Між старих могил, серед не підписаних хрестів, спочиває настоятель Свято-Михайлівського храму от. Олександр Білецький. Старші люди пам’ятають, що їхнього священика вбив червоний партизан. Отець здобув посмертну славу непохитного християнина і переконаного патріота України, який не корився безбожній владі комуністів. Однак мало хто з-поміж хотешівців знає біографію свого настоятеля. Тож звідки у сільського панотця взялась та сміливість і непохитність?
Олександр Білецький народився 10 квітня 1903 року на Житомирщині, у відомій священичій родині, яка своє родове коріння виводить з ХVIII ст. Олександр навчався в Житомирському духовному училищі. Сімнадцятилітнім парубком пішов служити до Армії Української Народної Республіки. У лавах 4-го кінного полку 4-ї Київської дивізії взяв участь у кампанії 1920 року – бився проти червоних москалів на Галичині та Поділлі (територія теперішньої Тернопільської, Хмельницької і Вінницької областей). У листопаді 1920 р. хорунжий Білецький, у складі рідного полку, очолюваного полковником Михайлом Палієм-Сидорянським, з боями відійшов на західний берег Збруча, який контролювала польська армія. Олександр, як і решта українських вояків, був роззброєний та інтернований.
Хорунжий 4-го кінного полку 4-ї Київської дивізії Армії УНР Олександр Білецький. Малюнок Артура Орльонова, 2017 р.
Вояків 4-го кінного полку, у якому служив Білецький, було розміщено у містечку Олександрів-Куявський в центральній частині Польщі. Перший вояк Армії УНР, висвячений на священика, був саме з табору в Олександрові. Ним став колишній начальник канцелярії Повітряного флоту УНР Петро Білон, якого 4 січня 1921 року рукоположив у священики Гродненський єпископ Володимир. Молодий та енергійний Петро Білон став центром православного життя не лише табору, але й міста Олександрів-Куявський і його околиць. На момент висвяти отець Білон був середнього віку, але значно старшим від Олександра Білецького. Різниця між ними становила 24 роки. Безперечно, таборовий священик справив враження на життєвий вибір свого парафіянина – хорунжого Білецького. Молодий кіннотник вирішує пов’язати своє майбутнє з православною церквою.
Читайте також: На могилі Бориса Магеровського встановили пам’ятник
Після того, як у 1924 році, Армія УНР була остаточно розформована, Білецький закінчує Волинську духовну семінарію у Крем’янці і в жовтні одружується із Неонілою Буйницькою з родини священика. Того ж року, 8 листопада, він висвячується на священика. Треба сказати, що православне духовенство з числа ветеранів українського війська не було чимось дивним для Волині чи Холмщини. Наприклад, парафію с. Жмудь на Холмщині, настоятелем якої короткий час був Олександр Білецький, згодом очолив отець Василь Варварів (1886 – 1960), колишній полковник Армії УНР.
Невдовзі після висвячення: Олександр Білецький (стоїть в центрі), зі своєю дружиною Неонілою (крайня праворуч) та подружжям Григорія Жуковича і Марфи Буйницької – рідної сестри Неоніли (сидить у білій сукні). Рівне, 1924 р. З фондів Камінь-Каширського краєзнавчого музею.
У 1925 р. молодого отця Білецького відправили до с. Галузія (тепер Маневицького району Рівненської обл.) для того, аби очолити тамтешню парафію. У 1926 панотець вирушає до с. Боржемець (тепер Млинівського району Рівненської обл.), де в молодого подружжя народилась перша донька – Ліда. Однак і тут сім’я Білецьких не затрималась надовго – священика переводять до Більської Волі (тепер Володимирецького району Рівненської обл.). У 1928 Білецького призначають настоятелем церкви Святої Параскеви у с. Тинне на Сарненщині.
