В українському суспільстві слово “єзуїтський” традиційно
асоціюється зі зрадою, підступністю, нехтуванням нормами моралі для досягнення
певної мети. Не дивно, що при згадці про членів цього ордену у пересічного
українця виринає образ хитрого священика, який намагається затягти чергову
жертву в обійми католицизму, а згодом – використати її для зміцнення позицій
римської церкви.
Складно прослідити долі усіх людей, які контактували з
Товариством Ісуса на українських землях. Лише в кінці XVI – першій половині XVII ст. через місцеві єзуїтські школи, за підрахунками історика
Наталі Яковенко, пройшло близько 2,5 – 3 тис. юнаків. Утім певне уявлення про
характер їх взаємовідносин з орденом дає аналіз життєвого шляху низки “великих
українців”, долі яких виявилися пов’язаними з Товариством Ісуса.
Невдячний учень
Єзуїтське шкільництво в другій половині XVI – на початку
XVII ст. цілком відповідало культурним потребам української шляхти. Добре
знання латини, набуття риторичних вмінь, знайомство з письмовою спадщиною
античності – усе це було необхідним для місцевої соціальної еліти, яка прагнула
інтеґруватися до річпосполитського шляхетського народу. Що говорити, коли
навіть відомий патріот православної церкви Василь Загоровський не обійшов
увагою освітні заклади Товариства Ісуса. У
своєму заповіті (1577 р.) він наполіг, щоб його діти, після засвоєння руської
грамоти і початків латини, були відправлені “до Вільни до єзуїтів на науку, бо там хвалять дітям добру науку, або
де їх милості признають за найвідповідніше”.
Чудова репутація єзуїтської освіти спокусила й іншого
представника цього роду, Ієроніма Загоровського (бл. 1582 – 1634 рр.).
Навчаючись у Люблінській школі ордену, він стає католиком і вступає до
Товариства Ісуса (28 червня 1599 р.). За 13 наступних років Загоровський
проходить усі щаблі єзуїтської підготовки (включаючи курси філософії і теології).
Проте після публічної критики існуючих в ордені порядків Ієронім Загоровський
вимушений був залишити лави Товариства Ісуса. Прагнучи помститися єзуїтам, він,
на замовлення князя Єжи Збаразького пише “Monita privata”
(“Таємні настанови”). Цей документ-підробка, що видавав вигадані правила
поведінки членів ордену за справжні, набув європейської слави. Він
перевидавався безліч разів у різних країнах, увійшов до “Індексу заборонених книг” і
посприяв закріпленню у свідомості європейців негативного образу єзуїта.
Наприкінці життя І. Загоровський певно пожалкував про свій вчинок і
примирився з Товариством Ісуса. Зокрема, свою бібліотеку він заповів добре
знайомому Люблінському колегіуму, а після смерті – був похований в підземеллі
місцевого єзуїтського костьолу (тобто – як представник цього осередку ордену).
Платон мені друг, проте…
Більш відомим вихованцем єзуїтів є Богдан Зиновій
Хмельницький. Його батько належав до оточення коронного гетьмана Станіслава
Жолкєвського. Останній був фундатором Львівської школи ордену (1608 р.), що й
визначило вибір місця навчання майбутнього гетьмана. У стінах Львівського
колегіуму він провів п’ять років, подолавши усі складові нижчого щаблю
єзуїтської освіти (від граматики до риторики).
Цей час не минув для Богдана дарма. За свідченням
французського посла у Варшаві графа де-Брежі та венеціанського посла Віміни,
він дуже добре володів латиною. Серед інших, це було заслугою о.Анджея
Гонцель-Мокрського, який викладав майбутньому гетьману поетику і риторику.
Можна припустити, що учень цінував свого вчителя і підтримував з ним добрі
стосунки. Не випадково, саме через
о.Анджея львів’яни спробували нав’язати переговори з Хмельницьким під час
облоги міста восени 1648 р. За свідченням анонімного оповідача, яке
наводить Михайло Грушевський в “Історії України-Руси”, гетьман при зустрічі з
о.Анджеєм надзвичайно розчулився. Він обійняв свого вчителя і подякував йому за
надану колись опіку і науку. Достовірність цієї сцени викликає сумніви в
істориків. Проте неспростовним фактом є те, що саме після візиту ксьондза між
Львовом та Хмельницьким дійсно почалися переговори, які завершилися досягненням
компромісу. Можливо вдячність учня вчителю також зіграла свою роль у тому, що
гетьман задовольнився викупом і відмовився від перспективи заволодіти Львовом.
