Дерева зацвітають в квітні, коли все кругом біло.
На взір не розрізнити: чи заквітають Світлом, чи закипають снігом?
Крони абрикос, аличі, вишень обстеаринені білим.
Вже розквітле пелюстя сяє ще білішим, одним суцільним білоцвіттям.
Дерева, що вже намірились жити, кам’яніють од стужі, перетворюючись на корали. Цвіт стає їжачисто вапняним. Смерть цвіту болить їм так, як матері смерть новонародженого, тільки протяжнішим і невідступним болем. Кожен ненароджений плід болить гірким, нерозділеним ні з ким і від того ще болючішим горем. Деревам, яким хочеться ридати, долинають думки людей, «а може щось вродить», примітивні, як і все в людей. З висоти їх болю деревам краще знати, як є насправді.
На обрізах підсихають згустки болю.
Разом із соком він сочиться крізь вар, нечутний нікому в світі, що давно мертвий до чужого болю. Біль проорює чорні смуги на корі горіхів.
Спиляні гілки на купі в кінці саду тягнуться до своїх дерев, закрити рани.
Бджіл не чути, п’ють хоботками танучий сніг на льоткові і ховаються в вулик.
Води треба багато: вже поять розплід і одні раді талим сніжинкам на льотку.
Води в таку холодінь ніде не дістати.
Сміливці, які вилітають далі, в жерло стужі, замерзають на льоту і ковізнуть на снігу, зціпившись всим тільцем. Сніг тане довкіл них і за мить пеленає.
Сторожові бджоли покинули сторожу, знаючи, що ніхто чужий не залетить.
Ще незасніжені зіниці квітів виглядають бджіл. Дивляться на комах, що п’ють, очима нареченої, та проліт до них, цей зов натхнення, дорівнює смерті. Ті, перші, уже ніколи не вернуться.
Те, що розцвіло раніш, уже нічого не виглядає, і дивиться на світ з потойбіччя. Краще гине першим за свою спрагу сонця.
Гострий вітер гасить крони дерев і сніг одвівається з них полум’ям свічки.
Але те, що в бруньках, ледь ліловіє, так просто не загасити.
Невгасимим жаром воно пропікає сніг, втихомирює вітер.
Як вжалений, він одскакує і надовго затихає.
Спрага сонця, тяга неба не відпускає віття.
Жар, що пломеніє в бруньках, цей жар Любові і притягальний, і болісний Вітрові. Тиша його дратує, а ледь колихка ліловінь – розлючує.
Лють розкручує його, як пращу, Вітер струже сильніш і рветься погасити це ненависне йому тяжіння висі. Аж поки жар в квітках не обм’якає на вату.
Сік, що вже струменів угору, замирає в капілярах і дерева ціпеніють.
Цвіт садів, цвіт життя, мов табун, якому підрізали жили, зупиняється на скаку. Раптово, болісно, в німому заціпенінні, зупиняється Час.
Стоїть, як вкопаний перед виходом на мінне поле: буде гірше чи стане краще? Йти далі чи так і стояти? Скільки йому ще ждати?
І сивина дум, сивина Часу сивить дерева.
Поки Час марніє в зад`умі, саджанці в базарному ряду поспішають на місці.
Нижчі сиротами зирять в спини, вищі стають навшпиньки і заглядають в очі.
Люди йдуть повз них і не помічають, як дерева горнуться до рук.
Як діти, що шукають в натовпі руку, яка їх привела, так вони шукають тепла.
Тягнуться, шукають, хто б їх забрав звідси.
Зв’язані по ногах стоять рабами на невільницькому ринку.
Німі й понурі, вимотані довгим привозом і ще тяжчим вигляданням.
Саджанці жадають рости, хочуть розкинутись віттям і підніматись в небо.
Їх зносять і везуть назад у тюрму-розсадник, в минуле, з якого вони уже виросли. Животіти там до наступного сезону.
Коли дерев не купують, нема майбутнього.
І ті, що зносять, і ті, що проминають, байдужі і озневірені, з поглядом у землю. Сніг налипає на саджанці, обшморгуючи і на них кожну бруньку.
«Аномальне в людині – аномальне в природі», розуміє Вітер і налітає, щоб розвернути. Та холод людини йому непосильний.
І Вітер опускає руки, тихнучи надвечір’ям. «Життя покинуло їх», знає він.
Бусель в яру чапіє в роздумі, де б хоча б одну жабу зловити, все витруїли.
Сніг, що налітає на нього на купині, робить його здобич ще примарнішою. Ніде нічого немає. Холод заповзає під пір’я і обпалює багрянцем заграви, сонце, що вечоріє, кривавить небо на холод.
Заєць у війну став героєм. Коли війна, їх ніхто не стріляє.
Біжи хоч з поля на поле, з країни в країну, кругом привілля.
Як лев, він біжить непоспіхом по голизні поля, снігосіч мружить очі, заєць спиняється і стає на задні лапи: де б переждати непогодь?
Ніде в такий сніговій прихистку немає.
Вже в легкогрійній шубі заєць мерзлякувато поводить плечима.
Куди не біжи, всюди холод.
Шуляк, вже вкотре, облітає плесо: всі пташки поховалися в очереті і тільки жалібним скриком видають себе.
Шуляк зринає, і, махнувши крилом сильніше, летить на посадку.
Коли сніг стихає, хапаючись за Вітер, мов парашутист з нерозкритим парашутом, летить зім’ята папірчина. Опираючись злому тяжінню та все ж гнане нещадним роком, летить чиєсь Слово з розкинутими руками, з розкритим ротом.
Може крик на прощання, може застереження Того, Кого ніхто не чує, може вирвата з храму поминальна записка, може втікаюча з замерзлих голосів молитва, може стук у двері, з давноминулого телеграма, може спомин світла з негатива фотографії, може стогін того, хто кличе безвісти пропалого, може відповідь-прозріння до того, хто довго бився над таїною неба, може Слово Вічного, яке як було, так нікому й не треба, може чийсь телефон, що має змінити долю, летить, шукає свого адресата, ніде немає, може душа, що вічність його виглядала і тепер так розпачливо відлітає.
Поки Слово не збудеться, не розкриється вповні, воно не знає супокою.
Летить з виставленими руками і похололим трепетом пронизує простір.
Пора звечоріння зриває диких качок до обльоту.
Крила крижнів з металічним переблиском окриляє Любов.
Вже розбиті на пари вибухають над ставком і бриють понад косогором.
Лет їх легкий і реактивний, і нема недосяжного їм.
Уже старіючий сивий лебідь на шум їх крил виймає голову з намулу і довго дивиться їм вслід.
Вже все чує Весну, але її немає.
Цвіт і сніг, життя і смерть ніколи не розставались.