Вежі замку Любарта

Одразу ж понад дахами міста видно дві зубчасті вежі, що чомусь нагадали Сурамську фортецю з кіношедевра Параджанова. Медичний коледж, під яким юна колежанка цілується з колегою, контрастує зі старими мурами, що видніються здаля й звідусіль, де б не став на бруківці такої затишно-європейської вулиці Данила Братковського.

 

Втім, масивна волинська твердиня, зведена у 1380–1385 роках для князя Любарта Гедиміновича, не виглядає на свій готично-ренесансний вік. Підходимо ближче… Порівняно з руїнами Чембало в Балаклаві або з невпорядкованістю Білгород-Дністровської фортеці, замок Любарта – мов новенька купюра в 200 грн. Ліворуч перед містком, що веде до замку, чатує старий в’яз. Кажуть, його посадила тут Леся Українка. Перш ніж пройти у браму під В’їзною вежею, читаємо: «Олю, я тебе цьом». Це графіті на стовпі будиночка, що на вул. Кафедральній. Але прощаєш анонімному дикунові, коли бачиш парад закоханих. Бо тут, на бруківці Кафедральної та на мостику під вежею, – популярне місце фотофільмування весільних почтів і кортежів.

 

 

 

 

Біля брами паркуються чорні мерседеси, з них виходять білі наречені й дружки в червонястому. Йдуть на місток, потому заходять до фортеці, й випадкові туристи теж фотографують цей шарм хоча б на мобілку. Наречена вмощується на гарматі при вході. Вітер війнув, задер білу сукню… Ні, ми ж не папараці – проходимо на фортечне подвір’я, оточене високими мурами, колишню резиденцію правителів краю: Любарта, Вітовта і Свидригайла. Три башти заввишки близько 20 м – В’їзна, Владича й Стирова (бо розташована в cторону річки Стир), двоярусна галерея-перехід між ними. Палац виглядає урочисто й водночас затишно. На впорядкованому брукованому подвір’ї ростуть горіхові дерева, груші, яблуня.

 

Бачу зверху, як бруком повзає групка екскурсантів, а ще декілька відвідувачів, як і я, лазять угорі галереями між вежами, відшукуючи сходи вниз або вгору й фотографуючи види повномасштабної середньовічної споруди, яка «виглядає, наче після євроремонту!» – захоплюється жінка в панамі й сонцезахисних окулярах. Це Марина з Мінська. Вона приїхала до Луцька на щорічну конференцію анонімних алкоголіків. Сходила на органний концерт у Петропавлівський собор, що поруч, і не могла оминути замку Любарта. Зазирнула в художній музей, розміщений тут-таки на подвір’ї, в колишній будівлі повітового уряду. На картинах художників минулого сторіччя, що, як каже пані Марина, «заспокоїли розстроєні нерви», вічні теми малярства – коні, квіти, пейзажі й натюрморти.

 

 

 

 

Марина в Луцьку не вперше. Мов екскурсовод, розповідає легенду про скарби тамплієрів, начебто заховані в одному з волинських замків. Мабуть, таки не в Любартовому, хоча й тут шукачі історичних скарбів риють подвір’я вже давно й навіть зробили з цього додаткове шоу. Штатний гід водить людей у підземелля – подивитися на археологічні розкопки давньої, збудованої ще до монгольськогонашестя, церкви Іоана Богослова XII ст., що ведуться посеред замку вже не один рік.

 

Напередодні приїзду Тижня в замку проходив «Любарт-фест» – лицарський турнір, а також ярмарок ремесел і фольклорний фестиваль. «Такі розваги тут відбуваються часто, майже щосвят і щовихідних, – розказує лучанин Віталій Рак, комп’ютерник луцької компанії «Ранет». – Це всім приїжджим подобається, та й нам цікаво».

 

Він привів до замку на екскурсію свого друга, з яким колись навчався в технікумі. Мешканці волинської столиці завжди охоче показують приїжджим свою фортецю, як львів’яни – Високий замок або кияни – Печерську лавру. До речі, на свята у майстерності змагаються не лише костюмовані воїни, а й ковалі в ковальстві, а також міщани: хто швидше зможе випити кухоль пива. А от і тамплієр: юнак у лицарських обладунках повагом крокує бруківкою від Стирової башти. Це 16-річний Роман Набитович. Він постійно бере участь у турнірах. «На Волині є кілька клубів історичної реконструкції, – каже хлопець. – Організатори вибирають час заздалегідь, інколи за півроку. Тоді запрошують охочих, хто має доспєхи». Лицарські турніри й змагання лучників почали влаштовувати тут років десять тому. На фестиваль з’їжджаються до 200 представників лицарських клубів із України, Білорусі, Росії й Молдови. Лунають удари мечів, гупання об землю важких обладунків і захоплені вигуки дам.

 

Лицарям за бої попід мурами замку Любарта не платять. «Це ніби як хобі. Хтось колекціонує марки, а я займаюсь історичною реконструкцією, – посміхається Роман. – Кожен сам вибирає собі сторіччя й регіон, а потім уже робить собі обладунки під цю епоху. Я обрав XIII ст., Францію, орден тамплієрів».

