Ведмежі угоди

Договір
про демаркацію
(встановлення на місцевості)
сухопутного кордону

Україна та Росія підписали договір про кордон ще 2003 року, однак у ньому не передбачили норму, що зобов’язувала б розпочати демаркацію одразу після ратифікації (договір ратифікували 2004 року). Понад п’ять років, які збіглися з президентством Віктора Ющенка, Росія всіляко зволікала з демаркацією. Зокрема, українська сторона призначила всіх своїх членів демаркаційної комісії, а російська не спромоглася призначити за цей час жодного. Врешті-решт Ющен­­ко доручив українським прикордонникам самостійно позначати кордон. Тепер, схоже, сухопутний кордон між Україною та Росією буде офіційно демарковано.

Невирішеним, однак, залишається питання морського кордону, а саме його проходження Керченською протокою та Азовським морем, континентальним шельфом і виключною морською економічною зоною в Чорному морі. Тут міждержавний кордон ще навіть не лімітовано (не позначено на картах). Експерти побоюються, що за згоду Москви на демаркацію сухопутного кордону Києву доведеться заплатити поступками на морських теренах. Україна завжди наполягала на збереженні морського кордону по лінії адміністративного розмежування між республіками Радянського Союзу, тоді як Росія – на проведенні кордону за серединною лінією, що потягне за собою зміщення кордону на захід та північ.

Приставши на російські умови, Україна втратить не лише рибні ресурси та надра, а й контроль над Кер­­ченсько-Єнікальським судноплав­­­ним каналом, який пов’язує Азовське та Чорне моря. Сьогодні канал перебуває на балансі Керченського морського порту, а лоцманське проведення суден по ньому забезпечує державне підприємство «Дельта-Лоцман». Що­­­­року до­­хід від використання каналу іноземними суднами становить $80–100 млн. Проведення кордону в Керченській протоці серединою судноплавного фарватеру залишить на російському боці український острів Коса Тузла. В 2003 році росіяни навіть спробували втілити свої претензії в життя, розпочавши споруджувати дамбу до острова, однак зупинили будівництво буквально за 100 м до мети.

Угода
між Міністерством освіти і науки України та Міністерством освіти і науки Росії про першочергові заходи
з розвитку науково-освітнього співробітництва на 2010–2012 роки; Програма співробітництва
між Міністерствами культури України та Росії на 2010–2014 роки

Обидві угоди загрожують русифікацією українського простору. Днями Ради керівників українських громадських організацій Росії заявили про постійний політичний тиск із боку органів державної влади РФ, що є гарною ілюстрацією того, як Росія збирається співпрацювати з Україною в галузі культури та освіти. Наразі окрім загальних напрямків співпраці точно не відомо, про що саме домовилися міністри освіти, але протягом двох тижнів перед підписанням «ведмежих угод» лунали заяви гуманітарного віце-прем’єра Володимира Семиноженка та міністра освіти Дмитра Табачника щодо вироблення спільного підходу до викладання історії в середніх школах. У гіршому випадку йдеться про написання спільних підручників, проте як мінімум ми отримаємо зросійщений кут подачі історії – це очевидно з того, як сьогодні президент та уряд прогинаються перед забаганками Москви.

Лунали заяви й про відкриття в Україні філій російських вищих навчальних закладів та запрошення на роботу до українських вишів російських педагогів. Причому першою жертвою русифікації можуть стати журналісти. Днями міністр Табачник заявив, що Інститут журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка має вирішити проблему нестачі якісного вивчення російської мови (наразі в столичному виші для українських журналістів викладання ведеться тільки українською мовою). Аргументував же міністр таку необхідність тим, що в Україні чимало газет і журналів видають російською.
Окрім того, Дмитро Табачник вимагає налагодити підготовку в педагогічних ВНЗ учителів російської мови та відновити в усіх загальноосвітніх школах викладання російської мови й російської літератури мовою оригіналу. Не виключено також, що готуватимуть учителів за цими спеціальностями в вишах РФ.

УГОДА
про міжбанківську співпрацю між ВТБ та Укрексімбанком

Угоду про співпрацю між двома фін­­установами підписали голова прав­­лін­­ня Укрексімбанку Микола Удо­­виченко та голова правління російського ВТБ Андрій Костін. Співпраця двох банків із державним капіталом (усі акції Укрексімбанку належать урядові України, а головним акціонером ВТБ із часткою в 85,5% є уряд РФ) найближчим часом навряд чи матиме стратегічне значення. Укрексімбанк – основ­­ний фінансовий агент українського уряду з обслуговування міждержавних кредитних ліній, тому співпраця з іноземними банками для нього норма, а не виняток.

Але в підписаному документі є цікавий пункт, що стосується просування російського рубля в Україні: угода передбачає співробітництво в галузі розрахункових операцій, зокрема в національній валюті Росії, а також проведення спільних операцій на ро­­сійському, українському й міжнародному фінансових ринках. За даними прес-служби російського банку, угода дозволить поліпшити інвестиційний клімат в Україні та сприятиме розвитку довгострокового кредитування. ВТБ, наприклад, не виключає можливості подальшого розширення присутності групи ВТБ на українському ринку. Понад те, найближчим часом фінустанова може надати кредит Міністерству фінансів України обсягом $500 млн для фінансування бюджетних цілей. По суті, Росія планує за рахунок України посилити роль рубля як основної розрахункової валюти на ринках СНД. Причому з певною вигодою для себе. Не виключено, що розрахунки між українським Нафтогазом та російським Газпромом теж проводитимуть у рублях. Щоправда, згідно з ратифікованою Верховною Радою угодою ціна на газ для України зафіксована в доларах США. Аби перевести всі розрахунки в рублі, необхідно вкотре переглядати газові контракти, а це вміють робити в Газпромі з зиском для себе.

