Апологети цього погляду не обов’язково настроєні проросійськи. Просто хтось із них живе старими поняттями сфер впливу, ба навіть справді вірить, що Захід у чомусь зачепив інтереси РФ. Що підтримав скинення корумпованих еліт міжнародною фінансовою допомогою, яка роками зникала мовби вода в пісок у грантових проектах, даючи мінімальний ефект через бездарність тих-таки еліт. (Цікаво, якби російські опозиційні лідери зібрали достатньо громадської підтримки й почали подібний переворот у своїй країні, намагаючись позбутися путінської кліки, чи не кинулися б ті самі апологети радісно сприяти прагненню росіян до демократії?) Хтось бачить у Росії більше прагматичного інтересу, ніж в Україні. Хтось навіть щиро симпатизує нашій державі в нинішній ситуації, але вважає, що період нейтралітету для неї безальтернативний, дасть їй час та можливості розвиватись і зміцнюватися. Тоді як затяжна конфронтація з Росією не на користь нікому, а отже, варто повертатися до діалогу з нею, бо що довша ізоляція, то дужче тамтешнє населення озлоблюється на Захід і націоналізується. Насправді Київ увесь цей час зважав на позицію Москви. Усі роки незалежності, за нечисленними винятками, він дотримувався політики двовекторності. Звісно, така політика була дуже вигідна для корупції, і в цьому вже нікого, крім самих себе, звинувачувати не варто. Але водночас вона вкупі з економічними й енергетичними важелями давала Росії впевненість у тому, що Україна нікуди не відходить від неї та від її впливу. Вона влаштовувала Захід, бо й він не хотів якось зачепити Кремль. А Україну, схоже, тільки тепер почав сприймати як окрему одиницю (хоч би наскільки проблемну), а не як задвірки «Росії та пострадянського простору». І, що найгірше, ця політика підживлювала невизначеність і нерозуміння загрози в головах українців.
На відміну від нас країни Балтії чи Польща, котрі відразу заявили про бажання інтегруватися до ЄС та НАТО й безкомпромісно дотримувалися вибраного курсу, сьогодні почуваються більш-менш спокійно виключно завдяки північноатлантичній парасольці. І ще частково завдяки тому, що рівень і комфортність життя в них усе-таки вищі, ніж на сусідніх територіях РФ, тож і місцевому проросійському населенню більше хочеться покричати й поговорити про свої політичні жалі в Європі, ніж реально повернутися «за поребрик». Свого часу, до слова, ці країни теж не дуже хотіли бачити в НАТО.
Читайте також: Фінліядизація – образливий термін
Позицію Росії Україна враховує і сьогодні. Росії, яка посилено перетворює анексований Крим на військову базу. Яка далі нагромаджує техніку й солдатів на кордонах з Україною. Яка не демонструє жодного співчуття до українців чи сприяння їм або іншим етнічним групам, що живуть сьогодні в Криму й в окупованих частинах Донбасу. Президент якої говорить, так і не визнавши участі Росії у війні, про необхідність відновлювати відносини з Україною. А на саміті Організації договору про колективну безпеку каже, що «необхідно відновити предметне обговорення теми створення в Євроатлантиці рівної та неподільної безпеки… На основі такого аналізу можна буде… узгодити юридично зобов’язуючі гарантії неподільності безпеки для всіх країн, домогтися дотримання базових принципів міжнародного права, а це повага до суверенітету держав, невтручання у внутрішні справи, закріпити норми про недопущення підтримки антидержавних і антиконституційних переворотів та сприяння радикальним екстремістським силам». Хочеться сподіватися, що в самій Євроатлантиці ці розмови про юридичне закріплення сфер впливу не сприйматимуть всерйоз. З огляду на цю російську позицію (і війну, звісно) Україна, здається, нарешті чітко розуміє, куди їй рухатися. Нехай бажаного результату й не буде в короткостроковій перспективі. Нехай за той час держава зміцнюватиме свій військовий потенціал і перебудовуватиме його під стандарти НАТО, очищуватиме спецслужби від перебіжчиків та російських агентів, а також політику — від тих, хто не гребує співпрацею з Москвою задля власної наживи, хоча останнє завдання буде особливо надскладне. Нехай проводитиме реформи й намагатиметься вибити з державної системи корупцію — усе це не без цінної і тепер уже ефективної допомоги західних партнерів. До речі, якщо Росія так хотіла бачити Україну нейтральною, їй слід було долучитися до західних країн у підтримці позитивних трансформацій тут, а не намагатися запобігти цьому війною. Дивно, що всі політтехнологи й спецслужби РФ не змогли додуматися до такого простого рішення. Саме з огляду на думку Росії Україна не може собі дозволити нейтральність, статус сірої зони чи «фінляндизації». І про це слід говорити — небагато, але чітко. І підкріплювати свої слова діями, тобто фундаментальними реформами. А ще терпінням.