1709 року в молдовських Бендерах помер український гетьман Іван Мазепа. Хоча ні, радше перейшов із фізичного буття у вимір традиційних образів і сюжетів. Так само як перед цим зробили Сапфо, Юлій Цезар, Александр Македонський та інші історичні персоналії, яких ми бачимо на музейних полотнах та екранах кінотеатрів і про яких читаємо книжки. Іван Мазепа став легендою ще за життя.
Сучасники вражалися його красою і гнучким розумом. Навіть іменували Івана Мазепу «Махієвелем», себто послідовником Макіавеллі, адже український гетьман розділяв постулат італійського мислителя про те, що володар має бути не тільки хоробрим як лев, а й хитрим як лис. Натомість Пилип Орлик — наступний гетьман Війська Запорозького, що правив уже у вигнанні — назвав панегіричну поему, присвячену Мазепі, «Алкід руський», порівнюючи його з Гераклом.
По смерті Мазепи його образ дедалі більше міфологізується. Західноєвропейських митців-романтиків магнітом притягувала легенда про те, що замолоду в кару за адюльтер з одруженою шляхтянкою Мазепу прив’язали до коня, на якому він мало не помер від спраги, голоду й докучливих ран від мотузок (найдраматичніше це зобразив на картині «Мазепа» Ежен Делакруа). Натомість заангажовані російські автори чорнили пам’ять про гетьмана на догоду російському імперіалізму, адже 1708 року він, уклавши союз зі шведським королем Карлом ХІІ, наважився підняти антимосковське повстання, щоб здобути для України таку омріяну свободу.
Історію рецепції Івана Мазепи в мистецтві на захід і схід від України неможливо зрозуміти без постколоніальної оптики. Надто вже багато вигадок прикипіло до мазепинського міфу.
Вольтер і дві версії однієї історії
Не оминув постать Івана Мазепи й просвітник XVIII століття Вольтер, давши його портрет одразу у двох історичних працях, що кардинально різняться в оцінці діянь українського гетьмана. Перша з них — «Історія Карла ХІІ» — хоч і змальовує Мазепу людиною палкої вдачі, запускаючи perpetuum mobile літературних оповідок про нього як прив’язаного до коня коханця, усе ж не відмовляє гетьману в тому, що передовсім він був освіченим і відважним правителем козаків. Тож, якщо не зважати на тенденційне порівняння французького історика цих же козаків із розбуялими піратами-флібустьєрами, портрет Мазепи видається доволі симпатичним. Натомість уже в пізнішій «Історії Російській імперії за Петра Великого» автор невблаганно таврує українського гетьмана ницим зрадником царя-благодійника. Прикметно, що під час метаморфози волелюбного правителя в перекинчика, з Мазепи, ніби срібна амальгама з красивого дзеркала, починає враз «злущуватися» освіта. Відтепер у Вольтеровій рецепції гетьман не едукований шляхтич, а варвар, що діє насупроти Пєтру I як великому цивілізатору й світочу, що має осяяти культурою дикунські землі.
Це твердження, м’яко кажучи, не відповідає дійсності, оскільки Мазепа був одним з найосвіченіших людей свого часу — затятим книжником і меценатом.
Гетьман вільно говорив багатьма європейськими мовами, складав вірші (його авторству приписують народну пісню «Ой, горе тій чайці-небозі»), грав на лютнеподібній бандурі й, як справжній бібліофіл, мав добірну книгозбірню, про яку залишив спогади французький дипломат Жан Балюз.
Його культуртрегерська політика стимулювала правдивий розквіт зодчества, науки й літератури в Гетьманщині. Як написав український письменник і публіцист Євген Маланюк, Мазепа зробив зведення й реставрацію церков, себто культурне будівництво, «псевдонімом його будівництва державного». Натомість Києво-Могилянська академія в подяку за ктиторську опіку гетьмана взяла «псевдонім» самого Мазепи й з 1704 до 1708 року називалася Могило-Мазепинською. Опісля повстання проти Москви ім’я Мазепи з назви академії було викреслене так само, як, за словами дослідників Олени Огнєвої та Олексія Златогорського, чорнилом були викреслені згадки про Мазепу в українських виданнях, що зберігаються в Москві. Тож підсумувати заперечення потуг Вольтера виправдати експансивну політику Пєтра I можна словами українського поета-неокласика й видатного інтелектуала Миколи Зерова: на відміну від Росії, Україні не треба було «прорубувати вікно» в Європу, оскільки на українських теренах європейська культура пускала свої паростки повсякчас і зусібіч.
