Партія регіонів перебуває на вершині своєї могутності. У її руках усі важелі влади. Однак такі тотальні перемоги містять у собі зерна не менш тотальних поразок. Поміж своїх виборців Партія регіонів уже втратила імідж «героїчного борця» проти «помаранчевої чуми», бо помаранчеві переможені, вся влада в країні захоплена. Минуло дев’ять місяців, термін, достатній для народження нового життя, а покращення не помітно. Що ж далі? Знову збуджувати свій електорат антипомаранчевими гаслами? Щоб не вимагав цього самого «поліпшення»… Лякати його Тягнибоком через відсутність загрози з боку Ющенка й Тимошенко? Але залякування має сенс і є ефективним за умови великої довіри до його суб’єкта. А як свідчать місцеві вибори, підтримати Партію регіонів вирішило менше ніж 50% виборців Донбасу. За останні два місяці рейтинг Януковича знизився на 10%. Інша річ, що «партії нового типу» не дуже переймаються рейтингами, контролюючи бюрократичний апарат і силові структури, безсоромно маніпулюючи законодавством, судами й виборчими процедурами. Таке падіння популярності є страшним для демократичної влади…
Гучна перемога таїть у собі підступну небезпеку, бо сприяє втраті переможцями відчуття міри та реальності. Їм починає здаватися, що все можливо й що немає жодних перешкод. Виникає велика спокуса діяти нахабно, відкрито та цинічно, нехтуючи всіма нормами пристойності. Ознака того, що «дах» у тріумфаторів таки рве, – спроба нав’язати суспільству де-факто репресивний Податковий кодекс, що надзвичайно обмежував можливості дрібного бізнесу, натомість створюючи режим найбільшого сприяння олігархату. Незабаром з’явиться Трудовий кодекс, який значно спрощує процедуру звільнення найманого працівника та збільшення кількості годин робочого тижня. Утім, такі дії влади виконують певну позитивну функцію, бо позбавляють українців ілюзії про можливість існування в сучасній Україні «крайньої хати». Все одно дістануть, від них не сховаєшся…
У суспільстві формується те, що раніше називали революційною ситуацією, коли верхи не можуть, а низи не хочуть. Хоча верхи ще можуть. Питання тільки в тому, скільки саме часу вони ще зможуть і скільки ще небажання низів матиме мовчазний характер. Партія регіонів своїми діями роздратовує українців, таким чином активізуючи попит на гострі методи протистояння наступу на життєві інтереси трудящих. Фактично регіонали, самі того не усвідомлюючи, розширюють соціальну базу опозиції, об’єктивно посилюють своїх супротивників.
Сьогодні в Україні чимало політичних процесів не можуть набути адекватного розвитку через те, що називають суб’єктивним чинником, а конкретніше через крах майже всіх партій, які переконливо довели свою неспроможність організувати маси, розумно використовувати їхню соціальну енергію. Тому суспільство чекає на нову політичну силу, втомившись від тих клоунів, що миготять на телеекранах, пропонуючи свою збанкрутілу особу на роль вождя. Така нова сила може радше виникнути за межами жорстко окресленого партійного кола, десь у незалежних профспілках, громадських організаціях, інтелігентських гуртках тощо. Бульдозерний тиск Партії регіонів активізує і пришвидшить ці процеси.
За всіх хиб правління Ющенка – Тимошенко цей період відіграв досить позитивну роль у формуванні сучасного суспільства. Так, багато чого не було. Але дещо таки ж було. Передусім свобода. І це дуже суттєво. Якби регіонали прийшли до влади 2004 року одразу після Кучми, їм значно легше було б загнати народ у стайню, бо ще залишалися розвинені радянські рефлекси покори, послуху владі. П’ять помаранчевих років, дещо анархічних, дещо хаотичних, не минули безслідно й без користі. Вони зробили мільйонам українців щеплення великого духу Свободи. Більшість наших співвітчизників уже не хочуть бути соціальними пігмеями, маленькими людьми без імені. Зайвим свідченням цього є зростання, попри зневіру, кількості масових громадських акцій протесту на третину порівняно з 2009 роком. Інше свідчення – бурхливі інтелектуальні дискусії, переважно в інтернеті, на який влада ще не змогла накласти свою руку. У нашому суспільстві крім гнилої псевдоеліти, як владної, так і нібито опозиційної, ще збереглося чимало морально неушкоджених соціальних тканин. Варто надати сучасного звучання давньому українському гаслу: «Свій до свого по своє». Це означає, що кожна людина, яка любить Україну й хоче жити в демократичній, цивілізованій, європейській державі, має об’єднатися з іншими такими самими людьми в конкретних справах, у формуванні громадської думки, в колективній підтримці проектів та колективних протестах. Звісно, йдеться не про об’єднання всіх з усіма і не про утворення якоїсь більшості (це може статися ситуативно в потрібний момент), а про чинник морально та інтелектуальної потужної активної меншості з великим креативним потенціалом. І це сприятиме активізації інстинкту самозбереження нації, який урятував її в 1991 та 2004 роках і врятує нині. Навряд чи боротьба польських робітників із «Солідарності» виявилася б успішною, якби за ними не стояла та інтелектуальна потуга, та надзвичайно активна меншість, що називалася польською інтелігенцією і в найгірших умовах наполегливо творила громадянське суспільство.