Українська адвокаційниця, фахівчиня з міжнародного лобізму, кандидатка політичних наук та дружина режисера Олега Сенцова розповіла про справи щодо допомоги Україні в Конгресі, демобілізацію, запитання американців, на які ми не маємо відповідей, амбіції Трампа, російські активи та потребу триматися «ціннісно правильного берега»
Зволікання Конгресом підтримки України допомагає республіканцям мобілізувати власний електорат
Коли Майка Джонсона обрали спікером, я цікавилася думкою про нього в багатьох американських колег, особливо з республіканського, поміркованого крила. Усі відповідали, що це маріонетка Трампа. Казали, що це людина з дуже високою лояльністю, яка не має особливо власної думки щодо міжнародних процесів і відстоює політику, зручну для виграшу кандидата від республіканців, яким у цьому випадку є Дональд Трамп. Зрештою, усі інші потенційні кандидати, крім Ніккі Гейлі, стосовно України мали неоднозначні позиції.
Наразі Україна стала розмінною монетою американських політичних ігор. На жаль, поза цим про нас там особливо вже й не міркують. Якщо істеблішмент і той самий Конгрес розмовляють про Україну, то середньостатистичний виборець не переймається нами як такими. Само собою, що Газа дуже змінила політичну конфігурацію, фокус змістився з України в ширший геополітичний контекст. Наша держава стала питанням, у якому надто складно розбиратися. Емоція навколо України стала радше важкою, ніж оптимістичною.
Усі ці речі є доволі складними, оскільки на Конгрес безпосередньо впливає настрій американського виборця. Якщо електорат не думає про Україну, то еліти теж.
Проблемою стають навіть ті округи, де українці є виборцями. Наприклад, штати Мічиган, Огайо. Навіть колишні українці, люди, які мають українське коріння, часто дезорієнтовані. І російська пропаганда впливає навіть на цю категорію виборців, мовлячи, що «це все треба зупинити», «скільки це може тривати». Інколи кажуть, що «українців в Америці стало більше», але від їхньої кількості в Штатах не змінилася пропорція тих українців, які вже є американцями за паспортом і мають право голосувати.
Читайте також: Чи залишать союзники Україну наодинці з ворогом
Тому Конгрес такий, як є. І якщо він зміниться, то не на нашу користь. Він може з республікансько-демократичного стати повністю республіканським, про це вже кажуть усі прогнози.
Мітч Макконнелл уже оголосив, що залишає посаду наприкінці 2024 року. Він був свого часу прибічником Трампа, лідером більшості в партії, але, хоч би як до нього ставилися, усе ж таки проукраїнським. Це політик старого гарту, я сказала б антирадянського, і Україна в його ціннісному полі була. Він багато допомагав і досі формує думку навколо питання підтримки України. Назву також Мітта Ромні, який є великим прихильником України й має доволі антиросійський порядок денний. Він теж оголосив, що не буде переобиратися. Себто республіканців, які були проукраїнськими й мали високий авторитет, починає ставати менше. Це є великою проблемою для нас.
Я бачила лист Ради Євангельських Протестантських Церков України до Джонсона, бо він є євангелістом. Це дуже правильний і важливий крок. Водночас він має цікавий присмак в Америці, бо євангелісти — це група, яка виступає за традиційні цінності. І це не про Україну, для них це більше про путіна як гаранта традиційних цінностей. Навіть якщо наша делегація — адвентисти, євангелісти — розповідають в Америці про ситуацію на окупованих територіях, про переслідування їхніх вірян, то їх слухають, співчувають. Та завжди є «але». І це повʼязано знову ж таки з баченням росії як держави, де путін може захищати традиційні устрої.
Зрештою, тепер це не про спікера. А про набагато ширший порядок денний. Стежачи дуже уважно навіть за напівтонами, я бачу, що такий спосіб поведінки — неприйняття Конгресом підтримки України — допомагає республіканцям мобілізувати власний електорат і триматися на слуху. Для них це йде в плюс, а не в мінус. Тож ще може тривати якийсь час. Проблема в тому, що для нас цей час дуже критичний.