Що ж до причини переорієнтації Вольтера й зміни образу Івана Мазепи в його текстах, то історик Альбер Лортоларі в праці «“Філософи” XVIII ст. і Росія. Російський міраж у Франції XVIII ст.» переконливо доводить, що «Історія Російської імперії за Петра Великого» Вольтера написана на замовлення російської імператриці Єкатєріни ІІ: необхідні матеріали автор отримував прямо з Петербурга, там же книжка проходила й рецензування перед друком. Зайве казати, що саме за наказом Єкатєріни ІІ була зруйнована Запорозька Січ, зліквідована автономія Гетьманщини, а 1783-го на територіях Лівобережної та Слобідської України було затверджено кріпацтво — форму рабства, яке виснажувало Україну аж до 1861 року. Дискредитація українського гетьмана стала важливим етапом у плані Російської імперії з придушення українства як такого.
Іван Мазепа й орієнталізм
Та, окрім колоніалізму Російської імперії, що часто підкуповувала західних інтелектуалів, на викривлення образу Мазепи й загалом розуміння українців посутньо вплинуло також колоніальне ставлення Заходу до Сходу. Як зазначає дослідник Ларрі Вулф, тоді ж, у ХVIII столітті, стаються тектонічні зрушення на європейських ментальних мапах: якщо до цього Європа була умовно розділена на північ і південь, то відтепер континент переорієнтовується на нову лінію розмежування — між сходом і заходом. Традиційний образ варвара з «Тацитових германців» переноситься на «Геродотових скитів», якими західна свідомість «заселяє» всю Східну Європу (така думка пануватиме на Заході, доки Гердер не поверне цим теренам слов’янську ідентичність). І, відповідно до «Орієнталізму» Едварда Саїда, Захід (Західна Європа) конструює уявлення про Схід (Східну Європу) як свій «контрастний образ»: екзотичний, менш цивілізований тощо.
Вольтер, що не бував східніше Берліна, потужно докладається до цього «винайдення Східної Європи», вельми показово називаючи Україну «загубленими землями».
А отже, не дивно, що Джордж Ґордон Байрон, який 1819 року під впливом «Історії Карла ХІІ» пише поему «Мазепа», транслює типові тогочасні стереотипи. На початку тексту поет-романтик змальовує старого Мазепу, що надвечір розважає пораненого Карла ХІІ оповідкою про те, як він, ще бувши молодим пажем польського короля, закохався в одружену полячку-шляхтянку Терезу із чарівними азійськими очима (!). Ревнивий чоловік вирішує поквитатися із зальотником, тож Мазепу прив’язують до спини коня й пускають скакуна учвал. Як тільки кінь у дикому гоні вилітає за мури та спрямовує свою буйну голову на схід, перед Мазепою — цим романтичним «надзвичайним героєм у надзвичайних обставинах» — розгортаються пейзажі несходимих пралісів і диких степів. І що далі кінські копита толочать українську землю, то менш заселеною Мазепі видається ця країна: на шляху йому не те що не стрічається жодного міста, а буквально жодної людської оселі. Як наслідок, оприявнюється вельми симптоматична опозиція: західний прогрес протиставляється неторкнутій людською рукою та інтелектом східній природі, що й досі існує в первісному вигляді.
1826 року французький художник Орас Верне, надихнувшись візіями Вольтера й Байрона, створює полотно «Мазепа серед вовків», де «природний» східний еротизм тісно переплітається з нестримною жорстокістю диких звірів.
Теодор Шассеріо. Козачка знаходить Мазепу
У західній рецепції історія українського гетьмана чимдалі «східнішає», перетворюючись на казку Шахерезади. І якщо деякі митці, як-от Віктор Гюґо, обмежуються умовною класифікацією (розміщує свою поему «Мазепа» в збірці «Орієнталії»), то інші не стримують лет фантазії, додаючи до легенди про Мазепу все нові азійські деталі. Квінтесенцію орієнталізму, либонь, подав французький живописець Теодор Шассеріо, зобразивши сцену порятунку страдника-коханця, коли його вже біля мертвого й загнаного коня знаходить козачка. Контрастом до біло-рожевого тіла й золотих кучерів Мазепи темніють смаглява шкіра й чорні коси «українки», що Шассеріо зобразив як одну з представниць народів азійської раси (а отже, це аж ніяк не може бути й кримська татарка з близького Криму, адже киримли — тюркський народ, що належить до європеоїдної раси й має зовсім інший тип зовнішності). Дивлячись на Мазепу й козачку, вдягнуту в східну сукню замість українських сорочки й плахти, важко повірити, що це два представники одного етносу. Проте для Шассеріо й не йшлося про історичну правдоподібність, адже Мазепа давно перетворився на міфічного персонажа, як, власне, і вся Східна Європа.
