Війна, яку ведуть Росія і російський народ проти України й українського народу (засвідчено 85% підтримки росіянами агресивної політики Путіна, за даними такої об’єктивної фундації, як Левада-Центр), примушує зробити важливі ґрунтовні висновки щодо загальної філософії україно-російських взаємин.
Тривалий період російська пропаганда від часів царату доводила, що росіяни й українці («малороси») – це «один єдиний народ». За комуністів з’явилася ідеологема «братніх народів». Нинішні московські політологи доводять, що росіяни й українці – то такі собі «сіамські близнюки», що геть не здатні жити окремо один від одного. Мільйони українців на сході країни (і не лише там) щиро вірили у ті російські політичні міфи. Найстрашніше, що у них вірила українська політична верхівка і це втілилося в руйнації усього національного військово-захисного блоку («А хіба нам хтось загрожує?» – згадаймо, як уже після нападу Росії на Грузію в 2008 році прем’єр Юлія Тимошенко заявляла, що не бачить воєнної загрози Україні та залюбки загравала з Владіміром Путіним). Між іншим, нищення українського війська почалося задовго до узурпації влади Віктором Януковичем…
Абсолютна більшість українського політикуму не бачила (або не хотіла бачити), що об’єктивно в України не було, немає і в найближчому майбутньому не буде більш лютого, невблаганного і підступного ворога, ніж Росія. Безперечно, відтепер усі верстви українського соціуму мали б порозумнішати. Хоча за такі – дещо спізнілі – прозріння доводиться платити великою кров’ю…
Не варто бачити причину всіх бід лише в особистості нинішнього президента РФ. Йдеться також про колективного Путіна – російський народ, стосовно якого треба позбавлятися ілюзій. Сьогодні громадяни РФ з великим ентузіазмом сприймають всі злочини кремлівського режиму і абсолютно не здригнулися б, якби стали свідками масового винищення українців. А офіційна пропаганда швидко переконає у «справедливості» дій Кремля. Тепер настав час розплати за нашу наївність як національну рису, за погане знання національної історії та надмірну толерантність і довірливість. На наших очах російські найманці та військові, офіцери спецслужб РФ, що систематично вбивають українців, предметно демонструють, чого варті всі політичні казки про «дружбу, братерство, єдину колиску» тощо. Цю пропагандистську «сіамську пуповину» нині Путін рубає іржавою сокирою. Як і вигадки про якусь особливу близькість між росіянами та українцями.
Що робити українцям?
Український народ, українське суспільство повинні, нарешті, свідомо провести розмежування між собою і зовсім іншими нацією та цивілізацією, абсолютно некомпліментарними щодо українців. На сході – історичний ворог, а не історичний друг. Важливо, щоб не лише самі українці усвідомили та визнали цей очевидний факт, але й твердо продемонстрували свою позицію російській стороні. Бо поки росіяни вважатимуть, що на заході живе їхнє власне етнічне, культурне і політичне продовження (а українці своєю поведінкою досі сприяли цій омані), вони зі зброєю в руках нескінченно прагнутимуть «визволяти» Україну від українців…
Читайте також: Станіслав Кульчицький: «Психологічна залежність від Москви обертається малоросійством»
«Україна не Росія, Росія не Україна» – ця проста думка повинна бути донесена до свідомості обох суспільств. І це має бути підтримано усією національно-культурною політикою Української держави, зокрема, і в знаково-символічній сфері, що за 23 роки незалежності України мало змінилася порівняно з радянським часом. Приміром, у топоніміці, насамперед на сході й півдні, Україна досі не говорить власним голосом, залишаючи недоторканним імперсько-радянське, що не дає на повну силу реалізуватися питомо українському. Такий консерватизм інколи справляє враження свідомо культивованого і вельми шкідливого абсурдизму. Наприклад, уже після обрання на посаду президент України Петро Порошенко відвідав Національну академію оборони імені… генерала Івана Черняховського. Що це має означати, коли українська військова академія має ім’я сталінського полководця? Що українці мають вірою і правдою служити Російській імперії, як не царській, то комуністичній? Або ще якійсь? Кажуть, що Черняховський був українцем. Ну то й що? Імператорський фельдмаршал Котляревський (не плутати з автором «Енеїди»), якого оспівував Пушкін за каральні походи проти кавказьких горян, також був українцем. І фельдмаршал Паскевич, що придушив угорське повстання 1848 року, був українцем. Однак чомусь забули про гетьмана Сагайдачного, гетьмана Виговського, зрештою, того ж таки гетьмана Богдана Хмельницького, про генералів УНР, ЗУНР і УПА. А що нині мають означати назви українських (!!!) військових частин такого, приміром, штибу, як Орловсько-Білгородська ордена Леніна, ордена Червоного прапора, ордена Суворова і Кутузова?.. Бракує ще тільки «ордена Безлера», «ордена Стрєлкова-Ґіркіна» тощо. Чия це армія? Невже українська? У це важко повірити.
