На початку каденції така пристрасть глави держави пояснювалась бажанням провести масову ротацію старих кадрів, замінивши їх на своїх ставлеників. Потім необхідність ротації чиновників різного рівня аргументувалась помилковістю перших призначень через недосвідченість Зе. Далі, коли лава запасних студії «Квартал-95» вичерпалась — труднощами вибору в умовах кадрового голоду. Тоді Зеленський із притаманним йому максималізмом навіть взявся залагодити проблему коштом Академії держуправління при президентові, передавши її спересердя у підпорядкування Міносвіти. Втім, це нічого не дало. Адже, як визнав у своєму інтерв’ю агентству Інтерфакс-Україна прем’єр Денис Шмигаль, проблема радше в дефіциті стресостійких професіоналів, які бажають зв’язуватися з державою в особі Зе-влади. Багато гідних людей, які могли б бути міністрами, жалівся керівник уряду, або зайняті в інших сферах та не хочуть кидати улюблену справу, або просто бояться йти на відповідальні посади в умовах кризи. Можна було б із сумом констатувати, що за два роки експериментів президенту з командою не вдалося втамувати кадровий голод. Процедура постійних ротацій покликана створити видимість роботи та підмінити собою її результативність. Якщо неможливо показати результат — треба частіше змінювати кадри, тим самим створюючи в громадян ілюзію, що президент, маючи патологічну відразу до непрофесіоналізму та корупції, так сильно дбає про них, що постійно контролює роботу своїх чиновників. І щойно помічає, що ті не здатні впоратися з обов’язками, одразу змінює застарілі версії «слуг» на новіші.
Читайте також: "Жодного поганого слова": реакція мілітарної спільноти на призначення Валерія Залужного Головнокомандувачем ЗСУ
Причому часта заміна чиновників на місцях на тлі доволі млявої ротації топперсоналу якраз і демонструє, що окозамилювання на нижчому рівні для Зе-команди у пріоритеті. Бо якраз від роботи людей Зеленського в громадах і залежить рівень прихильності електорату до глави держави та його команди. Й не треба дивуватись, що в деяких областях за два роки президенства Зе змінилося уже по п’ять (Миколаївська, Закарпатська, Київська) голів державних адміністрацій. А в деяких навіть і по шість (Сумська, Черкаська, Кіровоградська) чи сім (Івано-Франківська) — й це далеко не кінець. Але такий розмах діяльності не лише вражає уяву та змушує замислитися про доцільність цих дій. Є ще одна важлива деталь, про яку не варто забувати. Посада голови ОДА непроста. Чиновнику, щоб показати результати роботи (якщо це не хтось із досвідчених заступників), потрібен певний час, щоб увійти в курс справ. Потрібен час і на саму роботу, й ротації в турборежимі цьому явно не сприяють. Звісно, бувають випадки, коли необхідно реагувати миттєво, бо ставленик глави держави несподівано виявляється фігурантом корупційного скандалу. Як-от голова Кіровоградської ОДА Андрій Балонь, якого в червні 2020 року затримали за вимагання хабаря в в 1,8 млн грн. Проте у більшості випадків все ж ідеться про перманентний переділ сфер впливу як на місцях, так і в оточенні президента, що, відповідно, тягне за собою постійну перестановку людей. «Слуги народу» сьогодні — як молоде вино, де все ще триває процес бродіння. І коли б президенту насправді йшлося про чистоту рядів та професіоналів у своїй команді, він від початку набагато ретельніше дбав би про дослідження «історії успіху» тих, кого призначає та, вочевидь, давно позбувся б токсичних персонажів зі свого оточення, на кшталт фігуранта гучної корупційної справи Олега Татарова.
Проте черговий кадровий серіал, який країна має нагоду спостерігати останніми тижнями, вказує на цілком інші обставини. Йдеться таки про справді глобальний переділ сфер впливу, метою якого є не лише створення видимості роботи дбайливого президента та латання його іміджу, а й передусім зміцнення влади шляхом її концентрації в руках найближчого оточення з ОП. Звичайно, все це подається чи подаватиметься під різними соусами або не коментуватиметься взагалі. Але з відставкою очільника МВС Арсена Авакова (див. Тиждень, № 29), який був живим символом спадковості влади, для Володимира Зеленського розпочався таки цілковито новий етап життя. Й не лише тому, що тепер він вже точно остання інстанція й хотів би насолоджуватися усією повнотою свого становища. Важливо, що навіть у такому хаотичному середовищі, на яке зумів перетворити державні механізми Володимир Олександрович, кожне звільнення та призначення все ж має свою логіку. Тому із виходом з гри такого важковаговика, як Аваков, насправді зрушується ціла усталена система стримувань та противаг.
