Таку думку обстоює в книжці «Як читати Лакана» Славой Жижек. Але назва в нього вийшла якась симптоматична. Краще її перефразувати так: коментарі Жижека про те, що він дізнався від Лакана, який інтерпретує Фройда. І нехай це, на перший погляд, скидається на дитячу гру в зіпсований телефон, спробуємо таки розібратися, у чому може полягати причина цих обмовок.
Кому невідома фройдистська формула «де було Воно, має постати Я»? Зазвичай її пояснюють так: потрібно вивести зміст несвідомого на рівень усвідомлення. Та Жижек закликає не поспішати. На його думку, це означає: спробуймо наблизитися до нутра таємничої істини. У лаканівському психоаналізі, продовжує він, психічні дисфункції є показником того, як ми зазвичай сприймаємо реальність. Збагнути її й означає не тільки здобути істину, а й навчитися з нею жити.
Читайте також: Історія одного егоїста
Виявляється, все, позначене Лаканом словом «Реальність», підпадає під специфічний Символічний порядок. Як завжди, Жижек пояснює це на прикладах із популярної культури. Пригадаймо зйомки мильної опери. Серій так багато, що актори просто нездатні запам’ятати текст і сюжетні подробиці. Тому в маленькі навушники суфлер їм підказує, що треба робити чи казати. У нашому житті ми теж не встигаємо обробляти гігантські обсяги інформації. А тому вдаємося до готових мовних конструкцій, які вряди-годи злітають із уст невпопад. Бачиться так, ніби не ми говоримо, а мова говорить нами. Ми є такими собі «говірливими головами», адже наші дії підпорядковані установленням, із якими нам доводиться погоджуватися для інтеграції в суспільство. Можна сказати, що нами керує дехто «великий Інший», а ми всі — виконавці його волі.
Якщо схарактеризувати «великого Іншого», то він постане у віртуальній подобі. Його впору уподібнити ідеології, що генерує заклик, відповідаючи на який люди готові навіть віддавати свої життя. Чари «великого Іншого» подібні на невід для вилову риби. Проілюструвати це можна знову-таки на прикладі мови. Вона схожа на «троянського коня»: достатньо почати нею послуговуватися, як ми вже нездатні обійтися без неї, бо випадаємо з життя. Ба більше, потрапляючи у світ, який нами не обирається, ми змушені прийняти й полюбити країну, соціум, батьків, тобто символічний порядок. Усе це і пов’язане з «великим Іншим».
Жижек не втомлюється наводити приклади «великого Іншого» навіть у повсякденні. Найняті «плакальниці» зможуть за когось інсценувати скорботу; «сміх за кадром» підкаже, на якому моменті варто розреготатися; прослуховування/перегляд накопиченої на диску музики/кіно в цифровому форматі постійно відкладається, ніби відтворюється «сам собою»; очільники держав замість реального спілкування з людьми знімають ролики чи пишуть у Twitter, у такий спосіб служачи народу. Але здебільшого це сприймається як належне. Ситуація нагадує казку про голого короля, удаваним одягом якого захоплюються, блаженно зойкаючи. Схожою є віра в Санта Клауса: знаючи, що його не існує, потрібно підтримувати пов’язані з ним ритуали, щоб не зруйнувати атмосфери свята. Із цього самого розряду історія про Нільса Бора. Коли хтось закинув йому, що фізик не повинен вірити в забобони, такі як підкова на дверях, він відповів: кажуть, це діє в будь-якому разі — віриш ти в це чи ні.
Читайте також: Що справедливо?
Тож залежно від того, у яку ідеологічну нішу ми потрапляємо, і конструюються наші символічні ідентичності. Виходить, що «великий Інший» — це певна матриця, наповнювана різноманітним змістом. Суб’єкт навіть не усвідомлює, що є просто ретранслятором її повідомлень. Нерідко в ролі «великого Іншого» виступають Бог, Історія, Спільна Справа, Вождь тощо. Тому існує небезпека цілковито віддатися цій грі, вважаючи її справжньою.
За Лаканом, людське бажання завжди є чимось таким, що накидається Іншим. А він ніби шепоче нам на вухо, чого власне, потрібно прагнути. Тому всякий Інший для нас — таємниця. Часто він нас лякає, бо ми нічого про нього не знаємо. Недарма Сартр каже, що «пекло — це інші». Якщо в Левінаса Інший пробуджує відповідальність, то, за Лаканом, він приховує потенційну небезпеку. Ніяковіючи від усякого ближнього Іншого, ми натомість схиляємося перед абстрактним «великим Іншим». І тоді готові виконувати будь-які його накази. Сталініст виправдовує чистки заради Світлого Майбутнього, а нацист вбачає свою місію в тому, що карає невгодних, підкоряючись Долі й Обов’язкові. Та скільки ж іще потрібно докласти зусиль, щоб прорвати попону символічних нашарувань і навчитися витримувати звабливу волю «великого Іншого» й чи можливо це достоту?