Читайте також: Естонія та ерзя
Вже за рік, на новому місці сім’я Білецьких поповнюється ще однією донькою – Ольгою. Тут отець Олександр очолив велику та енергійну громаду храму Різдва Пресвятої Богородиці. Богослужіння відправляв рідною для селян українською мовою. До життя парафіяльного старався долучити якомога більше людей. Церковний хор, під орудою дяка В’ячеслава Малевича, вважався одним з кращих в повіті. У 1930 р. Неоніла Білецька народила своєму чоловікові третю дитину, цього разу хлопчика, якого назвали Миколою.
Отець Олександр з парафіянами села Тинне, 1932 р. З фондів Камінь-Каширського краєзнавчого музею.
Коли в Луцьку 1931 року було утворено товариство ім. Петра Могили для захисту православної віри і церкви, його активним учасником стає не лише о. Олександр, а й чимало його духовних чад. На той час рішуча оборона православної віри, повсякденне використання української мови у богослужіннях, патріотичні проповіді отця Білецького межували з нелояльністю до польської держави. Чимало мешканців Тинного небезпідставно вважали свого панотця якщо не членом ОУН, то людиною близькою до націоналістичного підпілля. Польська поліція ретельно стежила за діяльністю колишнього старшини Армії УНР, однак не могила знайти вагомих підстав для репресій. У таких непростих умовах подружжя зважується народити четверту дитину, якою став хлопчик, охрещений Мстиславом. Через чисельні скарги і нарікання з боку польської влади на отця Олександра, архієпископ Поліський і Пинський Олександр (Іноземцев) був змушений переводити священика з однієї парафії на іншу. У 1935 р. Білецького відправляють на парафію Святого Миколая Чудотворця у Шерешово на Берестейщені. Однак і тут він не затримується на довго і вже 15 червня 1936 р. опиняється у селі Хотешів на Поліссі, де очолює парафію Святого Архистратига Михаїла.
Читайте також: Париж, лицарі і таксі
Саме в Хотешові отцю Олександру вдалось затриматись на довший час. Тут він з нуля розгорнув національно-просвітницьку діяльність серед поліщуків: поширював українську історичну та художню літературу, закликав парафіян триматися рідної мови, звичаїв і чинити спротив полонізації.
З початком Другої світової війни Хотешів і його околиці стали важливим опорним пунктом для українських повстанців. Камінь-Каширський район увійшов до складу групи УПА-Північ. Всього в лісах навколо Хотешова активно діяло три сотні, які входили в курінь «Назара-Криги». Важливу роль у формуванні перших боївок УПА у цій місцевості відіграв Білецький та Петро Маковецький («Вовчок»). Очевидно отець міг не лише запалювати молоді серця любов’ю до Батьківщини, але й допомагати ОУН правильно організувати військовий вишкіл. Священик мав відповідний досвід не лише таборової муштри, але й реальних бойових дій, через які пройшов у 1920 році.
Волинь стала ареною жорстокого протистояння німців, більшовиків, українського і польського підпілля. Всі воювали проти всіх. Однак те, що трапилося 26 квітня 1943 року, вжахнуло навіть бувалих.
Отець Олександр з родиною Буйницьких. Перший зліва – Григорій Жукович. Хотешів, кінець 1930-х років. З фондів Камінь-Каширського краєзнавчого музею.