«У вас не армія роботів»
Нині вийшов класний матеріал у The New Yorker про відсутність ротації, про моральний стан українських військових на лінії фронту. Вони на нулі вже понад два роки. І це наша правда, вона така. Але коли виходить такий матеріал, то частина читачів каже: «Так, це жахливо. Люди у такій ситуації, треба допомагати». Але є інші. І вони мовлять: «Ви бачите, як в Україні не цінують людей. Їх не ротують».
Виходить цей матеріал, а потім ухвалюють Закон про мобілізацію. Повністю знімають норми про демобілізацію. І постає питання: чи Україна — демократична країна, бо де тоді цінність людини в цій системі? Неможливо в парадигмі, де за основу беруться права людини (наголошу, ми є кандидатами на вступ у ЄС), казати тільки про аспект мобілізації без чіткого механізму виходу з війська й чітко окреслених термінів.
Американці дуже чесно говорять: «Гаразд, якщо ви кажете про потребу ресурсу, який ми вам маємо дати, то танк можна виготовити за два роки. Але у вас не армія роботів. Щоб виростити людину, яка може воювати, потрібні роки. Звідки люди будуть братися? Чому ви не цінуєте власних воїнів?» І ми не можемо дати відповіді на це запитання.
Нам ставлять легітимні питання. І ми не завжди можемо відповісти на них, а треба бути готовими до цього. Тому що, на жаль, у нас немає виходу.
Більшість хлопців, які на нулі, зокрема мій чоловік, усе одно залишилися б там, навіть якби сьогодні оголосили про можливість демобілізації. Можливо, перейшли б до іншої роботи, навчали, тренували тих, які приходять на зміну. Бо вони бачать свою місію в цьому.
Читайте також: Директор ЦРУ: «Для США припинити підтримку України у цей критичний момент стало б голом у власні ворота історичного масштабу»
Дуже мене бентежить і меседж, який дедалі більше чую в нас. Нібито є провина Америки — саме провина — у тому, що Україна нині в такій складній ситуації. Відповідальність за провалене голосування щодо виділення коштів, звісно, є. Але точно не варто заходити у звинувачення. Ми в такій ситуації, тому що путін почав дуже велику війну, тому що він заручився підтримкою Китаю, тому що в нього є підтримка Ірану. Ми в такій складній ситуації, бо санкції не зовсім діють, бо є російські агенти впливу… Ми повинні давати їм рішення. Але ідея звинувачувати партнерів у чомусь не продуктивна, як на мене.
Багато роботи ведеться в цьому напрямі, та й складнощі великі. І що ближче ми будемо до дня виборів, то ставатиме складніше. Від нас сьогодні вже ніхто не чекає, напевно, великих проривів на лінії фронту. Усі з обережністю дивляться на те, як буде поводитися росія. Байден зробив Україну своєю основною геополітичною ставкою — і вона трішечки вистрілила на початку, але сьогодні ми в непростій ситуації.
Маємо нині надію на нові обличчя в Раді національної безпеки США. Туди повернувся Майкл Карпентер, раніше представник Америки у Відні при ОБСЄ, а сьогодні там. Він завжди був дуже проактивним в плані санкцій, багато розуміє, багато знає. Обережний, виважений, тямкий політик.
Трамп таки може мати нереалістичну амбіцію завершити війну «за 24 години»
З великою імовірністю Трампа оберуть, але давати однозначні прогнози не бралася б. Коли ми спілкувалися минулого разу, я казала, що, можливо, це буде не найгірше. Насправді про це часто й наша пані посол у США каже: що за каденції Трампа ми отримували багато важкої зброї.
Але враховуючи його настрій на сьогодні… І поведінку Джонсона, який є певним віддзеркаленням Трампа… То я вважаю, що він таки може мати нереалістичну амбіцію завершити війну «за 24 години». Що це для нас не означало б. Я взагалі не розумію, що це могло б бути.
З прагматично-реалістичного погляду для нас великим союзником ставатиме Європа, зокрема Британія, але незрозуміло, наскільки вона буде спроможна все на собі тягнути. Європа несе й тягар тимчасово переміщених українців. В Америці це простіше, бо в умовах капіталізму ніхто не забезпечує соціальну подушку, там такого навантаження немає на систему. А в Європі є.
