Напередодні нового 2017 року, що стане роком відзначення сторічних ювілеїв багатьох історичних подій, наслідки яких ми відчуваємо ще й сьогодні, є потреба підбити певні підсумки, осмислити досягнення, виявити причини невдач, окреслити ймовірні перспективи поступу України у ХХІ столітті.
Хоч як дивно, однією з проблем українців залишається неусвідомлення суспільством того факту, що, не позбувшись залишків радянського минулого, ми не зможемо рухатися вперед. Ми ходитимемо по колу доти, доки не засвоїмо всіх уроків історії. На жаль, більшість дорослого населення країни не хоче й не вважає за потрібне навчатися, здобувати нові знання чи набувати навичок, опановувати нові горизонти, осмислювати своє життя, бо люди впевнені, що знань, здобутих 50, 40, 30 чи навіть 20 років тому, цілком достатньо, щоб бути здатними орієнтуватися в сучасному мінливому світі. Прагнення цієї маси до пресловутої стабільності приховує лише намагання створити для себе замкнене середовище, яке можна хвалити чи безапеляційно критикувати, але ж головне — не міняти! Бо, як усім відомо з прикладу барона Мюнхгаузена, щоб витягти себе з багнюки, тобто тих обставин та умов, у яких ми всі разом перебуваємо останні 25 років, треба докласти зусиль, як інтелектуальних, так і фізичних. А для цього слід бути дуже вмотивованим та орієнтованим на зміну свого способу життя. Ось саме цього нинішнім пересічним українцям і бракує. От якби хтось зробив за нас! Саме в цій фразі й ховається коріння проблеми, яке сягає глибин минулого століття.
Читайте також: Станіслав Кульчицький: «Дерадянізація пов’язана не так із декомунізацією, як із дерусифікацією»
Як стверджував академік Сергій Капиця, історичний час, на відміну від астрономічного, нині так пришвидшився, що кожна нова епоха в історії людства хронологічно звузилася до життя одного покоління. Це означає, що за ±50 років людина повинна народитися, здобути освіту, самореалізуватися в професійній, суспільній та приватній сферах, і тихо піти, уступивши шлях наступним поколінням, чиє життя вже мало чим буде пов’язане з попередниками та їхніми досягненнями. Отже, якщо ми не хочемо залишитися на маргінесі історії або щоб нас постійно підштовхували до рівня інших історичних гравців радикальними та болісними методами (як-от війни, природні катаклізми тощо), треба починати використовувати свій інтелект, яким, власне, ми й вирізняємося з-поміж інших живих істот на планеті.
На моє переконання, здійснити стрибок в історичному розвитку Україні та її громадянам заважає саме хворобливе, підсвідоме тримання за радянське минуле. Нині воно як ніколи тягне суспільство назад абсолютно в усіх сферах: політичній, дипломатичній, економічній, соціальній та культурній. На чому свого часу трималася радянська влада? На політиці колективізації та індустріалізації, які докорінно змінили економіку та соціальну структуру традиційного суспільства, на політичних та історичних міфах і пропаганді, на «культурній революції» та масових репресіях. «Культурна революція», зокрема, передбачала спочатку «лікнеп», потім створення специфічної системи освіти, що стала основною складовою головного експерименту радянської влади над суспільством, продуктом якого є всі мешканці сучасної України, які народилися до 1991 року. Це був експеримент зі створенням особливого типу людини — «радянської», а отже, й особливої спільноти — «радянського народу».
І ці люди, і ця спільнота й далі існують, так би мовити, поза часом і простором. Для них не має значення, де жити: у Росії, країнах Балтії, Україні чи Білорусі. Їх більш ніж достатньо як на Сході та Півдні України, так і на Заході, Півночі чи Центрі. Вони різного віку: від 30-річних до 90-річних. Для них не має значення, якого вони етнічного походження: українського, вірменського, польського, єврейського, російського, грузинського, білоруського тощо. Позбутися статусу члена цієї спільноти носій радянської свідомості може лише самостійно через самоосвіту й завдяки великому внутрішньому прагненню. Нікому й ніколи не вдасться штучними, зовнішніми методами дерадянізувати членів цієї спільноти, бо не можна переконати людину стати іншою, якщо вона сама не виявила бажання змінитися, не можна здійснити дерадянізацію суспільства, якщо воно втратило здатність до самооновлення. Українське суспільство за чверть століття яскраво продемонструвало свої загальну дезінтегрованість, політичну полярність, податливість до маніпуляцій. Політичною свідомістю та відповідальністю характеризувалася лише його певна частина. Саме тому дерадянізація в Україні так і не відбулася й не дала поки що суттєвих результатів.
