Низький рівень народжуваності в Україні прийнято пояснювати, посилаючись на «демографічну катастрофу» в Західній Європі. Мовляв, наша народжуваність на рівні 1,5 (дітей на одну жінку) — це наслідок загальноєвропейської тенденції до вимирання. У країнах ЄС цей показник 1,6, хоча для простого відтворення населення треба не менш як 2,1. Ураховуючи перманентний бебі-бум в Африці та Азії, Європі загрожує поступове заміщення автохтонного населення мігрантами з інших регіонів світу. А отже, до такого сценарію слід готуватися й Україні, оскільки, за прогнозами Всесвітньої організації охорони здоров’я, вже у 2030-х населення в нас становитиме лише 30 млн. У перспективі депопуляція дійде до критичної межі, за якою починатимуться слабко передбачувані та слабко контрольовані політичні й культурні процеси. Однак прискіпливіший аналіз світових демографічних трендів свідчить, що такий сценарій імовірний, але зовсім не обов’язковий.
Демографічні тренди в сучасному світі описує теорія демографічного переходу, яку ще в 1929 році запропонував американський демограф Воррен Томпсон. Розвинена й доповнена багатьма іншими дослідниками, вона твердить, що зниження народжуваності — закономірний результат переходу від традиційної (себто аграрної) до промислової економіки, а також відповідних соціокультурних змін. І як свідчить статистика, зазначений процес охоплює всі країни світу в міру того, як вони переживають економічну модернізацію, а етнічні та релігійні чинники мають на це вельми невеликий вплив, так само як і доступність абортів чи контрацепції. Яка внутрішня механіка такого переходу? У традиційному суспільстві багатодітність була раціональною життєвою стратегією. По-перше, у нескладному аграрному господарстві додаткові робочі руки підвищували шанси на добробут. Як твердить дослідниця Оксана Кісь, за часів Гетьманщини дев’ятирічна дитина витрачала на різні обов’язки близько третини свого часу, а трирічна — десяту частину. По-друге, до частого дітонародження спонукала висока дитяча смертність унаслідок низького розвитку медицини та недостатньої гігієни, обмеженості матеріальних ресурсів, воєн тощо. У таких умовах багатодітність підвищувала шанси на те, що в старості непрацездатні батьки не залишаться самотніми. Недоступність ефективної контрацепції та культурна заборона на аборти також відігравали помітну, але аж ніяк не визначальну роль.
Читайте також: Потенціал чи втрачені душі?
Із переходом до індустріального суспільства багатодітність перестала бути суттєвою економічною перевагою. І не лише через заборону дитячої праці. Робота на заводах та фабриках потребувала дедалі тривалішого навчання, під час якого дитина фактично залишалася утриманцем. Величезну роль відіграло й різке зменшення смертності (зокрема, дитячої) завдяки запровадженню вакцинації та розвитку загальнодоступної медицини. Тоді, на межі ХVIII–XIX століть, це породило алармістські ідеї на кшталт мальтузіанства, яке пророкувало планетарну катастрофу внаслідок перенаселення. Але результат був протилежним. Суспільство перейшло до «ощадливішої» стратегії відтворення, коли діти вмирають рідше, але й народжується їх також менше. Та й культура ставала все більш людиноцентричною, ставлячи на перше місце самореалізацію конкретної особи, а не спільноти (родини, народу тощо). Укупі із секуляризацією та поширенням радикальних гедоністичних концепцій це також стимулювало до перегляду моделі прокреативної поведінки.
Флагманом зазначених тенденцій стала євроатлантична цивілізація, а саме Західна Європа. Приміром, рівень фертильності у Франції (без урахування колоній) у 1800 році становив 4,41, але до ХІХ століття знизився до 2,88, а у 1999-му — до 1,8. В Іспанії у 1860-му цей показник був 4,86, але впродовж наступного століття впав до 2,9 і до 1,3 у 2016-му. Португалія, що має сьогодні рекордно низьку народжуваність на рівні 1,2, вступала у ХХ століття з показником 3,89. Але всупереч стереотипам така тенденція характерна не лише для Європи. Візьмімо Азію: у 1960–2016 роках народжуваність у Китаї впала з 5,7 до 1,6, Індії — з 5,9 до 2,3, Індонезії — з 5,7 до 2,4. І погляньмо на Латинську Америку: за вказаний період народжуваність у Бразилії знизилася з 6,1 до 1,7, Мексиці — з 6,8 до 2,2, Колумбії — з 6,8 до 1,9. Те саме відбувається і в Арабському світі: в Ірані падіння становило з 6,9 до 1,7, Саудівській Аравії — із 7,2 до 2,5, Єгипті — з 6,7 до 3,3. Найповільніше демографічний перехід відбувається в не надто розвинених країнах Африки: найвищий рівень фертильності на планеті зафіксований у Нігері, Сомалі, Конго, Малі, Чаді, Бурунді тощо. Там показник народжуваності становить 5–7, хоча також спостерігається тенденція до зниження (World Bank, 2016).
