Взагалі-то «політичний» липень можна відраховувати з 29 червня. У той день президент підписав указ про затвердження положення про реєстр олігархів. Далі словосполучення «указ президента» дуже часто з’являтиметься у політичному розділі новинних стрічок. Тоді ж усі просто згадали, що колись в Україні прийняли закон про олігархів.
На момент ухвалення у вересні 2021-го тому закону пророкували різну долю. Одні вважали, що він стане ураганом, який змете хитку конструкцію з домовленостей та інтриг, які формували українську політику. Інші переконували у тому, що влада використає інструмент для вибіркового покарання. Треті взагалі не вірили, що закон призведе бодай до чогось суттєвого, крім розмов про нього.
Положення про реєстр – останній підготовчий крок перед включенням до нього конкретних осіб. У середині липня секретар РНБО Олексій Данілов повідомив, що «процес іде», а «інституції, які мають право подавати (імена на включення, – Ред.), обробляють документи». Ще до тієї заяви указ 29 червня вже дав плід: Рінат Ахметов вирішив припинити мовлення усіх видань і телеканалів МДУ – найбільшої медіа-імперії в державі, яка йому належала. Оголошена причина – саме закон про олігархів.
Нові укази президента, тим часом, продовжували стабільно з’являтися. І стосувалися переважно звільнень та призначень. На початку це відбувалося взагалі непомітно: йшлося переважно про послів та заміну глави Чернівецької обладміністрації. Гарячіше стало після зміни керівника військової контррозвідки. Але насправді процес помітили, коли справа дійшла до очільників прокуратури та СБУ. Звільнення Ірини Венедіктової та Івана Баканова (тут слід обов’язково – закон жанру! – додавати словосполучення «друг дитинства президента») наробили багато галасу і в Україні, і за її межами. Чимало різноманітних теорій щодо причин йшли в комплекті. Хороших пояснень цим теоріям часто бракує. Уже після цього додалися звільнення Руслана Демченка, який виконував роль куратора спецслужб від президентської вертикалі, і переведення керівника Сил спецоперацій ЗСУ Григорія Галагана у керівництво Центру спецоперацій «А» Служби безпеки.
Паралельно тривав інший скандал, пов'язаний з заявами конгресвумен США Вікторії Спартц, яка вважає, що у президента України Володимира Зеленського «є постійна внутрішня проблема, яку він повинен вирішити – голова Офісу президента Андрій Єрмак». Наприкінці місяця вона додала, що «під прикриттям війни Єрмак створює диктатуру як таку». Ця історія не внутрішня у класичному розумінні, але нині такий час, що межі української внутрішньої політики можуть простягатися далеко за її кордони. Так само і Україна й усе з нею пов’язане стало частиною внутрішньої політики багатьох держав.
Крім вже згаданого, є ще історія з імовірним позбавленням громадянства низки осіб. Серед них Геннадій Корбан, якого не пустили в Україну з Польщі (тут факт припинення громадянства підтвердив особисто президент Володимир Зеленський), та Ігор Коломойський (тут поки ніхто нічого не підтверджував).
Подій дійсно чимало і якщо пильно придивитися до всіх, то є річ, яка їх об’єднує без будь-яких теорій змови і особливих спроб приховати. Українська влада намагається щосили довести Заходу свою користь та дієвість, зберігши при цьому перевірений спосіб управління і контроль над подіями. Але тих, хто намагається сподобатися Заходу, вже вишикувалася ціла черга, тож неминуче виникають конфлікти.
Почати можна з гучних відставок та метушні довкола закону про олігархів. У прокуратурі Ірину Венедіктову замінив Андрій Костін. Колись Венедіктова отримала посаду генпрокурора після відсторонення від влади Андрія Богдана, а потім і генпрокурора Руслана Рябошапки, які перебували у дружніх стосунках. Тобто вона стала першим вибором ОП, де головну роль став виконувати Андрій Єрмак. До призначення Венедіктова очолювала комітет парламенту з правової політики, а її заступником там працював саме Костін. З урахуванням такої біографії говорити про якесь суттєве посилення Єрмака доволі складно, радше йдеться про переставляння доданків.