Що мають означати однострої українських генералів і офіцерів, які лише фахівець зможе відрізнити від російських і радянських? Хіба українці не здатні створити власні однострої, спираючись на українські військові традиції? Досить вже цієї «сіамської» політики, що дуже погано впливає на Україну.
Унікальний момент
Нинішній момент є найбільш сприятливим для остаточного розмежування з сусідньою іноземною державою з імперсько-агресивними комплексами. Має з’явитися справжній кордон на сході й півночі, однак не лише на землі, повітрі й на морі, але й у головах і душах наших громадян. Україна мусить припинити правити за смітник російської псевдокультурної попси та позиціонуватись як продовження російського бізнес-простору (російський бізнес фундаментально відрізняється від західного тим, що є жорстко контрольований владою, а на того, хто поводитиметься як вільний американський, французький, німецький підприємець, чекає доля Міхаїла Ходорковского), Україна зобов’язана відвоювати свій національний інформаційний простір у російського інформаційного окупанта (подивіться, як блискавично РФ знищила українське ТБ, радіо, газети і журнали в Криму!), має очистити свої вулиці й площі від імперсько-радянської монументальної пропаганди (зверніть увагу, як та ж сама РФ, що постійно закликає не чіпати ідоли дідуся Лєніна в Україні, у Севастополі негайно демонтувала пам’ятник гетьманові Сагайдачному!).
Читайте також: Володимир Василенко: «Наша незалежність – це не примха долі, а закономірність»
Без розмежування з Росією, з російською нацією, її культурою, історією, мовою, Україна ніколи не зможе повноцінно розвиватися, існувати й дихати. Всім, хто досі сумнівався, правдивість цієї тези переконливо (на жаль, надто жорстоко!) довів пан Путін…
Від псевдонезалежності до реальної самостійності
Від 1991-го Україна, незважаючи на формально незалежний статус, понад 20 років зберігала багатоманітні зв’язки з Москвою, що дозволяло останній мало не тотально контролювати всі сторони життя новоствореної держави. Українсько-російські відносини набули універсальності такого ступеня, що ставив під сумнів існування незалежного статусу України.
Економіка, політика, ідеологія, культура, інформація, спорт, туризм, сфера оборони і безпеки – практично все більшою чи меншою мірою зрослося з метрополією, і це постійно спокушало привести юридичний стан у відповідність із реальним, тобто оголосити про відновлення «єдиної держави».
Читайте також: «Хіба можна інакше?»
Те, що відбулося у 2014 році, змусило усвідомити, що незалежність України не є можливою без розірвання багатьох зв’язків із Росією, які є для нас обтяжливими і небезпечними. Щільні контакти міністерства оборони, СБУ, МВС, української розвідки з відповідними структурами Російської Федерації (над усе за часів Януковича, хоча це мало місце і раніше) призвели до краху силового блоку України та необхідності будувати його з нуля.
Сучасна Росія є настільки загрозливим соціально-політичним явищем специфічної чекістської диктатури з усіма ознаками тоталітарності, що спілкування з таким суспільством є надто шкідливим для України. Тому мінімізація будь-яких контактів з РФ є питанням національного виживання нашої держави, оскільки ізоляція від хворого соціального організму є цілком природною необхідністю. Це має захистити Україну від постійного деформуючого впливу Кремля, що дедалі більше протиставляє себе цивілізованому людству, демонстративно нехтуючи його нормами.
Нинішній стан Росії, безумовно, полегшить українцям морально-психологічні наслідки великого розмежування двох націй і країн.