Розповідає Катерина Протасівна Свередюк. У 1943 р. їй було шістнадцять. Уривок спогадів, записаний 27.05.2015 кореспондентом газети «Україна Молода» Ніною Романюк:
— У батюшки було дві доньки, Ліда й Оля, і два сини. З дівчатами я одного віку, ми дружили, часто ходила до них. Його в селі чомусь називали «білогвардієць», може, тому, що колись офіцером був. Красивий був чоловік, високий. Того дня я з мамою теж збиралася до церкви. Але мама попросила, щоб я пішла до сусідської дівчинки спідницю святкову підв’язати, бо велика на неї була. Там замешкалася, а коли вийшла на вулицю, то почула біля церкви крики. Ми налякалися, кинулися тікати аж за річку. Думали, може, село прийшли палити, бо чули про Кортеліси спалені, — згадує Катерина Протасівна. — Люди, які в церкві були, розказували, що Білецький кинувся у ризницю, встиг іще ризи скинути, й першою кулею йому поранило палець, коли він хрестився. Там, у ризниці, вбили ще й родича мого чоловіка Ляша, який прислужував у церкві. Він побіг за батюшкою в ризницю, і там куля його догнала. Партизани тоді якраз на хуторах промишляли, і посланець біг до села попередити, але не встиг… Добре помню, як сім’ю Білецького на Сибір вивозили. Матушка покликала мене до себе, віддала свою масницю масло колотити, ще щось. Потім дівчата ще трохи писали мені з заслання, вони були в Караганді. А внучка Білецького, кажуть, тепер у Києві в оперному театрі співає, заслужена артистка. Он як життя повернуло…
Читайте також: Про Україну англійською
Вбивцею священика виявився селянин Василь Наумик із сусіднього з Хотешовим села Видерта. Цей населений пункт мав сумну славу в околиці. Тут у 1942 році брати Наумики (Василь та Іван) згуртували довкола себе чоловіків, які уникнули призову до Червоної армії, не схотіли «йти в ліс» до український повстанців, і водночас боялись потрапити до шуцманів. Гурт чоловіків, очолюваних Василем та Іваном Наумиками не мав чіткої ідеології та визначених завдань. Наумики не мали власної повстанської бази, жили біля боліт та існували за рахунок експропріацій. Якщо простіше – грабували. Для того, аби не скидатися на банду дезертирів і грабіжників, Наумики назвались партизанським загоном ім. Олександра Суворова. Тривалий час німці не звертали уваги на «суворівців», адже окупантам вони зовсім не дошкуляли. Нацистські гарнізони, що знаходились у селах Ворокомле, Мала Глуша, Велика Глуша повністю контролювали ситуацію. Натомість «загін» Наумика проводив досить успішні операції з реквізиції харчів і самогону серед місцевих селян.
Згодом радянський партизанський рух силою приборкав та дисциплінував низку розрізнених угрупувань, що діяли в околицях Видерти. Так брати Наумики з бандитів перетворились на «народних месників за волю трудового населення», а пияки і ґвалтівники опромінились славою радянських партизан.
Однак, червоні не вдовольнилися фактом смерті Білецького. Вся родина вбитого священика була піддана жорстоким репресіям. В січні 1948 року Білецьких, як «членів сім’ї особи, приналежної о ОУН» відправили на заслання. Одного з синів гебісти забрали прямо під час занять у школі. Невдовзі заслання замінили на спецпоселення. Ольга Білецька була виселена в Прокоп’євськ, а решта родини – в Ленінськ-Кузнецький Кемеровської області. Микола звільнився влітку 1954-го, Ольга – взимку 1955-го, Мстислав – навесні 1958-го, Лідія – лише у 1960 р.
За даними директора Камінь-Каширського народного краєзнавчого музею Наталії Пась Микола Білецький, старший син отця Олександра, звільнившись із спецпоселення, емігрував до Німеччини. Інші Білецькі оселились на Дніпропетровщині. Внучка Миколи Білецького Тетяна нині мешкає в Києві, вона – видатна балерина Національної опери України імені Тараса Шевченка, народна артистка України.
Почесна варта на могилі Олександра Білецького в день освячення нового надгробного пам’ятника. Хотешів, 2018 р.
Молодша донька Ольга має 90 років і мешкає на Дніпропетровщині. Вона є глибоко віруючою людиною, яка з великою пошаною ставиться до свого покійного батька.
У червні 2018 р. благодійний фонд «Героїка» встановив на могилі Олександра Білецького новий пам’ятник. Петлюрівський хрест, роботи майстра Олега Собченка, був профінансований коштом жертводавців Івана Омелянюка, Анатолія Сверби, Андрія Панова, Сергія Панасюка.