Однак Венедіктова вже має свою власну історію перебування на посаді. І найяскравіша деталь в ній – справа щодо заступника глави ОП Олега Татарова, яку так і не змогли довести до завершення. Частково вона залучена й до іншої епопеї – із затягуванням призначення нового прокурора САП Олександра Клименка. Мало того, що саме він був детективом у справі Татарова, ще й конкурсна комісія пояснювала відкладання затвердження результатів конкурсу нібито з необхідністю отримати додаткові дані щодо нього в генпрокуратурі. Головна проблема такого переліку в тому, що він погано узгоджується з умовами, які Євросоюз виставив Україні для збереження щойно наданого статусу кандидата на членство. Ці сім умов відомі і прописані прямо.
Читайте також: Домашнє завдання Україні від Єврокомісії. Доведеться ламати традицію
Одна з умов стосується «боротьби з корупцією шляхом ініціативних розслідувань» і призначення прокурора САП та проведення конкурсу на голову НАБУ. Венедіктова уже навряд чи могла б сподобатися європейцям, що не роби. А от Костін може призначити прокурора САП вже на наступний день після отримання посади і це навіть можна зарахувати як певний знак поваги і серйозних намірів.
Схожа ситуація й з олігархами. В іншій рекомендації ЄС прямо пише про необхідність «імплементації» антиолігархічного закону, щоправда «з урахуванням позиції Венеційської комісії щодо нього». Комісія не надіслала висновок досі, хоча запит на це подали ще в листопаді торік. Тому в Києві вирішили не чекати та імплементувати вже зараз. Чим не сигнал добрих намірів?
Чистка в СБУ – намагання показати очищення органів безпеки, зокрема, й від російських агентів і так показати, що військова й безпекова співпраця західних держав з Києвом не стане марною. Фактично будь-яка з гучних подій внутрішньої політики у липні так чи інакше пов'язана з політикою зовнішньою. Не виняток й історія з громадянством. Олексій Арестович, який в Офісі президента виконує роль людини, яка говорить те, що в пристойному товаристві не скажеш, але сказати таки треба, прямо звинуватив мера Дніпра Бориса Філатова й Андрія Білецького у підбурюванні конгресвумен Вікторії Спартц проти офіційного Києва і власне Єрмака. Єдиним точно постраждалим від припинення громадянства України наразі є Геннадій Корбан – давній соратник Філатова.
Власне, немає нічого дивного у бажанні й офіційного Києва, і його ймовірних політичних опонентів всередині країни будь-що сподобатися Брюсселю й Вашингтону. Варто визнати очевидне: останні місяці Україна перебуває на апараті штучного дихання, а кисневий балон розташовано у США та ЄС. Це стосується й економіки, й військової галузі. Усі можливі полюси і геополітичні вектори після 24 лютого звелися до одного й так триватиме ще дуже довго. Навіть після закінчення війни. Тому той, хто зможе налагодити стосунки, матиме серйозні козирі у післявоєнний час. Ті, кому пощастить менше, позбудуться ресурсів.
Особливої небезпеки саме в такій боротьбі за увагу Заходу нібито й не видно. Але є два серйозних ризики. По-перше, якщо (або коли) виявиться, що генпрокурор Костін по суті не дуже відрізняється від генрокурорки Венедіктової, а справедливість наздоганяє не всіх олігархів, а лише тих, хто не дружить з Банковою, то це серйозно підірве довіру до України. По-друге, Київ знову може опинитися в епіцентрі виборчої кампанії в США, коли різні сторони намагаються використати Україну як зброю проти опонента. Таке вже відбувалося двічі за останні роки і щоразу тільки ускладнювало нам життя. Третього разу Україна може й не витримати.
А проміжні вибори відбудуться у США вже цієї осені.