Наша головна проблема, на жаль, не ззовні, а всередині. Ні, я не передивився новорічне послання президента. До речі, воно було ніяк не ганебне, все-таки спічрайтерів спромоглися набрати тямущих, але один пасаж мене вкурвив. Це, перепрошую, що означає: «Прибрати лінію розмежування в голові»? Ложка не існує? Бурятських танкістів і псковських десантників немає? ФСБ заснуло? Путін сконав? Дикість і попса! Ні, я мав на увазі саме неадекватність наявних кадрів, які ухвалюють рішення або покликані ухвалювати рішення, точніше, їхню неадекватність наявним проблемам. Замість того, щоб провести якісну ротацію еліт, ми примудрилися відкотитися до стану пізнього Кучми й упевнено крокуємо в бік раннього Януковича.
Читайте також: Монополія
На жоден із викликів, які стоять перед країною, державою й нацією, нинішні еліти не те що не здатні відповісти — вони не в змозі навіть їх виокремити на тлі турбот із чіпляння за владу, що протікає між пальців, і заробляння на своєму скороминущому впливі завдяки конфігурації, що випадково склалася. Переозброєння й реорганізація Збройних Сил, які й до того чинилися з ніяк не оптимальною швидкістю, загальмовані. Судова реформа перетворилася на комедію абсурду, коли функції «рєшал» гарантовані, схоже, довічно й навіть передаються спадково. Найменші символічні спроби позначити боротьбу з корупцією на інституційному рівні саботуються із сором’язливою усмішкою: «На мене чекають удома». Енергетична криза якимось дивом минає повз, але ще кілька тижнів –7 замість +7 — і доведеться згадати про мінімальні запаси вугілля на станціях і газу в сховищах. Постійна брехня від імені держави призводить, точніше вже призвела до кризи довіри, яка виринає скрізь, де вимагається мінімальна координація влади й суспільства: хіба фактична відмова від вакцинації 66% населення, попри всі запізнілі заходи заохочення, не найпереконливіший антирейтинг системи охорони здоров’я разом із системою загалом? Про міжнародний престиж України соромно говорити без сліз: нашу долю давно воліють вирішувати без нас, приділяючи постфактум півтори години для чергових запевнень у підтримці й чергових намовлянь бути слухняними діточками.
навіть не згадав про глобальні небезпеки, які чатують не лише на нас, а й на всю планету або принаймні на всю північноатлантичну цивілізацію. З потеплінням що робитимемо? Не якимось абстрактним, а тим, що цілком реально вже в найближчі роки може перетворити частину сільськогосподарських земель нашої все ще аграрної країни на болото, а іншу частину на пустелю? Їздитимемо в Глазго? З міграцією що будемо робити? Адже рано чи пізно сирійці, іракці, афганці, пакистанці, іранці, які нині стукаються в браму Євросоюзу, можуть вирішити, що наша благословенна країна — не найгірше місце порятунку від їхніх нещасть, а ми, враховуючи нашу від’ємну демографічну динаміку, нікуди не дінемося, прийматимемо. Ми готові їх адаптувати, робити з них українців? Та де! Ми себе не здатні, перепрошую, українізувати: після тимчасового прогресу новорічний ефір телеканалів-лідерів за концентрацією режиму «какаяразніца» нагадував московський «Блакитний вогник».
Читайте також: За що воюємо?
То що, все так погано? Ні, я дивлюся на київський, харківський, франківський натовп і бачу величезну кількість облич, яких раніше на цій території не робили: розумних, відкритих, вільних. Я дивлюся на людей в одностроях, вочевидь, на ротації, й так само читаю на них майбутнє країни: рішуче, мужнє, цілеспрямоване. Я не ідеалізую співвітчизників, натомість не можу ними не захоплюватися. Бізнес (якщо не йдеться про олігархічну пародію на підприємництво), соціальна активність, креативні індустрії, приватне життя — все, що діється тут, «унизу», поза впливом та увагою адміністративно-політичної машини, переконує мене, що Україна давно вже перейшла на самозабезпечення, принаймні в особі свого молодшого покоління. Вона сама виробляє сенси й цінності, успішно ними обмінюється, підтримує себе, подекуди дурить сама себе, але вона розвивається, моя Україна.
Істини, які ще десять років тому доводилося пояснювати окремим несвідомим на калькуляторі, тепер можна почути у виконанні випускників якогось не надто просунутого вишу, бо вони непомітно стали суспільним надбанням. Я кажу про банальний набір української ідентичності: свобода, незалежність, сумлінність, взаємодопомога, саморозвиток… Із цим інструментарієм виклики 2022-го не такі страшні.