Але всі дівчата моєї студентської групи впевнено вступали до вишу, а можливу ситуацію з провалом вступних іспитів розглядали як трагедію всього свого життя.
Тобто в той час, коли наші батьки ходили на роботу без оплати, коли скорочували робочий час, відправляли у відпуски за власний кошт, ми маніакально вчилися. Задавалося, тоді турбувати нас мали б зовсім інші речі, а ми вважали катастрофою трійку на іспиті. Може, то було наше протистояння часу? Мій батько, коли його відправляли в такі довгі безоплатні відпустки, брався за будь-яку фізичну роботу, навіть за їжу. Ми знаходили ввечері в холодильнику м’ясо, масло, ковбасу. Я вважала, що так і повинно бути — батько-інженер рідко казав, якою ціною діставалася йому ця їжа… Моя подруга носила із собою в бутербродах тоді смажене сало: їм із матір’ю передавали його материні сестри із села з-під Харкова. Я вважала цю їжу такою смачною, ніби це була червона ікра… Думаю, мати моєї подруги, маляр у залізничному депо, це сало розтягувала нам на кожен день, а сама обходилася чимось простішим, бо так робили тоді майже всі матері. І тітка Марія, і моя мати бачили єдиний вихід тоді — вивчити нас, власних дітей, аби ми жили краще. І вони не сумнівалися ні на мить, що можна якось інакше влаштуватися в житті. А зараз…
Читайте також: Навіщо їм це
Важко сказати, де зараз престиж професії, у чому він і чим слід займатися, щоб заробити гроші. Йти на завод — смішно. Немає заводів, і робочий фах радше викликає жаль. На слюсарів чи завгоспів давно вже дивляться зі співчуттям, прекрасно розуміючи, що живуть вони з копійки. Один знайомий завгосп пожартував, що вже майже чотири роки він поститься: не може собі дозволити ту їжу, до якої звик та яку вживав до війни. Але навіть із його копійчаною зарплатою 3 тис. руб. буде черга тих, хто захоче працювати так: з роботою дуже важко. Ніколи раніше люди не бачили виходом їхати заробляти десь, щоб жити потім удома. Це ж нонсенс, схожий на життя в африканських країнах. Але так і є: батьки живуть у розлуці, не бачать дітей, аби їх прогодувати.
Я прочитала в соцмережах, що головне, що ми повинні зробити в житті, — це набутися з тими, кого любимо. І між тим поруч зі мною багато родин, у яких матір працює десь у Москві чи Пітері, а її маля живе з батьками тут. Багато я знаю родин, у яких батько чи матір супроводжують дитину в доросле життя поки дитина-студент десь учиться. Разом знімають житло, матір (чи батько) готує дитині, зустрічає вдома, працюючи при цьому. А черговий у родині залишився вдома — працює там, охороняє дім, чекає на свою родину. Термін такої розлуки може бути і п’ять, і сім років, якщо шкільний атестат дитина отримує на території вільної України, а потім вирішить вчитися там далі. За цей час можуть розпастися навіть дуже міцні родини, змінитися цінності, життєві орієнтири. Моя подруга вирішила жити в Росії. Вони вже отримали там громадянство, збирають документи на іпотеку. У Луганську стоять зачинені дві квартири — матері та дітей. Мати не бачить сенсу жити окремо від дітей, якщо вона повернеться сюди, а вони залишаться там. Тому вони всі разом живуть в орендованій квартирі, щасливі, що не розлучилися свого часу… І велике питання: що далі, як учинити із цими квартирами, де вже величезні борги за комуналку? Але це зовсім не про престиж, хоча подруга й поїхала звідси, бо не бачила майбутнього тут ані собі, ані дітям.
Дивно те, що в місті не залишилося фахівців. Всі навколо радше імітатори. Прагнучи заробити, люди імітують навички будівників, косметологів, теслярів. Потім вони з легкістю можуть виконувати щось зовсім протилежне — продавати одяг чи вчити фітнес. Звичайно ж, ті, хто робив щось усе своє життя, й далі це робить, але навряд чи то щасливі люди. Я часто бачу викладачів «державної» музичної школи. Знаєте, це теж імітація. Між собою вони відверто кажуть, що вимушені виживати. Жоден із них не купує собі одягу, взуття, не робить ремонтів та не купує побутової техніки.
Читайте також: Територія «чесності»
Всі гроші банально йдуть на їжу. Банка згущеного молока — розкіш для них, цукерки — непомірна розкіш. Головне завдання — дотягнути зарплату до кінця місяця, щоб її вистачило. Так, вони прекрасно імітують цікавість до роботи, проводять концерти, але важчих часів у їхньому житті не було, навіть якщо порівняти з дев’яностими. Це можна побачити з їхнього одягу, зі стану їхніх аксесуарів, із настроїв. Вони справді професіонали, але чому так? Чому ті, хто дійсно вміє щось, вимушений виживати зараз? Я не уявляю, щоб вони поїхали звідси: у більшості з цієї категорії немає грошей на харчування, що ж казати про гроші на щось інше. Така сама ситуація з учителями, медсестрами, усіма працівниками бюджетної сфери. Різниця в тому, що хтось прагне протистояти такому життю — яскраво вдягатися, підбирати намисто до сукні, а хтось стягнув волосся та емоції в тугий вузол. І цей час обов’язково матиме наслідки.
Не можна забути, що ти не міг жити так, як тобі хотілося, не міг нормально харчуватися, не міг відпочивати. І ще є дуже велика різниця між тим, яким показують життя з місцевого телеканалу — щасливих людей, котрі щось постійно святкують, щасливі жити в «республіці» та мають усе, що їм заманеться. Я не бачу таких людей поруч. Знайомий лікар зізнався мені, що не ходить із дочкою на масові заходи, бо боїться за її життя та безпеку, а в кав’ярні востаннє був три роки тому… Таких, як він, безліч. Тих, хто живе з іншого боку телеекрана, хто не випромінює щастя, хто не може дозволити собі нормальної їжі, а одяг купує за крайньої потреби. Тому я не знаю, ким зараз треба бути, щоб мати гроші. Як кажуть ті, хто працює з багатими можновладцями, їхнє життя яскраве, але дуже коротке в «республіці». І взагалі, щоб жити тут, треба триматися якомога далі від «армії» та «політики». Але ніхто при цьому не каже, що слід робити, щоб вижити тут. Ким треба бути, щоб дивитися в майбутнє впевнено. Принаймні я не знаю відповідей на ці питання.