Свої симпатії до о.Анджея Богдан Хмельницький втім не
поширював на Товариство Ісуса загалом. Йдучи у річищі загальних настроїв, він
підтримав включення до Зборівської угоди статті про заборону перебування
єзуїтів в Київському, Чернігівському і Брацлавському воєводствах.
Наслідувач освітніх традицій
До вихованців ордену також належав син молдавського
господаря Петро Могила, який відіграв ключову роль у культурно-релігійному
відродженні України другої чверті XVII ст. Майбутній київський митрополит
навчався у славній Паризькій єзуїтській колегії „Ля
Флеш”, яку на початку XVII ст. закінчив Рене Декарт.
Шкільна
модель ордену справила на Могилу настільки сильне враження, що він обирає її
взірцем для створення православної школи нового типу. Дійсно, Лаврська (а
згодом – Києво-Могилянська) школа і єзуїтські колегіуми мали дуже подібну
структуру освіти. Вона
включала три граматичні класи, поезію, риторику, курси філософії та теології
(останній читався у Києві з 1689 р.). Єдиною відмінністю православної школи від
єзуїтської була наявність підготовчого класу. Проте в обох випадках (принаймні
до 1680-х рр.) в філологічній освіті учнів домінувала латина. Слухачам поетики
читався огляд греко-римської міфології, який полегшував розуміння творів
античних авторів. Останні ж, згідно з принципом “освіченого благочестя” (“pietas litterata”), подавалися у вигляді відповідно підібраних уривків,
які не могли зашкодити моральності юнаків. Латинська граматика вивчалася в
Києво-Могилянській школі і єзуїтських колегіумах за підручником Емануеля Альвара. Давньогрецька мова викладалася за Гретсером,
загальні риторичні знання базувалися на праці Соареза, а церковне красномовство
– на риториках Мендози і Каузінуса.
Наведений перелік новацій, запозичених Петром Могилою з
єзуїтських шкіл, лише частково розкриває дивну схожість його освітніх дітищ з
навчальними закладами Товариства Ісуса. Вона тим більше була очевидною для
київського суспільства межі 1620-30-х рр., яке звикло жити в жорсткій
конфесійній системі координат “свій-чужий”. Тому освітні експеременти Могили
були спочатку сприйняті як наруга над православною традицією. З відкриттям Лаврської школи восени 1631 р.“від неучених попів і козаків велике було
обурення: нащо заводите латинську і
польську школи, яких в нас дотепер не було й спасались…”.
Лише з бігом часу, під враженням від послідовного відстоювання Могилою
інтересів православ’я, відбувається перелом у суспільних настроях. Русь
зрозуміла, що перемогти противника можна лише нейтралізувавши його сильні
сторони, оскільки, як слушно зауважив Сільвестр Косів, “bez łaciny płaci
winy”.
Талановитий учень
Ще одним відомим вихованцем Товариства Ісуса був Іван
Мазепа. Здобувши освіту у Києво-Могилянській колегії, він згодом навчався в
єзуїтській школі (у Варшаві чи Полоцьку). Перебування в цих, генетично
споріднених, освітніх закладах безперечно наклало відбиток на особистість
майбутнього гетьмана. Саме тут він отримав добрий вишкіл з класичних мов,
познайомився з культурно-інтелектуальною спадщиною античності, оволодів
поетичними і риторичними техніками. В цьому зв’язку показовим є враження від
спілкування з Мазепою французького дипломата Жана Балюза: “Загалом він
дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами й щодо перфектного й
досконалого знання цієї мови може ривалізувати з найкращими нашими отцями
єзуїтами“.
Єзуїтські корені освіченості Івана Мазепи виявлялися
також в багатьох інших ситуаціях, звичаях, вчинках. Скажімо, важливою складовою
культурного життя шкіл ордену було урочисте влаштування учнями публічних
диспутів, вистав, промов і декламацій. Будучи вже гетьманом, Мазепа
неодноразово відвідував такі заходи студентів Києво-Могилянської академії, а
також – виголошував перед ними промови “мовою Тита Лівія та Ціцерона”.
