Хтось збирався додому, хтось у готель, хтось на святкування. Чимало (принаймні точно більше, ніж раніше) новоспечених нардепів за старою звичкою з «громадянського» життя роз’їжджалися по домівках на таксі. Це й створювало посилений попит, через який служби довго не могли відшукати вільну машину.
У перший день нардепи встигли чимало. Обрати президію Ради, призначити новий уряд, перепризначити до нього старого міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, кілька разів порушили регламент, започаткувавши «еру турборежиму». З усього переліченого досі зберігся тільки склад президії на чолі зі спікером Дмитром Разумковим. Першим уже до кінця тієї осені зник «турборежим». Навесні відбулася відставка уряду Олексія Гончарука. А влітку цього року пішов у відставку нібито вічний міністр. Долю Дмитра Разумкова на чолі парламенту щоразу на початку нової сесії включають до переліку «головних інтриг політичного сезону». Він тримається і справляє враження людини, якій нинішня робота подобається, а думки про звільнення крісла виникають нечасто. Ну, хіба нове крісло буде в будівлі на іншій вулиці — Банковій.
Якщо вже зайшлося про Разумкова, то відставку з посади йому почали пророкувати десь після перших змін у команді Володимира Зеленського. Саме тоді, коли від влади усунули першого керівника Офісу Андрія Богдана й уже згаданий уряд Гончарука. Минуло півтора року. У лютому цьогоріч жваво обговорювали пафосний відеоролик Разумкова, присвячений початку весняного сезону в Раді. Коментарі можна було звести до двох тез: по-перше, Разумков починає президентську кампанію, по-друге, тепер його вже точно знімуть з головування в парламенті. Майже ніхто не згадав, що то не був відеодебют спікера. Дебют відбувся ще через сто днів роботи парламенту, до відставки Богдана і при чинному прем’єрі Гончаруку. Навіть деякі плани у двох роликах були однаковими, як-от «роздуми спікера про державні справи на задньому сидінні службового авто». Зараз жодних відео Разумков не публікував. Можливо, жага до акторства в ньому проявляється лише взимку, коли мало вітамінів. Або ж він просто зробив висновки із лавини жартів про свої акторські здібності й талант піарників.
Читайте також: Життя під куполом
Хоча Разумков утримався на посаді, але глупо відкидати сам факт розбіжностей між ним та Офісом президента. Публічно вони виявляються в поки що доволі обережних обмінах «люб’язностями». То Разумков утримається під час голосування за запровадження санкцій у РНБО, то поставить під сумнів дієвість певних норм законопроєкту про реєстр олігархів, ухвалення якого президент Володимир Зеленський у нещодавній колонці (див. Тиждень, № 33/2021) назвав «головним завданням політичної осені». Президент у суперечки особисто не вступає. Поки що за нього це робить секретар РНБО Олексій Данілов, який публічно непокоїться через великий вплив олігархів на Раду. Ще Генштаб може заборонити чиновникам відвідувати зону ООС саме тоді, коли туди збирається з візитом Разумков.
Проте це непряма ознака швидкої відставки. На користь Разумкова грають два факти. Перший і головний — що його президентський рейтинг і досі лише трохи перевищує межу статистичної похибки в опитуваннях. Отже, шансів стати реальним суперником чинного президента на майбутніх виборах доволі небагато. У нинішній системі координат влади це найкращий спосіб зберегти посаду. Адже новий спікер може зненацька виявитися харизматичнішим, талановитішим і менш прогнозованим. Не варто забувати, що це «не перша, але й не друга посада» в країні.
Другий факт на користь Разумкова полягає в тому, що робота Ради останнім часом була доволі стабільною, а це саме те, що й треба нинішній команді президента. І тут варто перейти до наступного явища, якому пророкували швидку загибель, але яке й досі залишається дійсністю в політиці, — монобільшості.
Президентська фракція у перший день роботи парламенту налічувала 252 народні депутати. Станом на 24 серпня нинішнього року, коли відбулося останнє на цей момент голосування, їх кількість становила 244 особи (фактично 246, якщо рахувати лише формально позафракційних Разумкова й віцеспікера Руслана Стефанчука). Тут можна згадати, що деякі фракції в історії українського парламенту одразу втрачали й по 40 багнетів від складу у вигляді «тушок». Щоправда, обставини також були таки іншими.
