У будинках і квартирах окупованих міст Донбасу зберігається багато зимових речей. Дитячі та дорослі, старі та нові, шубки та шапки — вони були закинуті в спеку на антресолі. А ті, хто того гарячого літа їхав, щоб перечекати страшні події, брати їх із собою не збиралися, бо не могли навіть уявити, що не повернуться… Влітку 2014-го ця родина теж залишила вдома багато речей, бо шість рейсів вантажної «Газелі» ледве вистачило, щоб перевезти з Донецька в невеличкий будинок, який майже випадково був придбаний за рік до того в Журавці під Мирноградом, головне: 120 собак і 70 котів. Разом із хворими, старими та немічними тваринами, що вже майже 40 років знаходять прихисток у сім’ї пані Наталії, виїхало й кілька людей, волею долі пов’язаних із домашнім притулком. За участь у мітингах на підтримку України та активну громадянську позицію родина вже була внесена до переліку «неблагонадійних», до будинку навідувались озброєні чоловіки, а після проведення так званого референдуму, на який, попри постійну роз’яснювальну роботу Наталії, дружно побігли всі сусіди, стало зрозуміло: залишатися в рідному місті вкрай небезпечно.
«Я з дитинства любила котів і собак, але в моєї бабці, яка жила з нами, була страшенна алергія. Коли її не стало, ми з мамою вже не могли стримуватися, бо просто проходити повз скалічену чи викинуту тварину для нас було справжньою трагедією. Потім змінили квартиру на приватний будинок, де й заснували домашній притулок», — розповідає жінка про далекі часи, що, як потім з’ясувалося, змінили все її життя. Вона працювала, виховувала сина, допомагала котам і собакам, яких із приходом моди на породистих тваринок на вулицях міст ставало дедалі більше. Родинних статків на утримання підопічних вистачало, а лікувати допомагали ветеринари — друзі сім’ї. Перед Євро-2012 в Донецьку, який приймав чемпіонат, для зменшення кількості вуличних тварин міжнародні партнери проводили їх масову стерилізацію, як тих, що проживали в Наталії, так і пухнастих безхатьків.
Читайте також: Закінчити День бабака
«Ми дуже чекали, що скоро все закінчиться, вірили, що ось-ось вулицею пройдуть наші військові й весь цей жах навіть не згадуватимемо. А потім порадилися з чоловіком і вирішили їхати геть, бо залишатися було вже занадто небезпечно: стали зникати люди, ми дізнавалися про вбитих та покалічених знайомих, віджатий бізнес, тортури в підвалах «освободітєлєй». Та й атмосфера була зловісна: люди стали гіршими за собак у зграї, де є місце жорстокості та боротьбі за вживання. Але ж ми люди… Наприклад, одна моя знайома, випадково натрапивши в зруйнованому будинку в Пісках на пораненого українського військового, здала його бойовикам. Ну як серед цього жити людям і тваринам…» — згадує жінка 2014-й. Наталія разом із чоловіком, сином та помічниками почали день за днем вивозити тварин до нового помешкання. Ті, хто колись тікав із рідного дому, де прожив усе життя, розуміє, як це нелегко. А коли ще відчуваєш відповідальність майже за двісті живих душ, які з довірою дивляться тобі в очі… «Ми саджали їх по кілька у великі клітки, сортували за характером, закривали сіном та мотлохом і везли через Піски, поки ще було можна. А потім через Очеретине. На шляху було кілька блокпостів, де одного разу нас навіть намагалися не пропустити, але дали «ополченцю» грошей — і він забув, що хотів побачити якісь документи на тварин, яких евакуюють. Тільки за тиждень, коли всі тварини були перевезені, ми усвідомили, що втратили дім. І почали жити наново», — згадує Наталія.
Читайте також: У боротьбі за кров
Зізнається, що навіть не уявляла, як буде важко: якби їй колись сказали, що вона проситиме грошей для своїх утриманців у всього світу, не повірила б. Чотири роки тому до Журавки приїхала доволі молода жінка, повна енергії та сил. Здавалося, небезпека вже позаду, на невеличкі збереження купили задешево ще один покинутий будинок на сусідній вулиці, де поселилися помічники, які разом виїхали з окупованого Донецька. Син подався до Мирнограда навчатися, щоб стати шахтарем і допомагати родині. Ніхто з них не отримує жодних державних виплат — для пенсії рано, а «переселенських» не дають, бо у власності є цей будинок, що перебуває на вільній території. Тому розраховувати треба було на себе. Тимошенки потихеньку налагоджували побут, завели господарство і навіть почали приймати в притулку понівечених війною та покинутих господарями тварин з усієї округи. Навіть колишній друг, який пішов «воювати за народ Донбасу», передав через знайомого до притулку свого декоративного собачку, бо не було на кого залишити. Прийняли, бо на відміну від людей із собаками в Наталії ідеологічних розбіжностей немає. Так і живе «сепарський» пес, зазвичай поруч із каструлею з їжею. А ще доводилося передавати харчі в окупований Донецьк, де їхні друзі й далі рятували та годували тварин. «У мене є друг, він інвалід, який виїхати не може: у нього 90-річна лежача мама і 30 котів. Спочатку там узагалі нічого неможливо було купити. Тому я морозила рибу й передавала її через знайомих. Так вони протрималися», — згадує Наталія.
Читайте також: Кришнаїт у ЗСУ
Але, як кажуть у народі, біда не приходить сама. Через несправність проводки згорів той дешевий будинок, із якого ледве встигли врятувати тварин і людей. Помічниця, яка багато років жила разом із родиною, лишилася без паспорта, який у неї забрали «ідейні» родичі з Донецька. Без нього вона не змогла переоформити пенсію, відчувала страх і невпевненість, дуже боялася перевірок документів, які бувають у прифронтових населених пунктах. А захворівши, не витримала і вкоротила собі віку. І ця трагедія, а також постійний стрес і безгрошів’я тоді підкосили весь колектив притулку. Сама Наталія теж стала хворіти. «Все це війна. Від неї страждають і люди, і тварини. У мене є собаки, які від кожного гучного звуку починають ховатися та скавчати. Їх вивезли з місць, які обстрілювали. І в усіх нас цей страх і біль назавжди», — ділиться жінка. Про своїх знайд вона може розповідати багато: у кожного з понад сотні собак і котів є ім’я, історія, характер. Інколи, дізнавшись цікаву історію про тварину, хтось забирає її до себе, як вийшло, наприклад, із кішкою Сімою, що була врятована під Донецьким аеропортом у 2015 році.
Читайте також: Локальна ековійна
Тепер вона домашня улюблениця в краматорській родині. Але, на жаль, Журавка не має зручного сполучення з містами, тому майбутні власники рідко заїжджають сюди, щоб обрати собі пухнастого друга. Та й на старих чи хворих, яких серед урятованих Наталією більшість, не дуже великий попит. Але вже на новому місці вони обросли помічниками: місцева молода ветеринарка Валерія безплатно лікує та стерилізує котів і собак, львівські виробники кормів для тварин регулярно надсилають у притулок допомогу, опікуються врятованими від війни тваринками й волонтери з німецького благодійного фонду. Але така велика «армія» потребує значно більше коштів, тому Наталія змушена просити про допомогу знайомих і незнайомих людей через свою сторінку в соцмережі, які й допомагають ось уже п’ять років триматися. Хтось, можливо, скаже: «Дурні, краще б людей рятували», але Наталія має на те власну відповідь, яку носить у собі все життя.