Ветеранський досвід українських класиків

Чи думаємо ми про українських письменників як про учасників воєн? Як їхній досвід поранень, полону, втрати побратимів впливав на їхню творчість? Ніхто з них не був народжений для війни, однак вони стали на захист Батьківщини, коли це було потрібно.

Молитися чи воювати

У середньовіччі бралися за перо переважно «ті, що моляться», однак і дехто з «тих, що воюють», також лишив по собі писемну спадщину. Князь Ярослав Мудрий 1036 року розбив і назавжди відкинув від Києва печенігів, а вже наступного 1037-го започаткував укладання першого літописного зводу й першого писаного зводу законів — «Руської правди». Організатор успішних походів проти половців Володимир Мономах близько 1109 року залишив для нащадків «Повчання дітям». Хоч він і починає словами «сидячи на санях», тобто готуючись до смерті, однак потому князь прожив іще 16 років.

У ранньомодерну добу освіченість стала нормою для української еліти, як церковної, так і світської. У Києво-Могилянській колегії на одній лаві сиділи майбутні митрополити й гетьмани. І ті, і ті слухали курси поетики та риторики й володіли навичками красномовства.

Засновник колегії Петро Могила замолоду брав участь у Цецорській битві 1620 року й Хотинській битві 1621 року проти турецько-татарських військ. А потім радикально змінив свою кар’єру й став митрополитом Київським. Петро Могила уклав «Катехизис», а також написав низку церковних піснеспівів, позначених літературним хистом.

Руський шляхтич, вихованець Острозької академії Дем’ян Наливайко в 1594–1596 роках брав активну участь у повстанні Северина Наливайка, а згодом долучився до Острозького гуртка книжників, став управителем друкарні Дерманського монастиря й написав чимало полемічних творів та перекладів староукраїнською мовою.

На початку XVIII століття в літературу «увірвались» козацькі літописці зі своїм мемуарним досвідом і власною історієсофією. Самійло Величко служив старшим канцеляристом Генеральної військової канцелярії, брав участь у походах, виконував особливі доручення, був залучений до посольств гетьмана Івана Мазепи. Наприкінці 1708-го заарештований і ув’язнений як сподвижник гетьмана, провів кілька років у неволі. Після звільнення вчителював і писав хроніку Козацької держави.

Читайте також: Хлібороби й лицарі в українському гранднаративі

Ще один літописець — Григорій Граб’янка — пройшов шлях від рядового козака до гадяцького полковника. Граб’янка написав «Вірші на герб Війська Запорізького» — своєрідний гімн українського козацтва. Граб’янка був зятем одного з конфідентів гетьмана Мазепи — Івана Забіли, однак у 1708-му репресії його оминули. У цей час він устиг написати свій літопис, присвятивши увагу звеличенню Хмельниччини. Під арешт Граб’янка потрапив уже 1723 року, коли в складі делегації козацької старшини на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком подавав на розгляд російському уряду Коломацькі чолобитні про скасування Малоросійської колегії та вибори гетьмана. Його підпис «Григорій Гребянка, судія полковий» стоїть першим серед старшини Гадяцького полку. За наказом Пєтра І члени делегації були заарештовані й ув’язнені в Петропавлівській фортеці. Григорій Граб’янка повернувся додому лише 1728 року й продовжив військову кар’єру до смерті 1738-го.

Українські гетьмани також не цуралися письменства: Івану Мазепі приписують авторство думи «Всі покою щиро прагнуть», Пилип Орлик написав низку панегіриків і «Діяріуш».

Нова доба, імперська армія

Чи думали ви про Івана Котляревського як про працівника ТЦК? 1812 року, під час походу французького імператора Наполеона на Російську імперію, Котляревський, за сприяння малоросійського генерал-губернатора, сформував у містечку Горошині Хорольського повіту на Полтавщині 5 український козацький полк з умовою, що полк буде збережено після закінчення війни як постійне козацьке військо (чи дотрималась імперія обіцянки — це вже інша історія). Цьому передував мілітарний досвід зачинателя нової української літератури: у 1806–1807 роках Котляревський у військовому званні штабскапітана брав участь у російсько-турецькій війні, був учасником облоги Ізмаїла, отримав орден за хоробру кур’єрську діяльність на передовій. На той час перші частини «Енеїди» вже були опубліковані, а «Наталка Полтавка» з’явиться за тринадцять років — 1819-го (надрукована 1838-го).

Виходець зі старшинської родини Григорій Квітка-Основ’яненко 15-річним юнаком зарахований вахмістром до лейбгвардії кінного полку. У 1796–1797 роках був ротмістром Сіверського карабінерного та Харківського кірасирського полків. Військова служба в імперській армії його не надто надихала: після відставки Квітка близько десяти місяців відбував послух у Курязькому монастирі, очищуючи душу. Значно згодом, наприкінці 1830-х, уже як Квітка-Основ’яненко він почав писати свої прозові твори українською: «Конотопська відьма» написана 1833 року, «Маруся» — наступного.