Перебуваючи в єзуїтській школі, майбутній гетьман також
безпосередньо зіткнувся з традицією меценатства світських еліт щодо церкви,
шкільництва і культури. Згодом, він регулярно надавав матеріальну допомогу
Київській православній митрополії, її парафіям, храмам і монастирям. За
безпосередньої підтримки гетьмана на межі XVII–XVIII
ст. найбільшого розквіту досягає Києво-Могилянський колегіум, законодавчо
оформлюється його вже de
facto існуючий академічний статус, відкривається Чернігівська православна школа.
Ціль виправдовує засоби
З-поміж осіб, які уособлюють історію української
культури і церкви на межі XVII – XVIII ст., безперечно виокремлюються Стефан
Яворський і Феофан Прокопович. Їх долі є багато в чому подібними. Зокрема, обидва
пожертвували своєю конфесійною чистотою заради того, щоб здобути освіту в
єзуїтських школах.
На відміну від більшості представників
церковно-інтелектуальної еліти України кінця XVII – XVIII ст. Стефан Яворський
не обмежився навчанням в Києво-Могилянській колегії. Бажаючи розширити свої
знання, він стає греко-католиком і в 1684 р. вирушає до Львівської єзуїтської
школи. Після річного перебування в ній він продовжує навчання в інших осередках
Товариства Ісуса – в Любліні, Познані,
Вільно. В Познані він знайомиться з
працями відомих єзуїтських філософів та теологів Яна Моравського і Яна
Млодзяновського. У Вільно, бажаючи досягти вершин єзуїтської освіти, Яворський
переходить на католицизм, приймає постриг під ім’ям Станіслав і навіть очолює
студентську Конгрегацію св. Марії. Проте критика Яворським окремих положень
католицизму спричиняє його конфлікт з віленськими єзуїтами. В результаті “блудний син”
повертається до Києва, де публічно зрікається католицизму (1689 р.). При цьому
він недвозначно дає зрозуміти, що “відступництво від благочестивої віри
учинив не серцем, лише єдиними устами створив науки ради”.
Не менш тернистим був шлях до знань Теофана Прокоповича.
У 1694 р., не дослухавши курс теології в Києво-Могилянському колегіумі, він
вирушає до Володимира-Волинського. Тут Прокопович переходить на унію, стає
дияконом і префектом греко-католицької школи, а також викладає в ній курси
поезії і риторики. З огляду на свої здібності, розум і ерудицію неофіт був
відправлений на подальше навчання до Риму, в Колегіум св. Атанасія.
Т. Прокопович одразу справив добре враження на єзуїта, який очолював цей
заклад. Він дозволив русину вільно відвідувати усі римські бібліотеки і
заохочував його вступити до Товариства Ісуса. Але перспектива блискучої кар’єри в лавах ордену його не спокусила: він залишає Рим і
у 1702 р. прибуває до України, де знову приймає православ’я.
Блискучі творчі здобутки Стефана Яворського і Теофана
Прокоповича після повернення на батьківщину стали наочним свідченням того, що
конфесійні хитання їх молодості виправдали себе. Обидва єзуїтські вихованці
довели на практиці, що приписуваний ордену принцип “ціль виправдовує засоби” можна використати на благо православної церкви.
Досвід взаємовідносин Товариства Ісуса з “великими
українцями” звичайно не обмежується цими життєвими історіями. Можна також
згадати про єзуїтські корені ерудиції Сільвестра Косова і Інокентія Гізеля,
вплив навчання у Віленській академії на творчість Мілетія Смотрицького, поважне
ставлення до своїх вчителів Лазаря Барановича, розтяту ідентичність Яреми
Вишневецького, релігійну екзальтованість відданої ордену Анни-Алоїзи
Островської тощо. Не підлягає сумніву, що Товариство Ісуса вплинуло на
формування ерудиції, внутрішнього світу і вчинки багатьох знакових фігур нашої
історії. Втім у більшості випадків від такої взаємодії виграла саме “українська
справа”. Тому питання про те, хто кому більше прислужився (орден “великим українцям” чи
навпаки), перетворюється на суто риторичне.