Читайте також: Дуель Байден-Трамп: новий виток президентських перегонів у США та його значення для України
Я думаю, що знову гостро поставатиме питання блокування й залучення російських активів. Але це не так все просто, як видається. Ці гроші розподілені між різними банками різних держав, стоїть питання національного врегулювання. У США, окрім іншого, потрібне погодження міністерки фінансів Єллен, а вона казала про неможливість такого ходу, бо це взагалі дестабілізувати фінансову систему. Існує страх, що багато держав перестануть зберігати гроші в банках, умовно кажучи, демократичних країн.
Утім, високошанований гарвардський науковець Ларрі Трайб, світило американської науки, зробив нещодавно дослідження, згідно з яким вистачить підпису тільки Байдена, для того щоб російські активи саме в Америці забрати на користь України. Тому що там право прецедентів, і такий прецедент існував уже в історії. Але тут усе вперлося з прецедентного права в момент політичних колізій.
Для нас боротьба не є питанням вибору. Це питання життя
Я дійсно вірю, що перемога України буде. Але вона залежатиме від великих геополітичних змін, від ситуації в росії. Сьогодні вона дуже міцна, але ж кажуть, що там «нічого не відбувається до моменту, поки все не відбудеться». Можливо, це буде не сьогодні. Але тоді питання до нас: скільки ми готові в цьому всьому жити? Якщо це буде десять років війни? Це може бути війна з не дуже інтенсивними обстрілами, але із сирійським сценарієм. Я не люблю взагалі порівнювати, однак спілкуюся й працюю багато із сирійцями та наведу це радше як приклад. У росії є така методика, як терор мирного населення в окремо вибраному регіоні. Вони брали одне місто в Сирії та інтенсивно його обстрілювали протягом тривалого часу. Потім переміщалися в інше й обстрілювали… Звісно, за таких умов неможливий ані розвиток, ані залучення інвестицій.
Я не є військовим експертом, та часто чую від американських колег, що основним сьогодні має стати утримання лінії оборони. А також, наскільки ми зможемо, змінити концепт стосовно людей, людиноцентрованості. Бо, зрештою, боротися за території, які ми не населимо українцями й де не збережемо найцінніше, що в нас є, — жінок, які захочуть там народжувати, дітей, які захочуть там жити, чоловіків, які захочуть розбудовувати, — то який у цьому зміст? Я вважаю, що путін досягає своїх цілей, коли випирає нас із країни, коли люди вирішують не повертатися. Мені болить, коли кажуть, що «страшно повертатися». Коли кажуть, що «страшно повертати сина, бо хто його знає». У мене теж сини. Дійсно хто його знає, і дійсно страшно… Досягнення цілей в путіна є систематичним і продуманим, хоч би як нам хотілося це знецінювати.
Читайте також: «Брат би не загинув, якби на розвідку делегували не бійців, а дрони» – інструктор з керування дронами
Сьогодні він каже про успішну демілітаризацію, що як не буде західних ракет — то все буде закінчено. Але денацифікація триватиме далі. А що таке денацифікація? Для мене це «ізоляція» в кожному місті, у яке зайде окупант. Женевські конвенції давно не діють. Ми всі ці речі бачили. А втім, міжнародна спільнота намагається досі заплющувати очі й казати що, може, воно все якось буде інакше. А воно не буде. Бо й самі міжнародні інституції потребують переосмислення. Нині ми живемо в прецеденті, коли авторитарна ядерна держава вторглася в демократичну, яка добровільно відмовилася від ядерного потенціалу. Звісно, це підірвало основи безпекової системи та створило, з певного погляду, точку неповернення.
Очевидно, навіть без американської підтримки наші люди готові боротися, бо для нас це не є питанням вибору. Це питання життя. Тому ми так по трохи адаптуємо східний спосіб мислення, коли десятиліття чи століття це тільки мить в історії. Мить перемоги України може бути набагато більш розтягнута в часі, ніж ми собі це могли б уявляти. Найскладніше — будувати життя з урахуванням цього… Але це дуже чесно щодо себе, своїх дітей, нашої держави.
Доведеться робити багато речей одночасно
Я впевнена, що в якийсь момент Україна відновить кордони 1991 року. Але не знаю, коли це відбудеться. Зрештою, ніщо не вічне — як війни, так і люди. Тому сьогодні дуже хотілося б, щоб основні сили були сконцентровані на існуванні української державності й демократичних інституцій на тій території, яку ми контролюємо. І це основне.
