Коли три десятиліття тому Френсіс Фукуяма міркував про кінець історії, він і гадки не мав, що ця ідея викличе аж такий резонанс у світі. І ще менше американський політолог сподівався, що у низці периферійних країн його провокативне припущення почне сприйматись як непорушна догма. Але в Україні сталося саме так. У 1990-х у нашому публічному просторі вирували суперечки між прибічниками демократії і капіталізму та їхніми опонентами-радянофілами, але врешті виявилося, що всерйоз будувати соціалізм не прагнуть навіть Олександр Мороз із Петром Симоненком. Затим було 15 років суперечок із адептами «русского мира», котрі зараз ведуть мляві ар’єргардні бої. До 30-ї річниці незалежності суспільство дійшло консенсусу, що Україна не має бути ані соціалістичною, ані підросійською. Але обговорення, якою ж саме вона має бути, так і не почалося. Боротьба з корупцією, приборкання олігархів, подолання бідності, протидія російській агресії — всі ці питання нагальні, проте часткові, і відповіді на них не говорять нічого про те, яким має бути фрейм державної політики. Причина, певно, полягає у підспудному відчутті, що шлях може бути лише один і що альтернативою догматичному лібералізму може бути хіба клептократична диктатура в стилі Аляксандра Лукашенки або лівопопулістський балаган у стилі Ніколаса Мадуро. Але це лише хиба нашого сприйняття: реальна альтернатива є і була завжди.
Велика традиція
«Довге ХІХ століття», яке тривало з 1789 до 1914 року, було чи не найбільш мирним в історії Європи, а водночас — одним із найдинамічніших. Попри те що історик Ерік Гобсбаум відраховував його від початку Французької революції, фреймом європейської політики був консерватизм — політична доктрина, котра виникла як реакція на революцію і на противагу їй. На той момент Європу годі було здивувати хоч вільнодумством, хоч бунтами: революції вже відбулися у Нідерландах, Англії, американських колоніях. Але поєднання радикальної салонної філософії та знавіснілої жорстокості якобінців справило на європейський загал неабияке враження, притому далеко не завжди позитивне. Батьком консерватизму вважається британський державний діяч Едмунд Бьорк. На відміну від багатьох противників Французької революції, реакціонером від не був. Навпаки, впродовж своєї тривалої кар’єри Бьорк затято боровся з дискримінацією ірландських католиків, жорстокістю Ост-Індської компанії, був адвокатом повсталих колоній в Америці. Але у Франції він побачив, що революція, хоч і йде під прапором свободи, рівності та братерства, несе в собі зерна тиранії, неспівставної з найтемнішими сторонами Ancien Regime.
Читайте також: Стратегія здорового глузду
У своїх трактатах, полемічних та епістолярних творах Бьорк сформулював принципи, що стали основоположними для європейського консерватизму. Згрубша їх можна звести до такого. По-перше, суспільний лад твориться не філософами, а працею багатьох поколінь. Торуючи шлях спроб і помилок, вони створюють основу сьогодення: наше минуле — це не перешкода, яку належить змести, а фундамент, який уможливлює поступ. Реформи потрібні, але державник мусить керуватись не гонитвою за новизною, а принципом «Змінити, щоб зберегти». По-друге, суспільство не можна підлаштувати під абстрактні принципи свободи або рівності. Еліти та суспільні ієрархії не просто неуникні, але й потрібні — і будь-які спроби їх позбутись призводять до занепаду держави і руйнування свобод. І по-третє, приватна власність — це набагато більше, ніж питання майна. Це принцип, порушення котрого ламає увесь суспільний лад, відкриваючи дорогу узурпаторам. Висновок Бьорка щодо Французької революції був однозначним: «На початку цього століття державці Європи вчинили слушно, не дозволивши французькій монархії поглинути всіх інших. І тепер, на мою думку, вони не повинні дозволити, щоби всі монархії та республіки поглинув вир цієї брудної анархії».
Ворог тиранії. Консервативна філософія Едмунда Бьорка була спрямована проти фанатиків, які руйнували суспільство заради утопій
І цей заклик був почутий. Будівельним майданчиком системи колективної безпеки став Віденський конгрес 1815 року, знаний як «концерт Європи». Його диригентом став видатний австрійський дипломат князь Клемент фон Меттерніх. Ще в юності він глибоко засвоїв консервативну філософію Бьорка і доклав усіх зусиль, аби переконати європейські еліти в тому, що баланс сил життєво необхідний і що порядок та зміни — це не протилежності, а взаємозумовлені речі. Користуючись довготривалим миром, провідні держави Європи змогли повернути у мирне русло й соціально-економічні тенденції, запущені іншою революцією — промисловою. По-перше, відбувся синтез старої земельної аристократії та буржуазії, котра щойно увібралась у силу і вимагала для себе належного місця. Зрештою еліти Європи оновилися, поєднавши в собі залишки феодального лицарського епосу з духом капіталізму, а аристократичну культуру — з буржуазним мистецтвом поводження із потужними силами нового часу: промисловістю та капіталом. У політичному сенсі це означало встановлення нового консенсусу, який згодом називатимуть центристським. А по-друге, завдяки енергійним реформам та розумним поступкам до цього консенсусу вдалося залучити багатомільйонний робітничий клас, породжений індустріалізацією. Все це зробило Європу нечутливою до радикальних лівих ідей, спростувавши есхатологічні пророцтва Карла Маркса.