Микола Гоголь проти Алєксандра Пушкіна
Після поразки Карла ХІІ під Полтавою з подачі росіян образ Мазепи демонізується — Пьотр І навіть виголошує йому анафему, що в російських церквах тривала до 1917 року. А всіх українців, які надалі повставали або ж просто плекали крамольні ідеї проти Російської імперії, таврували «мазепинцями» (уже у ХХ столітті «мазепинців» замінять «петлюрівці» й «бандерівці»). Ідеологічно заангажовані російські письменники вислужувалися перед владою, тиражуючи образ брехливого й зрадливого українського гетьмана. Чи не єдиним російським автором, який зобразив Мазепу не лиходієм, якого чорти підсмажують у вогненній геєні, був декабрист Кондратій Рилєєв, що є вельми символічним, адже декабризм як антимонархічний рух зародився, зокрема, на українській Полтавщині. Натомість головним речником ображеної російської імперськості стає Алєксандр Пушкін зі своєю поемою-пропагандою «Полтава».
У «Полтаві» Пушкін як центральну сюжетну лінію бере любовну історію Івана Мазепи та його хрещениці Мотрони Кочубей (у поемі — Марія) — це дає змогу російському письменнику не просто засудити політичний вибір українського гетьмана, а й змалювати його безсоромним нечестивцем і старим сатиром. У російському фільмі «Мазепа», знятому за поемою «Полтава», 1909 року актор, який грає українського гетьмана, зумисне носить сиве розпатлане волосся й накладні білосніжні вуса, щоб видаватися старшим навіть за своїх ровесників, наприклад того ж Кочубея. Та інвективи Пушкіна все одно видаються не надто переконливими. Попри обурення батьків — Василя Кочубея та його дружини Любові Кочубеїхи — Мотрона щиро любить Івана Мазепу (автоматично відкидаючи всі інші шлюбні пропозиції) та, не отримавши батьківської згоди на союз із коханим, добровільно тікає до його палацу. Попри волю своєї доньки, Кочубей як обурений протагоніст вирішує помститись і зробити політичний донос на маніпулятора Мазепу, що вже тоді шукав поміж правителями інших держав союзника для боротьби з Російською імперією.
У вуста Кочубея Пушкін вкладає палкий монолог про те, що Мазепа зневажає свободу й не має «вітчизни». Як бачимо, на думку автора, який є осердям канону російської літератури, поневолені Росією народи можуть вважати «батьківщиною» лише російську окупацію, а свободою — російське поневолення. Таке собі майже орвеллівське спотворення реальності: «Війна — це мир, свобода — це рабство, незнання — це сила».
Симптоматично, що кінець поеми перетворюється на панегірик Пєтру: змій-спокусник Мазепа програє, згадують його лишень під час виголошення анафеми, натомість ім’я Пєтра гримить усім світом, бо ж недаремно Пушкін «скромно» іменує його осяйною «божою грозою».
За декілька років український письменник Микола Гоголь, якого охоче апропріює російська культура і який, між іншим, змалку не переносив грози, напише «Роздуми Мазепи», де схарактеризує українського гетьмана як патріотичного й мудрого правителя вільнолюбного народу, якому через асиміляторську політику російського самодержця загрожувала «втрата національності». За Гоголем, учинки Івана Мазепи раціональні й мотивовані турботою про власну державу, а не віроломним марнославством. Як зазначає Едита Бояновська, редактори російського повного зібрання творів зумисне атрибутували цей текст як історичні нотатки попри те, що він має ознаки художньої прози. Така класифікація «допомагає підтримати монолітний погляд патріота-автора “Тараса Бульби” й дозволити Гоголеві-досліднику необережність, яка була неприйнятною для Гоголя-художника». Письмо Миколи Гоголя на політично дражливі теми дослідниця загалом порівнює з пропливанням межи Сціллою та Харібдою, де лишень завдяки «хитрому» маневруванню письменнику таки вдавалося «протягнути контрабандою» думки й ідеї, опозиційні російському імперіалізму.
Замість висновків
Опісля більш ніж трьохсот років історична плавба мазепинського міфу лишається складною. 1978 року історик Орест Субтельний назвав Мазепу вершечком гігантського айсберга ідеологічних розбіжностей, що «захмарюють» російсько-українські стосунки дотепер. Нині ж, під час війни, яку Росія провадить проти України, застосовуючи численні гібридні маніпуляції, постать Івана Мазепи є особливо знаковою, оскільки нагадує, що у викривленні фактів немає нічого нового й неочікуваного — машина російської пропаганди невпинно працює вже котре століття.
Увіковічення образу Мазепи в живописі й літературі зіграло з гетьманом специфічний жарт. За ним зарезервовані дві іпостасі: оголеного юнака та хтивого й брехливого старця, — які заступають його справжню суть: Іван Мазепа — амбітний політик і мудрий правитель європейської держави. Проте мистецтво з печаткою колоніального бачення заперечує це й знущально перепитує: правитель над ким — загнаними конями, піратами, совами з пралісів, що не бачили людей, чи польовими мишами? Так на Україну накидають плащ-невидимку і, замість українців, українську історію переповідають або ті, кому це вигідно, або ті, хто вигадує найфантастичнішу байку.