Фото: Євген Котенко
Персонажі радянської скульптурної групи під Аркою дружби народів цього вечора мали збентежений вигляд. Не звикли, щоб у небі над ними ширяли величезні надувні ляльки, керовані акторами. Вправно маніпулюючи гігантськими драконами, рибами, чудовиськами, сріблястою місячною кулею, зодіакальним човном, який нагадував легендарну кліпову Yellow submarine, «Літаючі акробати» розповідали свою історію про кохання. Час від часу в інфернальному світлі софітів з’являлися двоє скам’янілих чолов’яг «з-під Арки». Наче примари – чи то міфологічного кентавра, чи то легендарної дружби народів.
Рух на Схід
Фестиваль «Французька весна в Україні», що відбувається вже вп’яте, важко порівняти з іншою подією у вітчизняному художньому просторі. Це й не «організоване» свято, не втілення стрункої мистецької концепції, не звіт французів перед іноземцями про зроблену роботу, не демонстрація національних традицій, а саме весна – стихія життя, відродження й розквіту, що накочується без попередження й чесно робить свою справу.
Для слов’янського світу ця пора року і Франція вже давно невіддільні. «Весна священна» Ігоря Стравінского на початку ХХ сторіччя стала знаком експансії імперського російського балету на Захід – «Російські сезони» Сєргєя Дягілєва, в межах яких було представлено прем’єру балету, проходили в Парижі. Проте мистецька орієнтація лише на столичний бомонд давно не актуальна. Нині протягом місяця до французької імпрези долучатимуться не лише жителі Києві, але й Дніпропетровська, Донецька, Запоріжжя, Луганська, Львова, Одеси, Рівного, Севастополя, Сімферополя та Харкова.
Один за всіх
Можна й не питати французів про первинність яйця чи курки, однаково вони скажуть, що то був півень. До того ж галльський. Тонке почуття гумору (ключове слово в даному випадку – „тонке”) – не єдина демаркаційна лінія між нами й ними. Ну хто із організаторів українських фестивалів ризикнув би пишатися еклектичністю, інноваційністю та мозаїчністю представлених ними артефактів і явищ? Французи – запросто, бо сьогодні не претендують на високі узагальнення та масштабні філософські концепції.
На відміну від українців, які звикли гамселити батька гуртом, французи керуються приказкою „один за всіх”. Кожен відповідає тільки за те, що сам виконує. Цілком окремо – на кожній виставі, кожному концерті, виставці, кінопоказі, книжковій презентації.
Та за всієї осібності вони вміють співпрацювати. Не так, як у Національній опері України, коли диригент, режисер і художник принципово не спілкуються один з одним, бо в кожного своя «територія», власні інтереси, а все інше їх не хвилює. Французи покажуть, що контактувати повинні й можуть, наприклад, кулінари й художники. Проект «Ефемерні їстівні скульптури» Дороте Сельц перекреслює гасло «мистецтво для мистецтва», підсилюючи інтелектуальну насолоду від споживання прекрасного його високими смаковими (в буквальному сенсі) якостями. Виходить така собі постмодерністська буквальність у розумінні затертої метафори «художнього смаку».
А сполучення хореографії та відеоряду в проекті «А чи не поговорити нам?…» танцювальної компанії Норми Клер – черговий приклад діалогу мистецтв заради діалогу націй і держав. У виставі афро-креольською мовою хіп-хопу йтиметься про елементарно важливі для суспільства речі – потреба взаєморозуміння й відкритості замість ворожнечі й агресивного протистояння.
Французький театр здатен розповідати й про українські проблеми, запрошуючи для більшої достовірності до гастрольних виступів наших артистів. У виставі Vesna театральної компанії Travelling Théâtre (постановка Жіля Ґрануйє) в основу дійства покладено спогади жінки про чорнобильську катастрофу, в день якої було її весілля. А в ролі Музиканта – виведеного на кін персонажа – виступить молода київська композиторка й піаністка Анна Кузіна.
Вирішувати нам
«Французька весна в Україні» – це, власне, показ найновіших мистецьких винаходів у галузі «художньої хімії», коли лише експериментально можна довести або спростувати користь від новознайденої сполуки, її стійкість і здатність витримувати опір природного середовища. У Львівському художньому музеї етнографії та художнього промислу відбудеться персональна виставка Катрін Ван ден Стін «У світлі світу», в якій мисткиня зупиняється ніби на півдорозі між фоторепортажем та олійним живописом, накладаючи фарбу на цифрові світлини, а отже, перебуваючи на півдорозі поміж реальністю та ілюзією.