Єдиною силою, котру не вдалося опанувати до кінця, був націоналізм, що залишався постійним чинником європейського неспокою. Втім, не маючи власних відповідей на питання, яким чином має бути влаштоване життя звільнених народів, націоналізм сполучався не лише з лібералізмом та соціалізмом, але й із консерватизмом. Прикладом останнього були наші Перші визвольні змагання. З одного боку, це було національне повстання проти Російської імперії, але з іншого — боротьба двох державницьких проєктів України: соціалістичної УНР та консервативного Гетьманату. Цей трагічний розкол у лавах самостійників не був зумовлений ситуативними чинниками, а тим паче приватними амбіціями Павла Скоропадського. Задовго до того як В’ячеслав Липинський почав формувати свою монархічну політичну філософію, український консерватизм існував як частина ідентичності та колективної пам’яті української аристократії — козацької старшини і шляхти. Першим програмним документом українського консерватизму, на думку Івана Лисяка-Рудницького, є «Історія русів» — трактат, написаний наприкінці XVIII століття анонімним автором із середовища козацької старшини. І цей самий текст, за висловом історика Сергія Плохія, був «біблією українського національного руху». До початку ХХ століття український консерватизм — його наддніпрянська та галицька традиції — остаточно сформувався як консерватизм національний, ба навіть самостійницький.
Формула відродження
Тодішня суперечка між українськими соціалістами та консерваторами урвалася більшовицькою окупацією. Втім, у період між 1914 та 1945 роками, який історик Норман Дейвіс слушно назвав «затьмаренням Європи», тяжкого удару зазнав і консерватизм Старого світу. Лад, що існував протягом ХІХ століття, був безповоротно зруйнований, але саме консерватизм відіграв ключову роль у повоєнному відродженні. Християнсько-демократичні партії, котрі після війни прийшли до влади у провідних країнах Західної Європи, стали продовжувачами консервативної традиції століття. Власне, сама християнська демократія як політична течія була започаткована і сформована Папою Левом ХІІІ у 1890-х роках. За задумом Ватикану вона мала стати незалежною консервативною силою, противагою як радикальним робітничим рухам, так і захопленому лібералізмом капіталу. Підйом християнських демократів був перерваний парадом тоталітаризмів, але 1945 року виявилось, що ніхто, окрім них, не має достатнього морального капіталу та яснішого бачення завдань, котрі постали перед розореною Європою.
Читайте також: Консерватизм: зберігати чи змінювати?
Напевно, найяскравіші результати християнська демократія продемонструвала в Німеччині — країні, котра 1945 року досягла найнижчої точки занепаду. Архітектор «німецького дива» Конрад Аденауер, канцлер ФРН у 1949—1963 роках, і сам був живим втіленням консервативної традиції. Він народився 1876 року у Кьольні, у католицькій родині дрібного судового службовця, і його дитинство припало на епоху консервативного реформізму Отто фон Бісмарка: коли «залізний канцлер» пішов у відставку, Конраду вже виповнилося 14. До християнсько-демократичної Партії Центру Аденауер вступив ще 1906 року, на початку своєї кар’єри у магістраті Кьольна, а після війни очолив її партію-спадкоємицю — Християнсько-демократичний союз Німеччини (ХДС). Співтворцем німецьких успіхів був міністр економіки Людвіг Ерхард. Знаний прибічник ринку, він ставив перед собою передусім моральну мету, вважаючи, що «шляхом добробуту і соціальної забезпеченості люди приходять до усвідомлення своєї особистості та гідності й отримують радісну надію вирватись із матеріалістичного способу мислення». І це була не просто риторика: створена Ерхардом модель «вбудованого лібералізму» не лише дала ФРН переваги вільного ринку, а й дозволила поставити його на службу суспільству, а не конгломерату олігархів чи корпорацій. Така людино- та суспільствоцентрична спрямованість християнських демократів дозволила їм досягти значних політичних успіхів у Італії, Франції, Австрії, Португалії, Бельгії, Іспанії, Нідерландах, створивши фундамент правоцентристського консенсусу, який ще й досі зберігається в Європі.
