Верхи на ядрі

 

Дитячим запитанням: «Що буде, якщо зменшити глобус?» зацікавилися дорослі. Російський дослідник Андрєй Скляров за допомогою ком­п’ю­тер­ного моделювання зменшив земну кулю. Результат вразив: усі материкові плити, немов деталі пазла, збіглися в суцільну сушу. В єдине ціле було «склеєно» саме материкові плити, а не видимі з літака материки, тому що певна частина плит вкрита морями.

Експеримент із глобусом став черговим доказом теорії розширення Землі. З’явилася ця теорія ще на початку ХХ ст., але її не прийняли, тому що основою тогочасної геології була теорія фіксизму та контракційна гіпотеза: розмір Землі та розташування материків не змінюються, планета охолоджується, і на ній, як на сухому яблуку, з’являються зморшки у вигляді гірських хребтів.

 

Згодом теорію про дрейф материків висунув німецький учений Альфред Вегенер. Він вказав на сумісність берегових ліній материків, навів палеокліматичні, палеонтологічні та біогеографічні аргументи. Вегенер припустив, що колись на планеті був один материк – Пангея, який 200 млн років тому розко­ловся на теперішні материки, що й далі дрейфують. Але колеги відкинули всі докази Вегенера, тому що він не знайшов «двигуна» – сили, яка рухає величезні плити. У 1960-х роках учені реабілітували Вегенера (посмертно), визнавши теорію про дрейф материків, або тектоніку плит, офіційною.

 

 

Справу Вегенера продовжив австралійський геолог Семюел Кері. Шукаючи причину руху материків, у 1970-х він розробив власну теорію розширення Землі. У 1980-х палеомагнітологи Шмідт і Емблтон зробили висновок: 1,6 млрд років тому радіус Землі становив 55% сучасного, а всі нинішні континенти були з’єднані. Паралельно з ними працювали радянські вчені. Підсумовуючи їх доробок, російський океанолог Олєґ Сорохтін писав: «у палеозої радіус Землі був приблизно у 1,5–1,7 раза менший за сучасний. З тих часів об’єм Землі збільшився приблизно у 3,5–5 разів».

 

Геолог Євґєній Мілановскій був обережнішим: «Найбільш імовірною є ідея про відносно помірний масштаб розширення Землі, за якого з раннього архею (за 3,5 млрд років) її радіус міг збільшитися у 1,5–2 рази, з пізнього протерозою (за 1,6 млрд років) – не більш ніж у 1,3–1,5 разів, а з початком мезозою (за останні 0,25 млрд років) на 5–10%».

 

Недоліком теорії вчені тривалий час уважали відсутність механізмів розширення. Пояснення знайшов російський геолог Владімір Ларін. Він розрахував, що ядро Землі складається не з чистого заліза, як написано в шкільних підручниках, а з гідридів заліза. Виявляється, ці сполуки займають менший об’єм, аніж залізо тієї самої маси без водню. Метали здатні в одному своєму об’ємі розчиняти сотні й навіть тисячі об’ємів водню! Якщо з гідриду заліза вивільняється водень (наприклад, під дією високих температури і тиску), то об’єм заліза зростає – відбувається розширення зі зменшенням густини. За Скляровим і Ларіним, середній радіус Землі близько 4,5 млрд років тому становив не більше 4 тис. км, а зараз – понад 6 тис. км.

 

 

Доказом високої концентрації вод­­ню у земних надрах стали геологічні зразки, добуті радянськими вченими на Кольському півострові з найглибшої у світі свердловини – 12 км 262 м. Поміж сюрпризів, які приніс колодязь-рекордсмен, було те, що породи на глибині понад 9 км – дуже пористі. Геологи ви­явили горизонти з підвищеним вмістом водню, а також ювенільні води, які постійно піднімаються з надр Землі на поверхню. Здивувала швидкість зростання температури: на глибині 7 км – 120°С, а на 12 км – вже 230°С. Тобто реальний температурний градієнт кори склав майже 20 градусів на 1 км, замість очікуваних 16.

 

Ці знахідки дали поштовх для розвитку теорії розширення Землі у роботах не лише радянських, а й західних науковців: Джанкарло Скалери, Фреда Мрозека, Джеймса Макслоу, Стівена Харрела, Ленса Ендерсбі, Вільяма Еріксона, Лоуренса Маєрса. Геологи підрахували, що Земля нині збільшується в діаметрі приблизно на 2 см щороку, а довжина екватора – на 12 см на рік. Цікаво, що прибічники офіційної теорії неодноразово реєстрували цей рух: наприклад, Атлантичний рифт розсуває материки Західної та Східної півкуль на 1 см/рік, а в тихоокеанському розломі швидкість розсування сягає 8 см/рік.

 

 

Несподіване пояснення руху материків знайшли росіяни Валєрій Макаров, Ніколай Ґончаров і Вячєслав Морозов. Вони висунули припущення, що в центрі Землі є геокристал, який постійно збільшується і спричинює рух тектонічних плит. Макаров упевнений, що «еволюція кристала почалася з кристалізації в центрі розплавленого ядра на початку протерозою». Разом із розвит­ком планети еволюціонував і геокристал: у протерозої він був тетраедром, у палеозої – кубом, у мезозої – октаедром, в кайнозої – ікоса­едром, а зараз став додекаедром.

 

Автори розробили теорію іко­саедро-додекаедричної системи Землі, згідно з якою кристал формує у всій масі планети силові поля у вигляді ікосаедра і додекаедра, накладених один на одний. Теорія підтвердилася експериментально. Виявляється, вся вулканічна та сейсмічна активність зосереджена на ребрах багатогранників. На ребрах і у вузлах ікосаедра-додекаедра знайдено найбагатші родовища корисних копалин. Конфігурації додека­едра відповідає магнітне поле планети. У вузлах ікосаедро-­­­доде­­каедрич­­ної системи розташовані всі світові центри максимального та мінімального атмосферного тиску, а також постійні райони зародження ураганів. З трикутними гранями ікосаедра територіально збігаються Східно-Європейська, Сибірська, Африкано-Аравійська давні геологічні платформи, Канадська та Гренландська частини Північно-Амери­кан­­­ської платформи, а також усі три частини Антарктичної платформи.

 

За розрахунками Макарова та його колег, поверхність кристала в центрі Землі має власний потенціал, що зростає разом із ростом граней кристала. Причому кристал може рости без участі зовнішніх сил.

 

Якщо Земля справді збільшується, то можливі два сценарії: І – земне ядро втратить весь водень і процес розширення закінчиться; ІІ – водень, який виділяється з надр, розірве Землю на шматочки.

В Сонячній системі були приклади обох сценаріїв. «Мирний» приклад – це Місяць: на ньому геологічна історія вже скінчилася, там немає ні вулканічних, ні тектоні­чних процесів. Другий, катастрофічний приклад – це планета Фаетон, яка нібито колись існувала між Марсом та Юпітером, а потім вибухнула і розпалася на пояс астероїдів. Але оскільки існування Фаетона ніхто не довів, учені схиляються до оптимістичного сценарію.