуляції, а гіпноз. Ні, ювілей державності не був поганим — якраз навпаки, але навіщо ці наївні фантазії, які не надто відповідають суворій дипломатичній реальності?
Ключ до відповіді на це риторичне питання Зеленський дав уже під кінець промови. «І щойно ми приберемо лінію розмежування в голові, вона зникне й на мапі», — сказав президент, раптово перейшовши на російську. З боку глави держави така спроба підмінити дійсність звучала вкрай недоречно. Бо окупацію Донбасу й анексію Криму було здійснено силою російської зброї, а не силою думки місцевих «ватників», більшість із яких у 2014 році була просто статистами. А тому єдиний спосіб позбутися ліній розмежування — це здійснити деокупацію, тобто добитись виведення російських військ з території України та роззброїти незаконні формування. Одне слово, тема складна і явно не святкова, — і саме тому Зеленський вирішив просто трохи скоригувати саму реальність — так, щоб вона краще личила до моменту.
Читайте також: Фінальний акорд. Виборчий кодекс від Ради
У цьому, власне, й полягає стиль комунікації президента: говорити лише про те, що хоче чути публіка. Картина дійсності складається з безлічі елементів, але на перший план треба ставити тільки те, що створює вигідне тло для самого Зеленського. Звідси — його любов до історій успіху, до всього гарного та зворушливого. І це насправді дуже правильна стратегія, але для шоумена, а не президента. Бо єдине завдання шоумена — завоювати увагу глядача й розважити його після важкого робочого дня аж до кінця ефірного часу. Натомість функція глави держави, хоч як банально це звучить, — бути лідером, під орудою якого суспільство долатиме труднощі, що їх підкидає доля. Саме тому, на відміну від шоумена, президент не має права просто розповідати історії про щось хороше, навіть якщо це корисно для його рейтингу. Бо щоб долати труднощі, суспільство має спершу адекватно їх усвідомити, а не витати в інфантильних мріях про те, що ми «сильніші за будь-кого» і що половина держав світу нестямно в нас закохана. Але схоже, що мрія Зеленського — створювати «позитивні вібрації», хай навіть ціною змістовної порожнечі.