Читайте також: Британський консерватизм: історія успіху
Ще одним повоєнним здобутком консервативних сил стало об’єднання Європи. Ця ідея витала у повітрі ще після Першої світової війни, і її найяскравішим промоутером був австрійський філософ граф Ріхард Куденхове-Калергі. Свої міркування щодо об’єднання Європи він виклав у маніфесті «Пан-Європа», опублікованому у 1923 році. Метою об’єднання Європи він вважав не лише запобігання майбутнім внутрішнім війнам, а й самозбереження «між Сциллою російської військової диктатури і Харибдою американської фінансової диктатури». Причому російську загрозу Куденхове-Калергі оцінював як головну, вказуючи на те, що «з часів Петра Великого Росія перебуває в стані військового походу на Захід». Його ідеї не були забуті. Коли у вересні 1946 року Вінстон Черчилль виголошував в університеті Цюриха свою знамениту промову про необхідність створення Сполучених Штатів Європи, він фактично повторював основні тези маніфесту Калергі. Що й не дивно, адже текст промови вони готували разом. Втіленням панєвропейської теорії на практиці займалися німецький канцлер Конрад Аденауер, міністр закордонних справ Роберт Шуман та італійський прем’єр-міністр Альчіде де Гаспері, котрі належали до одного покоління і були християнськими-демократами. І коли Аденауер казав, що «Азія тепер стоїть на Ельбі», і Шуман, і де Гаспері розуміли, про що йдеться.
У пошуках нового курсу
Відчуття остаточного і безповоротного тріумфу лібералізму, що поширилося наприкінці 1980-х, було цілковито симптоматичним. СРСР стрімко наближався до свого краху, а Захід все ще перебував під враженням «неоконсервативної (чи то пак неоліберальної) революції» Рональда Рейгана і Маргарет Тетчер. Їхній поворот до радикального економічного лібералізму був спричинений затяжною стагфляцією, котру не вдавалося подолати понад десятиліття. Головна проблема полягала в тому, що ці радикальні антикризові заходи почали сприйматись елітами як догма, а провокативна лібертаріанська риторика, до якої Рейган і Тетчер вдавались у полеміці з опонентами, стала своєрідною нагірною проповіддю. Все це зробило західні еліти вразливими до спокус глобалізму, а отже, нечутливими до потреб значної частини громадян ЄС. Реакцією на відчуження істеблішменту якраз і став підйом популізму обабіч Атлантики, що спостерігається впродовж останнього десятиліття (див. Тиждень № 30/2021).
Ерозія консервативного фундаменту відбувається і в культурній сфері, де історичний реванш взяло ворохобне «покоління 1968 року», що взялося до перекроювання інтелектуального дискурсу Європи. Якщо Куденхове-Калергі й Аденауер були переконані в цивілізаційній потузі Європи, то наступні покоління політичних лідерів втратили цю впевненість, піддавшись тому, що французький письменник Паскаль Брюкнер назвав «тиранією каяття». «Кожен на європейській землі має бути переконаний, що Європа — хвора людина нашої планети, яка загиджує її своєю заразою», — підсумовував нову «прогресивну» парадигму Брюкнер, картаючи її носіїв «незрівнянною спокутною сектою». І спроби істеблішменту заповнити цю екзистенційну пустку турботами про клімат чи гендерне розмаїття не видаються надто успішними. Це значною мірою знезброїло Захід перед утопією мультикультуралізму та іншими сумнівними теоріями, наслідки застосування котрих підживлюють правопопулістські рухи на кшталт французького Front National або німецької AfD.
Консервативна візія. Після Першої світової війни головним промоутером ідеї об’єднаної Європи був граф Ріхард Куденхове-Калергі
Невдачі ліберального проєкту не є несподіваними. Френсіс Фукуяма, міркуючи над можливим «кінцем історії», вказував на те, що ліберальна демократія, збудована на культурному та ціннісному релятивізмі, запрограмована на саморуйнування. «Релятивізм — це зброя, котра стріляє навсібіч, — писав він. — Коли ніщо не може бути абсолютно правдивим, якщо всі цінності визначаються своєю культурою, то і принципи на кшталт рівності людей також мають бути усунені». Щось схоже сталося і з іншими утопіями сьогодення: мультикультуралізмом, глобалізмом, ринковим фундаменталізмом. Відірвані від консервативного фундаменту, ідеї толерантності, міжнародної співдружності та вільної торгівлі перетворюються на самозаперечення. Свою частку відповідальності за поточний стан справ несуть і консервативні сили, котрі сьогодні залишаються важливою частиною західного політичного ландшафту. Наприклад, у Європарламенті поточного скликання найбільше місць займає консервативна Європейська народна партія. Консерватори перебувають при владі у Великій Британії, Німеччині, Австрії, Нідерландах, Польщі та Угорщині і мають значний вплив у Канаді, Данії, Ірландії, Франції, Литві, Естонії, Швейцарії та низці інших країн. Вочевидь, по завершенні епохи наївного ліберального тріумфалізму консерваторам знов належить зіграти свою історичну роль антикризових менеджерів.
Міркуючи тридцять років тому про майбутнє ліберального проєкту, Фукуяма порівнював його з містом, до якого з різною швидкістю прямують фургони різних суспільств. Книжка Фукуями завершується питанням: «Якщо більшість фургонів дістанеться міста, чи не вийде так, що їхні пасажири, оглянувши нові місця, вирішать здійснити ще одну, більш далеку мандрівку?» В тому, що Захід віднайде свій шлях, сумніватися не випадає. Тривогу викликає лише майбутнє суспільств, чиї еліти правлять на манівці, керуючись застарілими на десятиліття чутками.