Якщо ж одягаєш георгіївську стрічку, то в такому разі визнаєш кремлівську концепцію Великої Вітчизняної війни. До того ж погоджуєшся зі словами Путіна, що ВВВ Росія виграла б і без України. Коло замикається.
Культ Великої Вітчизняної війни, що панує в сучасній Росії, – це насправді гасла та формулювання, створені ще комуністами та вдосконалені сучасними піар-технологами. Як і радянська міфологема, сучасний російський погляд на ту війну спростовується очевидним твердженням – ніякої «Великої Вітчизняної війни» в історії людства НЕ БУЛО. Була Друга світова, в якій від 1 вересня 1939 року по 22 червня 1941 року сталінський СРСР був союзником нацистської Німеччини.
«Перед кожним фільмом обов’язково показували кіножурнал «Перебування Молотова у Берліні».., переглянувши який, висновок був один: у Радянського Союзу немає кращого друга, ніж Гітлер… Гітлер по-братському щиросердно зустрічає Молотова… Разюче марширують німецькі війська з розгорнутими знаменами, на яких зображена така мужня і дружня нам свастика», – згадував Анатолій Кузнєцов в романі «Бабин Яр» своє дитинство у радянських реаліях до 22 червня 1941 року. Невдовзі ці реалії було наказано забути.
Радянський міф про велику перемогу виліплювали довго і старанно. Ще під час самої війни було вигадано термін «Велика Вітчизняна війна». У такий хитрий спосіб сталінський СРСР дуже швидко відмежувався від усіх воєнних подій, що відбувалися за його участю ДО 22 червня 1941-го. Битва на Халхін-Голі, Польський похід 1939 року, Фінська війна, окупація країн Балтії та Бессарабії були названі військовими конфліктами, які мовляв, до Другої світової не мали жодного стосунку. Не треба дивуватися істериці російських ЗМІ, коли мова заходить про Катинь. Що там поляки? Створивши термін «Велика Вітчизняна війна», Кремль списав 140 тис. солдатів та командирів Червоної армії, як загиблих «під час прикордонних конфліктів»1939–1941 років. Простим розчерком пера хлопець, призваний в армію за два місяці до 9 травня 1945-го, став ветераном Великої Вітчизняної, а солдат, скалічений 1940-го під час виходу з фінського оточення, став «учасником прикордонного конфлікту». Відчуваєте різницю?
Кремль списав не лише це. Відмова від всього, «що було до 22 червня», дала змогу забути, як Німеччина отримала з СРСР 1 млн т нафтопродуктів та 1,6 млн т зерна, того самого року, коли німецькі танки шматували Францію, а німецькі бомбардувальники рівняли з землею британський Ковентрі. В один удар Радянський Союз позбавився необхідності пояснювати англійцям та французам, чому німецькі моряки, льотчики і танкісти в ті часи каталися й плавали на радянському пальному та жерли радянський хлібець. Було дано зрозуміти, що Радянський Союз, нібито, тоді війни не вів, а відповідно, союзником Німеччини не був, а поставки – то звичайна економічна діяльність. Така сама, як у Німеччини з США.
До речі, про США. Один із карколомних доводів сучасної російської пропаганди звучить так: «Гітлера спонсорувала Америка». Мовляв, чого вже там закидати СРСР поставки сировини до Німеччини? Ви на США погляньте! Було б, звісно, незайве побачити конкретні цифри, скільки товарів і на яку суму було поставлено Америкою Німеччині, скільки воюючій Англії, скільки воюючому Радянському Союзу, а потім порівняти все це з обсягом товарів, які СРСР постачав Німеччині, коли остання вже бомбувала Францію та Британію. Але такої статистики ніхто не наводить. Зрозуміло, чому.
Відмова від участі у Другій світовій війні на її початковому етапі мусила позбавити СРСР відповідальності ще й за довоєнну співпрацю з німцями. Якось забувається нині, що наприкінці Першої світової, за умовами Версальського договору, Німеччині взагалі було заборонено мати власну армію і виготовляти важку зброю. Але питання виробництва важкої зброї та навчання військових спеціалістів Німеччина обійшла дуже легко. Німецькі інженери масово працювали в лабораторіях та на виробництвах СРСР. Німецькі льотчики вдосконалювали майстерність на радянському полігоні «Ліпецьк», а танкісти опановували нові прийоми на полігоні «Кама». Відбувалося все це в період з 1925 по 1933 роки, тобто ще до Гітлера. Коли при владі в Німеччині опинилися нацисти, інструмент для «розширення життєвого простору» був уже готовий до застосування – радянські інструктори постаралися. А боротися проти цього «інструменту» довелося пізніше радянському солдатові під Харковом та Корсунем-Шевченківським ціною власної крові.