Загалом, за даними ООН, із 233 країн та територій світу у 2016–2017 роках 27 мали від’ємну демографічну динаміку, 86 — приріст у межах 1%, 63 — до 2%, 48 — до 3% і лише 10 — вищі показники (United Nations, 2017). У Китаї, Індії, Індонезії, що є основними незахідними демографічними «важковаговиками» світу, помітна тенденція до сповільнення зростання чисельності населення. Прогнози щодо демографічної ситуації у світі в перспективі 50 чи 100 років не надто надійні. З огляду на ретроспективу сучасних тенденцій можна стверджувати, що перехід до ощадливого відтворення — це справа часу. Диспропорції в темпах змін та посилення глобальної міграції породили теорії про те, що населення «вимираючого» Заходу буде заміщене прибульцями з інших частин світу. Але насправді міграцію спричиняє не так депопуляція Заходу чи перенаселення на батьківщині, як раціональне бажання людей переміститися в безпечніші та заможніші країни, у яких вони матимуть найбільші шанси досягти добробуту. Демографічна ситуація справді підштовхує європейські уряди до лібералізації міграційної політики. Однак із розгортанням Четвертої промислової революції потреба в молодій робочій силі тільки зменшуватиметься, а отже, послаблюватиметься об’єктивна економічна необхідність у масовому прийомі мігрантів.
Читайте також: Уже не 52 мільйони, але ще й не 26
Звичайно, нинішні тенденції рано чи пізно поставлять Європу перед потребою компенсувати втрати населення, але не факт, що вони зберігатимуться і надалі. Модель відтворення вже мінялася під час переходу від аграрного до індустріального суспільства і, можливо, зміниться знову — тепер під впливом Четвертої промислової революції та супутніх соціальних перетворень. Несподівані факти виявляються вже сьогодні. Приміром, у США вищий рівень освіти жінок позитивно корелює з кількістю дітей. Якщо в 1994-му серед жінок з освітнім рівнем магістра або вище лише в 51% було двоє або більше дітей, то у 2014‑му таких стало вже 60%. А частка бездітних освічених жінок у зазначеній соціальній групі зменшилася з 30% до 22% (Pew Research Center, 2015). Дослідники пояснюють це тим, що високоосвіченим жінкам стали доступніші послуги нянь, прибиральниць та інші ринкові пропозиції, які полегшують клопоти материнства. Можна припустити, що в майбутньому, зі зростанням економіки, економічні та трудові перешкоди на шляху багатодітності зникатимуть і вибір між кар’єрою (читай добробутом і самореалізацією) та дітонародженням перестане бути драматичною дилемою.
З огляду на економіко-технологічні тренди багатодітність навряд чи стане необхідною з господарських міркувань. Однак уже тепер очевидно, що родина й материнство — це не «рудимент темного патріархально-релігійного минулого», а невід’ємна складова повноцінного індивідуального існування. Причому йдеться не лише про побутовий, а й про психофізіологічний та особистісний виміри життя. Самотність, особливо в старшому віці, суттєво збільшує ризик депресії, деменції, підвищеного тиску та інших проблем, які сукупно впливають на рівень смертності в згаданій соціальній групі. «Епідемія самотності» в Європі не перебільшення. Приміром, 12% дорослих французів та італійців не мають з ким обговорити особисті питання. 13% італійців, 10% нідерландців та португальців немає до кого звернутися по допомогу (Eurostat, 2015). У Великій Британії від самотності часто або хронічно страждає 14% населення. Зважаючи на це, із січня 2018-го цією проблемою за дорученням прем’єрки Терези Мей займається Міністерство спорту та громадянського суспільства, очолюване консерваторкою Трейсі Крауч. Про необхідність створити власне «міністерство самотніх» говорять і в німецькому політикумі, зокрема в СДПН і ХДС.
Читайте також: Населення Землі зростає швидше, ніж очікували – ООН
Не виключено, що «епідемія самотності» спричиниться не лише до перегляду урядами соціальної політики, а й до критичного переосмислення суспільствами неомарксистської ідеологічної спадщини та радикальних ліберальних концепцій, які поширилися на Заході в другій половині ХХ століття. До цього спонукає сама дійсність, оскільки теперішні самотні літні європейці — це якраз покоління «сексуальної революції» 1960-х. Утім, яким саме буде зміст чергового демографічного переходу — це формула з багатьма невідомими, але майже немає сумнівів, що його флагманом знову виявляться країни, що належать до євроатлантичної цивілізації. А що стосується зовнішньої міграції до Європи, то вона не є ані панацеєю, ані моральним обов’язком перед неєвропейськими народами. Вочевидь, далекоглядна політика полягає в тому, щоб розкрити демографічний потенціал насамперед автохтонного населення, а не стимулювати його заміщення прибульцями. Те саме стосується й України, до якої, на відміну від провідних країн Євросоюзу, ще не линуть міграційні потоки, а отже, час для формування відповідальної демографічної політики ще є.