Вестфест

 

 

 

 

 

 

 

Кореспондент Тижня поїхав у рідне село Євгена Коновальця, полковника Армії УНР, котрий заснував ОУН, у Зашків, що на Львівщині, аби взяти участь у фестивалі патріотичної пісні, влаштованому на його честь. На мальовничому березі Зашківського озера, замість якого вже скоро погрожують прокласти трасу, поки що можна чудово відпочити. Вже третій рік поспіль біля самісінької води монтують сцену, а довкола неї лагодять наметове містечко, розкладають причандалля польової кухні та ятки з вишиванками, а трохи далі займають пости рятувальні служби. Готуються до фестивалю, який не тільки на три найближчі дні, але й на весь наступний рік стане головною подією села. Цього року на батьківщину Євгена Коновальця приїхали й оселилися в наметовому містечку майже 7 тис. учасників. Переважно молодь від 16 до 22 років, навіть цілі шкільні класи та гуртки районних будинків творчості. Для багатьох це був перший виїзд на природу без батьків, маленький ковток дорослості, для декого – перше кохання й абсолютно для всіх – таборова романтика біля ватри.

 

 

21-річний Ілля приїхав на фестиваль «з району», тобто із Жовкви, де працює в кузні. «Фест хороший, тільки ціни зависокі, деруть у три шиї. А так – озеро, наметове містечко, польова кухня, все, що хочеш», – говорить Ілля, похитуючись у ритмі музики. Він, так само як і молодий бізнесмен Дмитро зі Львова, не належить до жодної організації. Хоча на фестиваль запрошували переважно організовану молодь, яка відзначилася якоюсь громадською активністю, «неорганізованих» теж приїхало багато, тому свято вийшло напрочуд велелюдним. Дмитро приїхав на фестиваль просто відпочити і провести час зі своїми друзями та дівчиною. А водночас й пригадати часи буремної молодості, за яких він не тільки встиг побувати в керівному складі однієї з місцевих партій, але й взяти участь у вуличних боях між різними молодіжними угрупованнями. «Я більше не воюю на вулиці, бо вже підійшов такий «поважний вік» – я одружений, доньці чотири роки. Вже не можу ходити з синцями або ланцюгами». Оглянувши наметове містечко, Дмитро критично зауважує: «Треба було зробити з’їзд рок-н-рольних чуваків і дівчаток, щоб вони поковбасилися під свою музику, а то суто патріотичні вишколи. А так губиться сама сіль фестивалю – націоналісти собі окремо, хіповська молодь окремо».

 

Окрім звичайних фестивальних туристів і шанувальників патріотичної музики до Зашкова приїхали представники молодіжних організацій Львівщини й інших областей – їх загалом зібралося більше сотні. «Тут представницьке зібрання, – розповідає волинянин Андрій Хвед- чак з «Української народної молоді», хлопчина з витатуюваним тризубом на плечі, – приїхали майже всі молоді громадські діячі. Я не сподівався, що буде так багато людей». А коли натовп, сонце та вітер, а над – головами майорять прапори – завжди відчуваєш приплив патріотичної ніжності, й хочеться співати.

 

«У нас на Волині є речі, подібні цьому, – хвалиться Андрій. – Наприклад, щорічний фестиваль «Бандерштадт», який теж підтримує місцева влада. Раніше ми не мали ніяких інституцій, збиралися підпільно. Але за останні чотири роки, тобто після Помаранчевої революції, ставлення місцевої влади до молодіжного громадського руху кардинально змінилося – фінансуються всі масштабні заходи. Так само на цей фестиваль міська влада виділила автобус, аби ми приїхали».

 

Програму фестивалю було розділено на три дні – окремо виступали барди, рокові й фолкові колективи. На бардівському фестивалі світилися справжні регіональні зірки, але для тих, кого муза вперше навідала щойно після 40-ка, ввели окрему номінацію – «Дебют партизана». Молодіжні рок-гурти могли виступити на одному майданчику з зірками. Минулого року це був Тарас Чубай, цьогоріч – «Гайдамаки». Загалом це все скидалося на звичайний «огляд самодіяльності», тільки вдало перенесений на природу та сучасну сцену з якісним звуком і екраном. А між виступами місцевих гуртів ведучі «заводили» публіку, ставлячи запитання на кшталт «Коновалець – свій мужик?» Молодь у відповідь ствердно кричала.

 

Андрій пригадує свої конфлікти з учителькою історії, котра відмовлялася ставити «дванадцятку» переможцеві районних олімпіад: «Колись перед виборами вона прийшла до школи з передвиборчими листівками та почала роздавати дітям – я запротестував. Мої предки – із Забужжя, в 1939 році їх переселили на Донбас. На новому місці трималися трохи осібно, тому культура збереглася. Мій прадід, який дожив до 96-ти років, ще змалечку вчив мене: Ленін – це погано, комунізм – це погано. Про УПА я теж дізнався від родини. Оцінку мені переправив інспектор райвно, а та вчителька історії й досі в моїй школі працює, а їй уже сімдесят».

 

Поки ми розмірковували, як подавали історію України в наших школах і вишах, до сцени з плакатом «У твоїх жилах пульсує кров героїв» сходилося зовсім інше покоління. Соломії Жеплинській всього 15, вона приїхала з міста Новояворівська Яворівського району Львівщини. Ми зловили її біля сцени, де вона махала прапором своєї організації під час виступу співачки. А потім захоплено розповідала про те, як цікаво їздити в табори та спілкуватися з однолітками в «КУНі». До нього вона долучилася ще з 13-ти років. «Ми приїхали у Зашків, щоб показати, що пам’ятаємо й шануємо Євгена Коновальця. На лекціях з історії України у вишкільних таборах нам говорять, що він був справжнім героєм. Він вартий того, щоб його так поважали. У мене ще не сформувалася думка, тому я корюся поки нашим наставникам».

 

 

Хедлайнери фестивалю – київський гурт «Гайдамаки», які власне й зібрали найчисельнішу публіку, відірвавши її від екранів з трансляцією виступу Пола МакКартні, – забезпечили чудову програму, перервавши європейське турне спеціально для того, щоб взяти участь у заході. «Гайдамаки» не утрималися від того, щоб трохи «повиховувати» тамтешню молодь. MC Ярема не втомлювався повторювати фірмові гайдамацькі «месиджі» поміж піснями, ненав’язливо, проте послідовно визначаючи пріоритети: освіта, соціальна свідомість, рідна мова, чиста совість… Хоча гайдамацька музика й без проговорювання несе свій потужний виховний месидж. «Вшануйте старих героїв, – закликав лідер гурту, – й творіть собі нових лідерів, але лідерів сучасних, не спрямованих на агресивну боротьбу, тому що не той час зараз. У ХХІ ст. треба працювати в інтелектуальній царині».