Але і це ще не все. Введення терміна «Велика Вітчизняна війна» дало комуністам змогу витворити ще один міф – про тотальну неготовність Червоної армії до війни. Радянськими дивізіями, корпусами, арміями та фронтами у червні 1941-го командували офіцери з досвідом Першої світової, Громадянської, Фінської війн, Польського походу, битви на Халхін-Голі, окупації Бессарабії та Прибалтики. Були ветерани зовсім екзотичних конфліктів, зокрема, громадянських воєн у Китаї та Іспанії. Червона армія зразка 22 червня 1941 року – це призив 1939-го року, солдати й сержанти, яких теж гартували так званими конфліктами, походами й визволеннями. Але всі вони, і солдати, і командири, були визнані «позбавленими бойового досвіду». Поразки 1941–1942 років було названо наслідком «несподіваного та віроломного нападу».
Найстрашніше, що вчинила червона пропаганда, – на догоду агітаційним міркуванням вона «забула» про низку поразок 1941–1942 років. Радянський агітпроп створив ще один міф – про найбільший внесок Радянського Союзу у перемогу над Німеччиною на підставі того, що СРСР у Другій світовій війні зазнав найбільших людських втрат. Це дало можливість забути про 3 млн 125 тис. радянських солдатів та командирів, які загинули та потрапили у полон вже до кінця 1941-го. Це дало змогу не пояснювати, чому такі шалені втрати сталися на тлі 209,5 тис. осіб, які загинули та зникли безвісти у той самий період у німців. Ще й нині кремлівський агітпроп не спішить вшановувати загиблих у танковому бойовищі під Дубно, у битві під Уманню, в Азовському котлі та у битві за Харків 1942 року. Ці бої були програні, а отже вони аж ніяк не популярні. Тому учасників кремлівського флеш-мобу «Георгіївська стрічка» на місцях тих боїв не зустріти.
Воно й недивно. Флеш-моб «Георгіївська стрічка» має на меті знову повернути до життя все те, що вперто намагалися зробити більшовики, – висвітлити лише один фронт Другої світової і лише один його період, від 1943 по 1945 роки. Решта подій ІІ Світової та участі в ній сталінського СРСР нинішній кремлівський агітпроп цікавить мало. Проте, якщо забути про якусь окрему «Велику Вітчизняну війну» і пригадати, що була однакова для всього людства ІІ Світова, то постане запитання, а чому ж така війна спалахнула? Отут на світ Божий вийдуть і авіаційний центр «Ліпецк», і танкодром «Кама», і ще багато чого цікавого. Постане й інше, а що робив сталінський СРСР на початку війни? Отут на поверхню спливуть усі походи, конфлікти, бойові дії і втрати в них, які повільно перетечуть… у 22 червня 1941-го і поразки 1941 та 1942 років. І аж тоді логіка подій приведе нас до Сталінграда та Курська (у нас) та битви за Атлантику, боїв у Північній Африці та Битви за Гвадалканал (у союзників). І так помаленьку через визволення Києва, Італійську кампанію, Корсунь-Шевченківську операцію, висадку союзників у Нормандії, Львівсько-Сандомирську операцію та бої в Арденах дійдемо й до штурму Берліна. І чесно скажемо, як поклали 78 тис. своїх вояків (проти 22 тис. у німців) і спалили в місті техніку двох танкових армій, щоби свій прапор над Рейхстагом вивісити раніше за союзників.
У нас – прапор над Рейхстагом. У американців та англійців – 78 тис. живих співгромадян. У кожного в тій війні було своє мірило перемог. І той, хто зараз від бажання «захистити світлий образ Великої Перемоги від паплюження» радо закриває очі на помилки, недоліки та зухвалі й бузувірські злочини минулого, невдовзі ризикує стикнутися з ними в майбутньому. Тож пам’ятати треба всі сторінки історії Другої світової війни: світлі, неприємні, героїчні та неоднозначні. І лише тоді ми зможемо без усяких «Георгіївських стрічок» щиро й відверто сказати слова, відомі кожній людині, яка жила у радянську добу.
Ніхто не забутий – ніщо не забуте.