Памʼятаю, як на початку повномасштабного ми міркували, що треба спершу розібратися з путіним, а потім ми дивитимемося, як розбудовувати демократію. Напевно, у нас не буде такої розкоші — доведеться робити багато речей одночасно. Як ми вже це робимо. Десь відбудовувати, десь добудовувати, десь змінювати. Казати «ні» певним практикам і «так» речам, які для нас не є звичними.
Читайте також: Марія Берлінська: «Росіяни на межі технологічного прориву. Нам треба зібрати інженерну ставку»
Західні партнери питають часто, як у нас справи. Складно відповісти на це запитання, бо військовим зовсім сутужно, харківʼянам та всім прифронтовим містам теж, а от у Києві, Львові чи Ужгороді ще можна жити. Усе ж так неоднорідно. Водночас завжди запитую в них, що ми можемо зробити, щоб допомога Україні була прийнята, що можна зробити, щоб вона не стала останньою? І, очевидно, зима буде поганою. Треба вже сьогодні, хоч як дивно це було б у квітні, починати думати, як ми зимуватимемо. І на державному рівні, і на індивідуальному. Де будуть генератори в школах? Звідки ми братимемо бензин? А коли росія теж обстрілюватиме за принципом дзеркала НПЗ? І всі супутні моменти повʼязані із цим.
Нам треба зберігати якнайбільш цивілізовані й приязні стосунки з європейськими сусідами. Тому що саме завдяки нашим титанічним зусиллям, а також їхній підтримці, ми не перетворилися на Еритрею. Узагалі, мій найбільший страх — Україна поволі стане Еритреєю в Європі. З усіма можливими практиками нескінченного продовження воєнного стану. Так у них свого часу обмежили право на виїзд спершу чоловіків, далі жінок, а нині вже учні (незалежно від статі), які закінчують 11 клас, здають своє «ЗНО» на військовій базі в полях. І несуть довічну військову службу. Нескінченно все це тягнеться. Наче і є війна, наче і немає. Воєнний стан, який продовжують і продовжують…
Тому рамка має все ж вибудовуватися. Західним демократичним партнерам треба бути вдячними, бо вони допомагають нам триматися ціннісно правильного берега. Бачити, куди ми йдемо. Ми не можемо собі дозволити ізоляцію.
Українських професіоналів, які працюють у полі адвокації, у співвідношенні до російських — 1:20
В Україні я буду братися за один новий проєкт, пов’язаний великою мірою з кризовими комунікаціями. Дуже потрібний, як на мене.
Буду працювати далі і в Америці, дистанційно і в іншій ролі… Повернутися було складним рішенням, але я хотіла бути вдома. Молодший син зі мною. Старший нині закінчує навчальний рік у США, а потім приїде також.
Двома останніми роками перебувати в Америці було дуже важливо. Треба завжди пам’ятати, що професіоналів, які працюють в полі адвокації та українських комунікацій, у співвідношенні до російських — 1:20, а може й менше. Російське лобі дуже велике й дуже важкотіле, підкріплене великими грошима. У нашому ж випадку все базується на кваліфікації, знайомствах, симпатії та бажанні іншої сторони нам допомогти. Тому я відчувала, що моя додана вартість є високою. Сьогодні Америка входить у період передвиборчий, і це більшою мірою їхня власна історія, яка будується навколо питань внутрішніх.
Читайте також: Повернення Трампа: чорний лебідь чи синій птах для України?
Ми кажемо про ротацію військових, але мені здається, що може бути й певна ротація людей з громадянського, бізнесового, медійного, комунікаційного секторів, які повертаються та підхоплюють ініціативи, приносять ідеї, свіже бачення. Бо стомилися всі. І відчуваю, попри те що займалася дітьми, роботою та всім іншим: я не мала того рівня психоемоційного вигоряння, яке мали люди під обстрілами в Україні.
І чоловік — важлива причина повернутися додому, само собою. Хоча ми дуже мало бачимося. На жаль, зазвичай він буває проїздом у Києві або дорогою на похорони побратимів, або на лікуванні після чергової контузії.
Я рада, що в Олега є його найближчі люди, з якими вони пройшли вкрай багато та вижили. Вони дуже тримаються один одного. Я розумію, що це його друга велика родина.