Тарас Шевченко також устиг побувати в солдатах. «Художника Шевченка за творення обурливих і найвищою мірою зухвалих віршів, як наділеного міцною статурою, визначити рядовим в Оренбурзький окремий корпус із правом вислуги, доручивши начальству мати найсуворіше спостереження, щоб від нього ні в якому разі не могло виходити обурливих і пасквільних творів», — вирішив III відділ і затвердив імператор Ніколай I. 31 травня 1847 року Шевченка в супроводі фельд’єгеря було відправлено до Орської фортеці.

Шевченковому приятелеві Якову де Бальмену, художнику й автору кількох повістей, пощастило ще менше: його було відправлено на загарбницьку війну на Кавказ і вбито 1845 року в сутичці із чеченським загоном. Його пам’яті Шевченко присвятив поему «Кавказ».

Ветеранські 1920-ті

Ні, не всі з наших 1920-х воювали. Не нюхали пороху Микола Зеров і Максим Рильський, Валер’ян Підмогильний і Євген Плужник. Хтось учителював, хтось іще був занадто юний. Однак чимало мешканців будинку «Слово» мали схожий ПТСР, хоч і воювали в різних загонах.

Почалося все з Першої світової, у якій українці воювали по обидва боки фронту. Молодомузівець Богдан Лепкий восени 1915 року був мобілізований до австрійського війська. Завдяки сприянню друзів не був відправлений у Дієву армію, а виїхав до Німеччини для освітньо-культурної роботи серед українців-військовополонених царської армії. Ще 1910 року він написав вірш «Журавлі» («Видиш, брате мій…»), який з 1915 року використовували як галицьку похоронну пісню під час прощання із Січовими стрільцями й вояками Української галицької армії.

Ще один молодомузівець Остап Луцький був ад’ютантом австрійського архікнязя Вільгельма Габсбурґа полковника Василя Вишиваного. А його син, літературознавець Юрій Луцький, служив у британській армії в 1943–1947 роках.

Російська імперія також мобілізувала своїх підданих. Коли 1914 року почалася Перша світова, майбутнього лідера українських футуристів Михайля Семенка мобілізували на Далекий Схід, у Владивосток, де він служив телеграфістом і написав у цей час збірку «П’єро кохає».

Тодось Осьмачка теж устиг послужити в царській армії і мало не потрапив під санкції: 1916 року його мобілізовано до російської армії для участі в Першій світовій війні. Під час війни за свою поему «Думи солдата» був відданий під військово-політичний суд Росії, але революція внесла свої корективи.

Микола Куліш мав інший шлях: мобілізований 1914 року до царського війська, він у 1917 році вже офіцером став на бік Лютневої революції, пов’язуючи із цим свої надії на побудову гуманістичного та справедливого суспільства, і далі воював у складі червоної армії. Подібно його колега по перу Микола Хвильовий воював на фронтах Першої світової, а згодом приєднався до червоної армії. Обидва митці тяжко переживали свою мимовільну співучасть у приведенні до влади більшовицького режиму, який незабаром узяв курс на знищення всіх українських проявів. Зрештою обоє стали жертвами Великого терору.

Декому з митців, що воювали за, а не проти УНР, випало пережити інтернування й еміграцію. Згодом їхні долі склалися по-різному. Сотник Євген Маланюк, ад’ютант генерала Василя Тютюнника, став провідним поетом української міжвоєнної еміграції і дожив у США до 1968 року, устиг дізнатися про покоління шістдесятників і лишався творчо активним. А старшина Кам’янецької школи Юрій Дараган натомість устигає видати лише одну збірку «Сагайдак», у якій сконцентрована вся майбутня естетика Празької поетичної школи, і помирає 1926 року від сухот, що загострились у таборі інтернованих. Були в цій когорті й жінки, наприклад Галя Мазуренко, художниця й поетка, яка 15-річною вирушила на фронт Першої світової поблизу Проскурова допомагати дядькові Семену опікуватися пораненими, згодом воювала у складі 3 Залізної стрілецької дивізії Армії УНР, за бойові заслуги була нагороджена «Хрестом залізного стрільця». А по тому — інтернування до Польщі та спроби почати нове життя в Європі. Надто боліла пекуча поразка Визвольних змагань, тож про пережитий досвід писали переважно в історичних шатах. Винятком є хіба що творчість старшини Армії УНР Юрія Горліс-Горського — ще одного письменника й учасника Визвольних змагань, автора «Холодного Яру» й низки інших творів про повстанський рух.