Про «Слугу народу» та спосіб її організації й існування за два роки міркували чимало. Очевидний факт, що спершу йшлося про людей, яких усіх разом не пов’язувало нічого, крім персони президента Володимира Зеленського. Водночас імена низки депутатів фракції часто лунали поряд з іменами впливових осіб, які в парламенті формально не представлені. Наприклад, майже впевнено говорили про серйозні групи Ігоря Коломойського та Іллі Павлюка (яку переорієнтовували на Ріната Ахметова). Оскільки інтереси в таких «кураторів» часто протилежні, а разом фракція завелика, то прогнозувати їй довге життя було надто оптимістично.
Спершу все нібито відповідало прогнозам. Першим свідченням цього став провалений «турборежим». Хоча надшвидкий спосіб ухвалення рішень зійшов нанівець за кілька місяців після початку роботи парламенту, перші тріщини він дав уже у вересні 2019-го, тобто на самому початку каденції. Саме тоді депутати не змогли ухвалити кілька запропонованих урядом і президентом законопроєктів, зокрема про реформу трудового законодавства (чого й досі не зробили) і судову реформу в первісному варіанті (її в зовсім інакшому вигляді, ніж колись пропонував Офіс президента, проголосували тільки цьогоріч у червні). Усе це й стало публічним свідченням різних настроїв усередині фракції.
Ситуація загострилася навесні 2020-го разом зі стартом пандемії COVID-19. Тоді фракція перестала давати потрібні 226 голосів навіть за призначення посадовців до уряду: такі голосування зазвичай свідчать про життєздатність політсили як такої (див. «Парламент на екваторі»). Наприклад, тоді лише з другої спроби змогли призначити Сергія Марченка й Максима Степанова — міністрів фінансів та охорони здоров’я відповідно.
Читайте також: Суспільні настрої: цукерковий період
У момент, коли здавалося, що монобільшість уже відійшла в історію, а довкола дискутували про нову коаліцію чи перевибори, сталося диво й дисципліна всередині фракції почала відновлюватися. Точно пояснити таку зміну важко. Є лише більше чи менше правдоподібні версії. Хтось аргументує це зниженням впливу Ігоря Коломойського після запровадження санкцій з боку США та протиснення Офісом президента в парламенті так званого антиколомойського закону в банківській галузі. Це, мовляв, продемонструвало депутатам, на кого все ж варто орієнтуватися. Водночас відбулося й налагодження стосунків з іншим олігархом — Рінатом Ахметовим. Інша версія полягає в тому, що змінилося місце, де депутати отримують тіньову зарплату. На початку 2020-го було створено багатомільярдний «ковідний фонд», кошти з якого розподіляли в обхід звичних процедур закупівель, а значна частина пішла на президентську програму «Велике будівництво». Оскільки процес цих витрат назвати прозорим дуже важко, то ймовірно, що в потрібних руках осіли невраховані «залишки», з яких і виплачують «надбавки» депутатам. Наразі жодних доказів такої схеми немає, тому казати про неї як про доконаний факт не можна.
Але доконаним є факт, що фракція таки демонструє дієздатність, а до того ж обзавелася низкою союзників, яких колись вважали опонентами. Ідеться передусім про мажоритарників з «Довіри» та «За майбутнє». Обидві сили найчастіше голосують спільно з правлячою «Слугою народу». Хоча «майбах» пов’язували передусім з Коломойським, а «Довіру» вважають спільним проєктом кількох впливових бізнесменів. І це тоді, коли Зеленський нібито проголосив курс на деолігархізацію.