І хто перший зуміє потягнути ковдру на себе та помітити територію, той претендуватиме на смачнішу шаурму в компанії президента.
Ще не встиг схолонути слід Авакова, як перші хвилини мюзиклу вже обіцяють неабиякі веселощі. І якщо звільненя урядом вслід за очільником МВС його двох ключових міністрів ще якось можна пояснити правилами командно-штабної гри, то подальше усунення відразу трьох заступників міністра оборони Олександра Миронюка (військово-технічне співробітництво та озброєння), Ігоря Старобінського (стратегічні комунікації та інформполітика) та Ігоря Халімона (держзакупівлі), звільнення заступника голови СБУ Андрія Наумова, якому президент не так давно надав звання бригадного генерала, і четверту (за два роки) заміну глави Служби зовнішньої розвідки (Валерія Кондратюка на Олександра Литвиненка) — таки ні. Бо щонайменше бракує прояснення ситуації. Адже якби на цих історіях все й закінчилось, то версії про те, що чистка в Міноборони пов’язана з провалом роботи звільнених чиновників, усунення заступника глави СБУ, якого називають «гаманцем Баканова», є ознакою переділу ринку контрабанди, а відставка Кондратюка — це спроба призначити його відповідальним за нібито викрадення з Молдови екссудді Миколи Чауса, цілком могли б задовольнити цікавість суспільства. Але все навпаки: кадровий маховик президента закрутився ще швидше.
Читайте також: ЗСУ: Генеральна візія
Поки країна смакувала чутки про можливе звільнення голови НБУ Кирила Шевченка й гадала, голови яких міністрів полетять першими, президент несподівано активізувався. Спочатку під приводом підготовки до реформування СБУ звільнив іще двох заступників Івана Баканова — Руслана Баранецького, керівника Антитерористичного центру (поставив на його місце Сергія Андрущенка) та Василя Малюка, начальника ГУ з боротьби з корупцією та організованою злочинністю, а також начальника Департаменту контррозвідки Олексія Корнійчука та очільника СБУ Буковини Віталія Монастирецького. Потім влаштував ротацію в командуванні ЗСУ. Звільнивши з посади головнокомандувача Руслана Хомчака, призначив на його місце Валерія Залужного, командувача оперативного командування «Північ». Хомчака натомість перевів на посаду першого заступника секретаря РНБО, звільнивши з неї генерал-полковника Михайла Коваля. Приводом до відставки Хомчака нібито стала відсутність синергії між Міноборони та ЗСУ, яку дуже хотів бачити глава держави, натомість спостерігаючи постійні конфлікти. Чому в процесі пошуку цієї синергії кандидатом на виліт став саме Хомчак, а не міністр оборони Андрій Таран, до якого теж накопичилось чимало претензій, зрозуміти складно. Але тільки до моменту, коли виявиться, що усе це — насправді добре розіграна вистава, під час якої жоден артист не постраждав. Принаймні двоє звільнених напередодні заступників Тарана стали тепер його радниками.
У тому, що всі ці ротації мають і неофіційну складову, можна навіть не сумніватися. Існує версія, що заміни в спецслужбах напряму пов’язані з візитом Зеленського до Байдена. Мовляв, це одна з умов зустрічі. Натомість Юрій Бірюков, волонтер і колишній радник президента Петра Порошенка, звернув увагу, що звільнення голови СЗР Валерія Кондратюка, заступника голови СБУ Руслана Баранецького і заява про відставку заступника генпрокурора Гюндуза Мамедова пов’язані зовсім в інший спосіб. Всі ці люди причетні до підготовки так званої операції «вагнерівців», яку Зеленський зупинив, а хтось із оточення (або й він сам) злив білоруським спецслужбам. Усунувши цих людей, ОП фактично умиває руки й позбувається впливових свідків своєї зради, а заодно зачищає відомства під призначення своїх людей. Хай там як, у жодному з елементів цієї історії, попри пафосні пояснення, майже не проглядаються державницькі інтереси. А темп турбозамін, заданий Зеленським, лише видає його панічне бажання встигнути скористатися вікном можливостей, поки воно не зачинилося.