Натомість це в жодному разі не означає, що немає сенсу намагатися щось змінити. Єдиним провідником подібних змін завжди була, є і буде інтелігенція. Це її місія. Недарма радянський тоталітарний режим усіх видів — сталінський, хрущовський, брєжнєвський — та їхні регіональні аналоги всі 73 роки існування радянської влади намагалися знищити той «прошарок» населення. Бо саме ця категорія людей могла опанувати знання не лише заради особистої користі, а й щиро та в доступній формі поділитися набутим інтелектуальним багажем і досвідом з іншими. Саме вони могли продемонструвати решті членів суспільства безліч шляхів, якими можна рухатися та розвиватися. Саме вони могли аргументовано довести хибність дій влади. Саме вони своєю інтелектуальною працею або художньою творчістю могли визначити місце нашого народу серед інших народів світу.
Читайте також: Летаргічне питання про комуністичне минуле
Для досягнення повної дерадянізації суспільного життя в Україні потрібні комплекс заходів і системність їх запровадження. Економіка потребує реструктуризації, спрямованої на переорієнтацію з використання природних багатств та фізичної сили населення, на інформацію, знання та інтелектуальні ресурси й потенціал. Соціальна структура вимагає кількісного зростання інтелектуальних працівників та формування з них середнього класу. Політична сфера потребує справжньої демократії та прозорості, коли держава в країні перетворюється із засобу примусу на сервісну службу. За таких умов репресивна функція тоталітарної держави природним способом має перетворитися на наглядову та регулятивну, змістом якої стане контроль за дотриманням прав і свобод громадян, бо, як відомо, свобода одного індивідуума закінчується там, де починається свобода іншого. Нарешті, основа всіх культурних перетворень — система освіти має з радянської, що слугувала потребам виховання «радянської людини», дисциплінованого та цілком контрольованого «гвинтика державної машини», яким легко було маніпулювати і який завжди можна було замінити, перетворитися на ринок конкурентоспроможних освітніх послуг, де головну роль відіграватиме зміст навчання, а не форма. Суспільство має стати зацікавленим у вихованні та підготовці як висококваліфікованих робітників, так і високоосвічених і свідомих громадян, здатних до цивілізованого волевиявлення та самоорганізації. Кожна людина має нарешті стати цінністю для всього суспільства та держави.
Цілком розумію, що, на перший погляд, окреслена перспектива повної дерадянізації та формування суспільства нового типу може здатися утопічною. Однак окремі кроки в цьому напрямку цілком реальні й придатні до реалізації. Якщо не почати запроваджувати такий план дій уже сьогодні, українське суспільство найближчим часом безповоротно відстане від решти країн світу. Відтак після кількох імовірних і драматичних «підштовхувань», спрямованих на мобілізацію людності та «переформатування» всіх сфер життя, які знову можуть бути проігноровані, воно обов’язково буде поглинуте тими, хто швидше зреагує на виклики сучасності.
Читайте також: Ламати не можна зберегти
Отже, очевидно, що тільки від нас самих залежить, станемо ми режисерами майбутнього проекту під назвою «Україна» чи назавжди зійдемо з історичної сцени внаслідок уже згаданих чинників звуження хронологічних меж історичних епох та обмеженого ресурсу історичного часу. Це означає, що дерадянізація має шанси або відбутися у природний спосіб найближчим часом, або законсервуватися, що загрожує сповзанням у прірву небуття всієї країни та її людності. Вибір шляху лишається за нами.