Якщо казати про партію «Слуга народу», а не лише про парламентську фракцію, то ситуація не така райдужна. Спроби бодай створити образ справжньої партії щоразу мають недолугий вигляд. Спочатку партія була «лібертаріанською», потім «соціалістичною» та «ліберальною», нещодавно стала «центристською» й навіть «радикально центристською». А створення молодіжки добряче віддає комсомольським нафталіном, попри діджей-сети Давида Арахамії в таборі на узбережжі Чорного моря. Про кількість членів партії (знову ж, не плутати з фракціями) не повідомляють давно. Остання інформація, оприлюднена наприкінці минулого року, свідчить, що їх близько 500 осіб на всю Україну. Замало як для партії, що претендує на довге існування. Серед народних депутатів, які пройшли під брендом СН, лише третина виявила бажання стати партійцями. Запобіжником від утечі депутатів поки що слугує імперативний мандат (заборона змінювати фракцію), який поширили не лише на центральний, а й на місцевий рівень. Однак цікаво дізнатися, чи врятує він під час серйозної кризи.
Попри всі проблеми монобільшості, в опозиції справи видаються ще гіршими. Окрім СН до нинішнього парламенту увійшли «Євросолідарність» Петра Порошенка, «Батьківщина» Юлії Тимошенко, ОПЗЖ Юрія Бойка і Віктора Медведчука та «Голос» тоді ще Святослава Вакарчука. Наразі владі вдається знайти управу на кожну з них.
«Голос» існує тільки формально. Фракція розколота навпіл і одна її частина дедалі частіше виступає неформальним союзником СН. Символічно, що співавторами першого ухваленого нинішньою Радою акту про тоді тимчасову президію парламенту стали Дмитро Разумков і Ярослав Железняк — один з лідерів тієї частини «Голосу», яку колишні партнери звинувачують у співпраці з владою. Майже напевне партія не переживе нинішньої каденції.
На іншому фланзі — у кремлівській ОПЗЖ — також розкол. Хай і непублічний, але видимий з дій партійців під час місцевих виборів 2020-го. Про одну сторону (орієнтовану на Бойка та Льовочкіна) у президентській команді майже не згадують. По іншій стороні (Медведчуку) вдарили санкціями, ліквідувавши інформаційні майданчики, й заодно посилили новий імідж патріотів. Цей імідж украй необхідний для роззброєння іншої опозиційної фракції «Євросолідарності». Політсила експрезидента поки що демонструє монолітність, але втратила монополію на ключовий постулат про єдиних захисників усього українського в політикумі. У підсумку критика, яка лунає з боку партії на адресу президента та його команди, все рідше видається доречною, а пошуки нової ніші поки що не стали успішними.
Читайте також: Сценічне мистецтво без політики
«Батьківщина» й далі грає на ниві лівого популізму, критикуючи всі ринкові ініціативи влади. Там спробували використати з власною метою ухвалений «слугами» закон про референдум. Ініціативу про скасування на всенародному голосуванні одного з ключових доробків нинішнього парламенту — ринку землі — планують як чергове велике повернення Юлії Тимошенко. Проте старт кампанії вже вдруге впродовж останніх трьох місяців блокують завдяки використанню лазівок у законі.
А загалом, що більше часу минає від «електоральної революції» 2019-го, то більше нинішня Рада нагадує своїх попередників. Це видно і з показників ухвалених законів, кількість яких майже не відрізняється від VIII скликання, і з показника довіри з боку суспільства. Довіра до парламенту зрівнялася з тією, яку мали депутати попереднього скликання, й Рада звично перетворилася на один з інститутів влади, що найбільше дратує громадян. Водночас опозиція не може похвалитися захмарним зростанням рейтингів. Тому на дочасні вибори, попри всі прогнози, сподіватися найближчим часом не варто. Вони просто нікому не вигідні. Опоненти влади чекатимуть на зручний шанс, щоб завдати удару. Найближчий може статися наприкінці осені, коли українці отримають платіжки за опалення з новими цінами. Не варто забувати й про Росію, яка будь-якої миті може перетворити позірне перемир’я на Донбасі на новий етап гібридної війни. Однак і без того до виборів, навіть чергових, лишається менш ніж два роки. І багато з чинних депутатів запитуватимуть самих себе про основне: який найкоротший шлях до переобрання? Це й може стати ключовим чинником, що переверне нинішню ситуацію під куполом.