 

Тим часом зазираю до музею «Арсенал» у Владичій башті. Довгі списи струнко стоять у піраміді, як у казармі автомати Калашникова. Висять ваги, придатні ще й досі, щоб відміряти порох для гармат. Біля стіни вартують небо викуті з грубої криці бойові тризуби. Так от якої зброї бракує відомству Єханурова! І мабуть, такі тризуби нам не надасть жодне НАТО, хіба що «Трайденти». А ось експозиція «В’язниця»: келія з манекеном в’язня, зробленого, напевно, із воску. Бідолаха якийсь туристично-показовий, новісінький, аж нітрохи його не шкода.

 

Луцький замок, мабуть, справді – найбільш уціліла, без кардинальних перебудов, фортечна споруда України, бо інші, на загал, сирітськи занедбані. Тут навіть є побутові зручності. Під дерев’яним дашком стоїть чавунна колонка водогону, поруч – дерев’яне цебро, на денці якого виблискують монетки – символ туристичного сподівання повернутися. Побіля Стирової башти чатує дерев’яний, сільського штибу нужник.

 

– Ой, как міло! – розчулюється туристка з Росії, розглядаючи вирізане у дверях сердечко.

 

– Бардзо міло, – скептично бурчить полька й крутить носом від амбре.

 

Навряд чи Любарт або Свидригайло ходили туди пішки – то новітня конструкція для туристів. Поруч стоїть кам’яний сучасніший «дабл» в окремому будиночку, але він зачинений. Відімкнуть, коли у фортецю навідається якийсь прем’єр чи амбасадор?

 

 

 

 

Жінка з хлопчиком років восьми здираються дерев’яними сходами на галерею:

 

– Лізь, Тарасику! Вище дряпайся – лицарем будеш.

 

Ці стіни відреставровані так ретельно, що, мабуть, знову могли б витримати якусь навалу. Дерев’яні сходи на галерею круті й розхитані тисячами ніг. Із верхнього муру далі на верхній ярус ідуть уже гвинтові щаблі. Лізу за дитинчам. «Тільки у дзвони не дзвоніть там», – прохає фортечний наглядач.

 

– Мамо, а дзвін – це музичний інструмент? – цікавиться Тарас.

 

– Так.

 

– А який? Ударний?

 

– Мабуть… – замислюється жінка на хвилину. – Духовний!

 

У верхній вежі розвішано кількадесят різнокаліберних дзвонів. Більшість звозили сюди з поруйнованих комуністами церков. На деяких вибито написи латинкою: польські, чеські.

 

Дзвоно-ливарницьке виробництво на Волині відомо здавен. Лили їх із бронзи, чавуну, латуні, міді, додавали дещицю рідкісних металів. Волинські важкі й лункі «духовні вироби» є й у Києво-Печерській лаврі, й у московському Кремлі. На одному із дзвонів вибито літери «МПС». Це не якийсь новітній патріархат, а, мабуть, «Міністєрство путєй сообщєнія» царської Росії – залізничний дзвін із тих, що висіли на кожній станції.

 

Експонуються тут і корабельні, й навіть дзвони-маяки, що вказували шлях мореплавцям у тумані. Тарасик бере до рук маленький дзвоник – такими колись у школі відмірювали уроки й перерви. І, попри заборону, все ж тихенько калатає ним. Вежу наповнює малиновий гомін: решта дзвонів резонують, кожен на свій кшталт.

 

– На урок! – усміхається мама.

 

Під вежею – гарнадвоповерхова кам’яниця ХІХ ст., колишній будинок повітової скарбниці. Нині там міститься музей книги. Ось дерев’яний ручний друкарський верстат. Першодруки: Євангеліє XVIII ст., Октоїх XVII ст., Псалтир XVIII ст., богослужбові ноти. Для створення настрою висять сучасні картини на кшталт старовинних парсун козацького бароко, скажімо, портрет Івана Виговського. Свою кар’єру гетьман розпочинав у Луцьку гродським (тобто муніципальним) суддею.

 

– А це що, комікс? – не вгаває Тарас.

 

– Святе Письмо з ілюстраціями! – суворішає наглядачка. Під ногами в нас пробігає сіра кішечка. Потім ще одна. Виявляється, вони живуть тут, у підвальчику музею книги, в сувенірній крамниці. А у високих бійницях почали гніздитися соколи. Тобто фортеця Любарта не лише ретельно відремонтована, а й вже обжита кількома істотами.

 

 

 

 

«Перенесуть, мабуть, скоро ринок, – розмірковує Віталій Рак про базар, який притулився до старовинних мурів. – Давно цю проблему мусують. Наша влада теж готується до Євро-2012. Вже повідомляли, що навколо фортеці зроблять пішохідний маршрут».

 

Туристичний потік із Європи до одного з чудес України є, однак потужність його могла би бути більшою. На базі військового летовища в Луцьку збираються побудувати цивільний аеропорт, причому губернатор Волині Микола Романюк запевнив, що це відбудеться незалежно від того, чи буде цей аеродром резервним на час проведення Євро-2012.

 

Справді, відкриття повітряних воріт має підвищити туристичний трафік, є сподівання, що насамперед із Європи – скільки тут летіти? Та й із Києва, хоч маршрутка до Луцька йде лише п’ять із чимось годин, можливість злітати хвилин за сорок виглядає звабливо.

 

Тут, у цитаделі князя Любарта, в 1429 році відбулася масштабна подія: з’їзд монархів усієї Європи. Може, колись знову зберуться президенти країн євроспільноти? Хоча б просто як відвідувачі.