Нещодавно дочірня компанія банку, ВТБ-Капітал, стала організатором випуску єврооб­­лігацій України у 2010 році. До цього провідним організатором позик був CreditSuisseFirstBoston. Можна припустити, що рішення поміняти CSFB на ВТБ-Капітал було  продиктоване бажанням залучити більше російських інвесторів до розміщення українських євробондів. Одначе на тлі російської експансії не може не насторожувати зосередження боргових зобов’язань України в руках Росії.

Заява
щодо придністровського урегулювання

Україна та Росія є учасниками переговорів із урегулювання придністровського конфлікту в форматі «5+2» (Молдова, Придністров’я, Росія, Україна, ОБСЄ – учасники, Євросоюз і США – спостерігачі), тож тенденція до підпорядкування української зовнішньої політики російському курсу посилює вплив Москви на ситуацію в Придністров’ї. В своїй заяві президенти України та Росії пообіцяли сприяти відновленню переговорного процесу й закликали Кишинів та Тирасполь «утриматися від односторонніх дій, здатних ускладнити ситуацію в регіоні та перспективи урегулювання».

Прикметно, що заява президентів збіглася в часі з заявою верховного представника Євросоюзу з закордонних справ і безпекової політики, віце-президента Європейської Комісії Катрін Аштон, у якій вона привітала меморандум молдовського уряду про готовність співпраці у вирішенні придністровської проблеми. Від імені Євросоюзу вона висловила відданість ідеї відновлення переговорів у форматі «5+2» «без будь-яких додаткових умов і без будь-якої затримки, й повністю шануючи основоположні засади суверенітету та територіальної цілісності Молдови».

На перший погляд, усі сторони демонструють готовність знову сісти за стіл переговорів, проте реальна ситуація складніша. Попередження російського та українського президентів про неприпустимість «односторонніх дій» явно стосувалося пропозиції виконувача обов’язків президента Молдови Міхая Гімпу підключити до переговорного процесу ще й Румунію. До того ж злагоджені дії Києва та Москви можуть поглибити інтеграцію Кишинева до контрольованого Кремлем простору СНД та пригальмувати співпрацю Молдови з ЄС на невизначений час. Не виключено також, що спільними зусиллями Україна та Росія можуть видворити спостерігачів ЄС із кордону невизнаної Придніпровської Молдовської Республіки, що посилить позиції Тирасполя в уже здавалося б замороженому конфлікті.

Заява
з питань безпеки в Чорноморському регіоні

Президент Російської Федерації Дмітрій Мєдвєдєв назвав угоду щодо продовження оренди Чорноморсь­­ко­­­го флоту запорукою гарантування стабільності та безпеки в Європі: «Збе­­реження присутності нашої вій­­ськово-морської бази – це як мінімум збереження того стану речей, який утворився достатньо давно, й це гарантія від бажання що-небудь перерозподілити в сфері європейської безпеки. Причому я в цьому випадку вже маю на увазі ефект не лише для України та Російської Федерації, а я кажу про всю Європу. Саме тому, до речі, на мій погляд, на нашу угоду з Україною про подовження терміну перебування чорноморської війсь­­ково-морської бази в Севастополі була абсолютно спокійна реакція в Європі й у НАТО. Це мудро».

Однак у тому, що ЧФ Росії є чинником стабільності в регіоні, є великі сумніви. «Чорноморський флот ніхто, крім Росії, не вважає фактором стабільності, – сказав Тижню голова парламентського комітету з питань національної безпеки та оборони Анатолій Гриценко. – Президент Мєдвєдєв далі продовжує свою логіку й каже, що це відповідь Росії на розширення НАТО. Як військовий організм Чорноморський флот не є силою, насправді потрібною Росії для захисту своїх інтересів. Вона має набагато ефективніші військові си­­ли й засоби. Крім того, Чорноморський регіон поетапно демілітаризується, всі країни, які омиває Чорне море, беруть участь в операції BLACKSEAFOR. Плюс середземноморська операція із забезпечення контролю за незаконним розповсюдженням зброї масового знищення, міграцією та наркотрафіком ще на далеких підступах до Босфору і Дарданелл. І цих засобів достатньо, аби не говорити, що Чорноморський флот має гарантувати якусь стабільність».

У спільній заяві президентів ідеть­­ся про розширення співпраці між ЧФ Росії та ВМС України. Не виключено, що наслідками цього в подальшому стане зростання присутності російських військ у Криму, зокрема підводних човнів у Балаклаві, про що вже говорять російські експерти. А також імовірність побудови ще однієї російської військової бази в гирлі Дунаю. Та найгірше в цій ситуації може полягати в тому, що українські ВМС потраплять у пряме підпорядкування до військового керівництва Росії.

 [1861]