Були серед митців з ветеранським досвідом і такі, що після Визвольних змагань лишилися в СРСР, уникнули репресій і стали свідками Другої світової. Володимир Сосюра повоював і в Армії УНР, і в червоній армії. Олександр Довженко в складі куреня чорних гайдамаків брав участь у штурмі київського «Арсеналу», а потім, за 11 років, зобразив ці події у своєму фільмі «Арсенал», але вже очима більшовиків.

І Сосюра, і Довженко взяли близько до серця Другу світову: один написав вірш «Любіть Україну», другий — кіноповість «Україна в огні». Обох запідозрили в буржуазному націоналізмі.

Натомість не уникнули репресій Остап Вишня й Борис Антоненко-Давидович, і участь у війні на боці УНР була суттєвим обвинуваченням.

Остап Вишня з 1918 року мобілізований до Армії УНР у медичні частини. У полон до більшовиків потрапив 1919 року в ранзі начальника медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. У його розпорядженні були всі залізничні шпиталі, у яких лежали хворі офіцери й вояки Української галицької армії, Дієвої армії Української Народної Республіки. Йому це нагадали — далі були сталінські табори. Борис Антоненко-Давидович під час української революції служив у лавах Запорізького корпусу 1918 року та в Армії Директорії 1919 року, ба навіть обіймав посаду коменданта Мелітополя.

Друга світова: знову по обидва боки фронту

Друга світова стала трагічним часом протистояння двом тоталітарним режимам водночас. Поети Олег Ольжич, Олена Теліга, Іван Ірлявський нелегально приїхали до Києва 1941 року в складі похідних груп ОУН, щоб налагодити в залишеному більшовиками Києві українське життя. Однак це не входило в плани ані комуністів, ані нацистів, і 35-річна Теліга, 36-річний Ольжич і 23-річний Ірлявський загинули від рук гестапо.

А Дмитро Павличко юнаком перебував у лавах Української повстанської армії: «У 16 років я став українським повстанцем. П’ятеро хлопців зі Стопчатова, у їх числі був і я, та п’ятеро із сусіднього Великого Ключева у квітні 1945-го приєдналися до сотні, якою командував Спартан. Перед тим гітлерівці упіймали мого брата Петра, бандерівця, який перебував у школі старшин УПА в Карпатах, і розстріляли його в Коломиї. Мама плакала, батько мене не пускав, але я твердо сказав: “Мушу наздогнати німаків і помститися їм за брата”». Для радянської влади участі в загоні УПА було досить — за це з осені 1945-го до літа 1946-го Павличко був ув’язнений.

Читайте також: Страхи й очікування жінок Європи навесні 1945-го

Григорій Тютюнник добровольцем пішов на фронт у свої 21, двічі був поранений, двічі тікав з полону, брав участь у діях партизанських загонів на територіях Кіровоградщини й Чехословаччини. Роман «Вир» він видасть за двадцять років — 1960-го.

Павло Загребельний закінчив десятирічну середню школу 1941 року. Ще не маючи повних 17 років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2 Київського артучилища, брав участь у Битві за Київ, у серпні 1941 року був поранений. Після шпиталю — знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942 року, після якого — полон і до лютого 1945 року нацистські концтабори. Ще один історичний романіст — Володимир Малик — студентом пішов у народне ополчення, працював на оборонних роботах під Києвом і Харковом, був поранений і також потрапив у полон, у якому перебував до 1945 року.

Українські письменники мали власний погляд на війну, не тотожний загальнорадянському. Для них слово «вітчизняна» було не епітетом, а дійсністю, бо воювали за власну землю.

Боротьба триває

Сьогодні всі українські письменники, що служать у війську, воюють проти спільного ворога. На відміну від князівських міжусобиць, боротьби проти своїх під час Руїни, вимушеної служби в імперських арміях і спроб вижити в боротьбі двох тоталітарних режимів. Є цілі ветеранські видавництва: Markobook, «Пропала грамота», «Орландо», «Білка». Вони видають прозу й поезію ветеранів і чинних військовослужбовців. «Можливо, Ремарків і Гемінґвеїв, яким страшенно бракує ресурсу на письмо», — коментує Юлія Микитенко, командирка взводу БПЛА й одна з авторок збірки «Маленький жовтий екскаватор», презентованої на «Книжковому Арсеналі» цього року.

А письменник і військовослужбовець Василь Духновський серед заохочень до мобілізації вказує: «Якщо ви літературна людина (а серед моїх друзів таких багато), то це ваш шанс отримати неповторний досвід, а письменник з неповторним досвідом — це завжди краще, ніж письменник, що виріс у теплиці».

Шерег мобілізованих українських авторів постійно зростає. Українські письменники й письменниці з воєнним досвідом, українські військовики та військовиці з письменницьким обдаруванням ще скажуть своє слово в літературі.