На півдорозі до українського глядача перебувають і відзняті у Франції кінострічки, відібрані компанією «Артхаус Трафік» для Фестивалю допрем’єрних показів. Демонструватимуться 4 новинки. Відзначений нагородами кількох фестивалів «Скафандр та метелик» Джуліана Шнабеля оповідає правдиву історію головного редактора жіночого глянцю Elle, який втратив можливість рухатися через псевдокому й комунікував з людьми тільки за допомогою очей. Композиції Алекса Бопена для насиченої по вінця музикою стрічки «Всі пісні тільки про кохання» Крістофа Оноре відзначені Сезаром-2008. Про несумісність кохання та буденності йдеться в комедії «Поцілуй мене, будь ласка» Еманюеля Муре, а «Вбивця» Седріка Анжера присвячений сентиментальному двобою бізнесмена та його кілера.
Кіноімпреза допрем’єрних показів – єдиний з блоків «Французької весни», який офіційно заявлений як «фестиваль у фестивалі». Проте очевидно, що й перелік літературних, музичних, художніх і театральних подій також може претендувати на подібний статус – не лише «фестивалю в фестивалі», але й «допрем’єрності». Нам довіряють, бо везуть не перевірене століттями, а найсвіжіші книжки та найновішу музику. Не ансамбль пісні й танцю імені Павла Вірського, не героїчний оперний епос «Тарас Бульба» Миколи Лисенка, а новітні художні експерименти, котрі поки що не вкладаються в узвичаєні канони. Жоден із запропонованих французами проектів не називає представлене на фестивалі «геніальним витвором мистецтва» – так це або ні, вирішуватимемо саме ми. [396]
УЧАСНИКИ
.jpg)
Неманья Радулович і Лор Фавр-Кан
Скрипалеві сербського походження Неманьї Радуловичу 23 роки. Коли йому виповнилося 14, він переїхав до Франції й вступив одразу на останній курс Паризької консерваторії – для юного музиканта це велика честь. Піаністці Лор Фавр-Кан, що так само закінчила Паризьку консерваторію, вже 32, але всесвітня слава прийшла до неї теж дуже рано. Якщо не враховувати кримських гастролей вокального ансамблю «Крещендо» (18 – 19 квітня), то на фестивалі це єдиний концерт академічного формату. Акомпануватиме французьким артистам один із найкращих колективів України – Симфонічний оркестр Національної філармонії під орудою Миколи Дядюри, який разом з Неманьєю Радуловичем мав виступити у Києві ще два роки тому, але через тодішню хворобу скрипаля це відбудеться лише тепер.
23 квітня
Київ, Національна філармонія України
.jpg)
«Хіросимо, любове моя»Про те, що любов – штука примхлива, а любов до Батьківщини – тим більше, французькому режисерові українського походження Дмитрові Лазарку, напевно, відомо дуже добре. Власний «Малий театр Риби» він заснував у Парижі 2001 року разом зі своїми учнями. Відтоді метр і його вихованці постійно розширюють географію своїх виступів.
Лазорко єднає, долає, ламає. Його вистава «Хіросимо, любове моя» – інсценізація книги Марґеріт Дюрас про зустріч коханців там, де не лишилося нічого живого, про роман кохання з трагедією, та про те, що любов сама вибирає, з ким і де їй бути. Власне, й актори Софі Люкаротті й Арман Сарібекян, за людською логікою, не мали зустрітися з українським режисером – якби його кохана Україна здатна була любити без забобонів і по-справжньому.
22 квітня
Сімферополь, Кримський університет культури, мистецтва та туризму
24 квітня
Запоріжжя, Запорізький обласний музично-драматичний театр
27 квітня
Рівне, Рівненський обласний музично-драматичний театр
.jpg)
Живопис Івона ТаяндьєІвон Таяндьє – один із корифеїв арт-простору Франції, гідний нащадок Жан-Жака Руссо та інших французьких «натуралістів» XVIII століття. Оскільки художник мешкав на фермі в Оверні, його захоплення природністю сільського буття переросло в гармонійний мистецький світогляд та чуттєвість пензля. Такими ж природними для нього є фольклорні образи, які особливим чином «удосконалюють людину». Збільшуючи, наприклад, у людини кількість рук і ніг або помножуючи її вертикальний тілесний вимір на горизонтальний. Нерідко зовнішність мальованого персонажа залежить від обрисів рамки – як зміст від форми. В роботах Таяндьє майже немає чорного кольору: стійка ознака того, що в свої 82 роки художник існує в повній злагоді з власною уявою.
4 квітня – 18 травня
Київ, Національний художній музей України