Те, що практично у всіх райцентрах зникли книгарні, які були обов’язковими там у пізньорадянські часи, речники всіх партій і партійок, що за минулі 22 роки потрималися за владне кермо, зможуть легко пояснити.
Мовляв, за повсякденними клопотами не догледіли, а там утрутилися невблаганні закони ринку, чи ж не так? Під цю саму графу «невблаганних законів» потрапляє і той факт, що на лівобережжі стольного граду Києва також не залишилося книгарень (ані з тих, що були побудовані за радянських часів, ані з тих, що відкрилися у роки незалежності). Крім однієї, що скніє неподалік від метро «Лівобережна» й от-от припинить існування як нерентабельна.
Щоправда, кілька років тому з великою помпою був відчинений новий книжковий базар поблизу станції метро «Дарниця». Сьогодні там залишилося з десяток книжкових яток, все інше – електротовари, хатнє начиння, котячий і собачий корм тощо; значний же шматок цього базару відхопив собі «стоковий одяг з Європи», простіше кажучи, банальний «секонд-хенд»». І при цьому декілька новомодних забігайлівок столичного лівобережжя розташовані на місцях, де до них давно вже чи зовсім недавно були книгарні… То й що? Ви ж самі хотіли ринку, от і маєте! І не треба розказувати, що має бути пільговий режим оренди площ під книгарні і податкові пільги для книговидання – радійте вже з того, що слово «книга» не належить наразі до архаїчних!
Так само легко минулі та чинні державні керманичі та чиновники знайдуть аргументи для пояснення тих безчинств, які були за ці два з гаком десятиліття зроблені з військом. 1991 року під юрисдикцію України перейшли величезні армійські сили: 14 мотострілецьких, 4 танкові, 3 артилерійські дивізії та 8 артилерійських бригад (загалом 9293 танки і 11346 бойових машин), бригада спецназу, 9 бригад протиповітряної оборони, 7 полків бойових вертольотів, три повітряні армії (близько 1100 бойових літаків) й окрема армія ППО. Загальна чисельність радянських військ на території Україні становила близько 700 тисяч «багнетів».
І це не рахуючи Чорноморського флоту, частина сил якого стала набутком України у 1992 році, частина – у 1997 році. Сьогодні з того всього залишилася мізерія: експерти стверджують, що боєздатними є тільки кількасот танків, приблизно тисяча бойових машин і кілька десятків літаків. Наземні війська налічують 74 тисячі «багнетів» і включають 8 механізованих бригад, 2 танкові бригади, 2 аеромобільні бригади, 1 повітрянодесантну бригаду, 3 артилерійські бригади, 1 ракетну бригаду. А з півсотні бойових кораблів і сотні військових катерів залишилося сумарно 25 (двадцять п’ять) одиниць. Скажуть: такі величезні Збройні Сили, які Україна успадкувала від СРСР, їй не були потрібні. Але ж хіба нинішні рештки ще 10 років тому достатньо боєздатного війська у разі потреби захистять Україну від будь-кого з агресорів? Навіть від збройних формувань невизнаної світом Придністровської республіки?
Ну, а визначні зміни в Україні, яких змогла домогтися Партія регіонів за три з половиною роки свого беззастережного панування, пояснити речникам влади ще легше. Бо ж хіба не ця партія веде країну шляхом європейської інтеграції, хіба не вона буквально проламує двері до Євросоюзу? Отож усе, що робиться і робитиметься, підпорядковане саме цій меті: щоб українці стали, нарешті, справжніми європейцями.
І на перших місцях тут – освітня й медична реформи. Он у межах освітньої реформи з ініціативи славетного міністра Дмитра Табачника Кабмін 26 червня цього року розпорядився, щоб Дніпропетровський державний аграрний університет був злитий з Митною академією і місцевим фінансовим коледжем; усе це мало називатися Дніпропетровським економічним університетом. А що? Митники і податківці мають справу із «зеленню», й аграрії – із зеленню, тільки що без лапок. Усе логічно. Щоправда, після масових студентських протестів об’єднання наче відклали. На скільки – невідомо.
Але освітню реформу не зупинити! Так само, як і медичну, коли ліквідуються поліклініки, в яких пацієнтам надавали найрізноманітніші послуги лікарі-фахівці, і створюються амбулаторні пункти прийому сімейних лікарів. І не має значення, що за світовими стандартами сімейних лікарів треба готувати 8 років. а у нас на їхню підготовку відводять «аж» 6 місяців, «перековуючи» на цей фах урологів, кардіологів, онкологів та інших офтальмологів.
І не має значення, що наслідком тут стає втрата фахівцями набутих упродовж років досвіду і спеціальних знань, що таких скороспілих «сімейних лікарів» на гарматний постріл не можна підпускати до дітей (а за нормами медреформи сімейний лікар тепер веде прийом дітей з шести років), що у так званих «пілотних» регіонах, де реформа вже є фактом, у 2012 році страхітливо зросли цифри дитячої смертності – в Донецькій області на 11,59%, у Дніпропетровській – на 6,9/%, що зростає смертність і серед дорослих, – ми йдемо до Європи, а тому реформа буде проведена!
Та існує принаймні одна річ, яку речники чинної влади пояснити не в силах. А саме: якого дідька на Центральному залізничному вокзалі Києва зник аптечний кіоск, який існував там з незапам’ятних часів? Нині тут крамничка, де продають гігієнічні товари. Пояснення, що такі кіоски, мовляв, не мають належних умов для зберігання ліків, у даному разі не проходить – цей кіоск був добре обладнаний, а в приміщенні вокзалу підтримується належний мікроклімат. Але справа зроблена – і в разі нагальної потреби транзитним пасажирам доводиться або нишпорити сусідніми вулицях у пошуках аптеки, або ж віддавати кінці без засобів першої допомоги просто на вокзалі…
То чи дивним у світлі наведених прикладів (а їх можна множити і множити) є те, що аж 40,5% опитаних соціологами українських громадян вважають, що було би краще, якби усе залишалося так, як було в СРСР до 1985 року? Бо ж це треба вміти, панове можновладці: маючи в руках всі важелі керування й експертів-фахівців під руками, домогтися по цілій купі напрямів очевидної деградації навіть у порівнянні із часами «великого радянського застою»…