Загально відомо, що світові тренди накочуються хвилями. Певне явище накриває з головою глобальну масову культуру, зриває людям дах, виникає мода, з’являються підробки, рімейки і пріквели. Тоді з’являється хтось ще, інша швидко зникаюча зірка, яку називають модною, вкладають у її розкрутку шалені гроші, а жорстка ротація і рейтинги продажів підказують споживачам, що наразі актуальне саме це.
Так трапилось і з Пауло Коельйо, який за останні роки якось тихо відійшов на задні ряди полиць книжкових магазинів, і тепер вже інші книги гріють руки читачів у метро та на пляжах. Якщо порівняти з ситуацією років з п’ять тому, коли майже всі книжкові ятки нагадували секції магазинів «Езотерика», оздоблені всіма можливими і неможливими перевиданнями книг Коельйо, то виходить, що мода недовго триває – всього кілька сезонів, а бестселери змиваються з яток іншими авторами.
Кілька тижнів тому ЗМІ сколихнула новина, штибу телепередач «Де зараз кумири нашого дитинства?» Чимало ЗМІ подали новину про підготовку коміксу за мотивами найвідомішої книги «бразильського мага» – «Алхімік».
Днями ж з’явився ще один інформаційний привід – вихід в обмежений прокат в Україні (не минуло й року після світової прем’єри) першої голлівудської екранізації Коельйо – «Вероніка вирішує померти» (реж. Емілі Йанг). Важливо підкреслити, що саме це перша голлівудська постановка, тому що свого часу японці зняли свою власну «Вероніку» (2005). Були ще і різноманітні телевізійні проекти.
«Вероніка вирішує померти», написана Коельйо 1998 року, розповідає про дівчину, яка втрачає інтерес до подальшого життя («далі буде тільки гірше») і робить спробу накласти на себе руки. Особливих причин для цього в неї нібито немає. Головна мотивація – жах перед одноманітною буденністю і прогнозованістю банального майбутнього. Вероніку рятують, але відправляють у приватну психіатричну клініку, де їй намагаються допомогти. Її серце ослаблене після невдалого суїциду, часу їй лишається все менше, і вона розуміє, наскільки мало всього встигла зробити і зрозуміти (себе, в першу чергу) в цьому світі.
Зазвичай, розповіді про екранізації відомих і не дуже відомих книг, хочуть того рецензенти чи ні, але зводяться до порівняння з першоджерелом і спробами підмітити максимальну кількість розбіжностей між творами красного письменства і візуального мистецтва. У клінічному випадку «Вероніки» діагноз можна звести до кількох слів – авторам фільму вдалося передати основне: настрій та ідею Коельйо. Проте набагато цікавіше спробувати розібратися з подробицями перебігу хвороби і осмислити кілька особливо прикметних деталей.
Кінематографісти зберігають основну фабулу, проте безжально позбавляють сюжет важливої деталізації. Якби ми були звичайними практикантами від кіно-психіатрії, то, звичайно, зауважили б банальне перенесення місця дії з Любляни (Словенія) до Нью-Йорку (США), а також обов’язкову зміну імен другорядних героїв на більш милозвучні, неувагу до історій життя інших пацієнтів і т.д. Але оскільки від початку ставимо собі непрості завдання, то сконцентруємось на кількох важливіших моментах.
«Вероніка вирішує померти» – особлива для Коельйо книга, позаяк у ній почасти описаний його власний досвід перебування у психіатричній лікарні. Тож митець уводить у канву твору епізод за своєї безпосередньої участі. Крім цього, він описує втрачену Веронікою можливість познайомитись з ним особисто. Саме так письменник досягає особливого градусу довіри і щирості, роблячи історію ближчою до читача, інтимнішою, в тому сенсі, що вона переходить межі приватності читача, вриваючись у його власний простір.
Коельйо наводить у книзі розлогу теорію психіатра Вероніки про загальнолюдські причини безумства. Сюжет вибудовується таким чином, що лікування Вероніки стає особистою перемогою лікаря (її історія – підтвердження його теорії і матеріал для його дисертації), а воля пацієнтки до життя стає стимулом до віднайдення здорового глузду і життєвих сил для хворих у лікарні. Фільм, своєю чергою, перетворюється на безособову історію, тобто події не зачіпають безпосередньо життя інших героїв (за мінімальними виключеннями), не торкаються й чутливих точок у свідомості глядачів.
Незалежно від того, що «Вероніка»-книга від початку не претендувала на завоювання «високої полиці» високочолої критики, «Вероніка»-фільм діагностує зміління, мізерізацію глобальної масової культури. На початку книги, коли Вероніка вирішує померти і приймає пігулки, в неї лишається ще кілька хвилин. Вона не знає, чим себе зайняти, передсмертна записка взагалі нічого б не змогла передати і пояснити, тому Вероніка бере до рук глянцевий журнал і натикається на фразу: «Де знаходиться Словенія?». Вона вирішує написати в редакцію листа і розповісти правду про рідну країну, розмалювавши все таким чином, що її самогубство буде виглядати як ствердження національної ідеї.
У фільмі Вероніка обурюється глянцевим заголовком: «Зелений – це новий чорний». В останні хвилини свого життя вона пише гнівного листа –палкий протест проти суспільства споживацтва і маніпуляцій модними трендами. Ось і все. Самопожертва як протест проти високої моди виглядає приниженням самої ідеї офіри заради чогось.
І, нарешті, остання прикметна складова історії хвороби «Вероніки»-фільму. Як буває в книгах Коельйо, у «Вероніці» присутні епізоди, що межують з фантастичним. Маю на увазі астральні мандрівки пацієнтки Зедки під час медичних процедур. Її душа виходить з тіла і дивиться на себе зі сторони. У своїх мандрівках Зедка постійно розширює маршрути і намагається досягти найвіддаленіших куточків.
У фільмі Зедка (звана більш звично – Клер) лиш побіжно згадує про астральні мандрівки, не розкриваючи свого секрету. І обіцяє, що обов’язково досягне Місяця. В загальному психіатричному контексті її одкровення виглядають ще одним різновидом приватного безуму.
Подібним чином виглядає й історія головного героя, друга Вероніки, Едуарда. Оповідь про сина консула, його захоплення культурою Бразилії, знайомство з потаємними видіннями у фільмі трансформується у звичну для стрічок подібного штибу придибенцію про автокатастрофу і його вину за смерть нареченої. У «Вероніці»-книзі йшлося про ретрансляцію митцем видінь райських птахів, у «Вероніці»-фільмі все зводиться до вправлянь у графіці, де часом вгадується жіночий силует.
Цілком зрозуміло, що спроби зіставлення літературного першоджерела і відзнятої копії часто призводять до зіткнення з простим бар’єром логіки: таке порівняння неможливе, тому що йдеться про два різних види мистецтва – літературу і кіно. Але сьогодні вплив кінематографу на життя й літературу неможливо переоцінити, і тому якби Голівуд не зволікав і раніше робив спроби переплавити ідеї Коельйо у візуальні образи, не виключено, що золота історія «бразильського чародія» могла б тривати й далі.
Впевнений, що у випадку «Вероніки», а також загальному занепаді інтересу до Паоло Коельйо, варто говорити про своєрідну тенденцію глобальної масової культури і той шлях, який вона пройшла за останнє десятиліття. За десять років світ змінився: романтичні уявлення і фантастичні видіння вже не бентежать, національна ідея у глобальному світі важить менше за віяння моди, а ім’я, коли хочеш успіху, повинно стати брендом, торговельною маркою, яка була б упізнавана у всьому світі. Допоки не прийдуть нові королі.