Що поєднує футболіста Олега Блохіна, співачку Джамалу, в’єтнамського революціонера Чионга Тіня та прем’єр-міністра Російської імперії Пєтра Столипіна? Або ж боксера-політика Віталія Кличка, медика часів Російської імперії Володимира Караваєва, художницю Тетяну Яблонську та оперного співака Дмитра Гнатюка? Відповідь не надто очевидна. Усі ці люди пов’язані тоненькою ниточкою — званням почесного громадянина Києва, яке вони отримали в різний час та за різних обставин. Та й цінність його за останні півтора століття змінилася. Рішення, ухвалені в різні епохи, утворюють химерний візерунок, у якому мотиви вдячності переплітаються з міркуваннями політичної кон’юнктури, а його сіре тло становлять постаті десятків і сотень тих, кого було не заведено відзначати. Зараз присвоєння цього звання — не рідкість, проте в ХІХ столітті бути почесним громадянином Києва вважалося справді престижним.
Зовсім трохи про терміни
Почесне громадянство міста — феномен не новий. Його історія сягає Французької революції, а згодом практика висловлення містом подяки певній особі поширилася по всій Європі. Не стала винятком і Російська імперія, зокрема й підпорядкований їй Київ, де відповідне звання впровадили в 1863 році. Офіційно воно було «винятковою формою вираження вдячності й подяки громади за діяльність на користь міста, а також даниною поваги до людей, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною». Бюрократична тяганина могла затягнутися на роки. Першою сходинкою було клопотання депутатів (гласних) міської думи, а далі папери через руки міського голови потрапляли в канцелярію губернатора, який доповідав про подання депутатів міністру внутрішніх справ, долучивши до суті справи власний висновок. Міністр же доповідав імператору, який мав особисто погодити надання звання почесного громадянина міста. А за тим рішення спускалося бюрократичними східцями.
Читайте також: (При)забутий консерватор
У фіналі відбувалося урочисте засідання міської думи, на якому новоспеченому почесному громадянину міста Києва вручали розкішно оформлений документ. Особливих матеріальних чи суспільних привілеїв це звання не надавало, але його отримувачу було приємно опинитися в одному ряду з губернаторами, очільниками міст та членами імператорської родини. Особливе значення це мало для тих, хто своєю працею та діловими успіхами пробивався на вищі щаблі соціальної ієрархії. У імперські часи, а саме з 1863 по 1917 рік, звання почесного громадянина міста отримали чотирнадцять осіб, і, вивчаючи історії цих людей, можна простежити деякі особливості тієї епохи (див. «Хронологія вшанування»).
Наміри та результати
Звання почесного громадянина Києва найчастіше надавали, щоб відзначити внесок заможних, освічених та професійно успішних мешканців міста в його розвиток. Тут будуть сусідами хірург та університетський професор Володимир Караваєв, міський голова Степан Сольський, підприємці-доброчинці Михайло Дегтерьов, Микола Попов, брати Федір та Нікола Терещенки та Микола Чоколов. У цьому ж ряду будуть і київський цивільний губернатор Іван Фундуклей разом із Миколою Бунге — професором, очільником Київської контори державного банку, міністром фінансів та й доброчинцем також.
Шлях згаданих осіб до звання почесного киянина пов’язаний із тим чи іншим суспільно значущим проєктом, який вони реалізували: лікарнею, комерційним училищем, притулком тощо. Або ж із їхньою щоденною невидимою працею на користь Києва: щоб місто мало повну скарбницю, привабливий інвестиційний клімат, упорядковані вулиці й таке інше. У деяких випадках це також історії про прийняття, адже дехто з них народився не в Києві, а приїхав у місто з інших регіонів імперії. Наприклад, хірург Володимир Караваєв приїхав до Києва не за власним вибором, а за рішенням міністра освіти Сергія Уварова: його перевели сюди 1840 року розбудовувати медичний факультет Імператорського університету Святого Володимира (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка). А звання почесного громадянина Києва Караваєв отримав у 1891 році за свою лікарську та педагогічну діяльність — за те, що як хірург-практик рятував життя та здоров’я одних і як професор навчав цього інших.
Важливо зважати й на історичну добу. За часів Російської імперії Київ був лише центром Київської губернії, однієї з 50. Влада не мала жодного бажання розвивати місто, розширюючи його перспективи, натомість усіляко намагалася підтримувати російське імперське панування над ним. Та й тодішнім підприємцям було не надто притаманне мислення в категоріях соціальної відповідальності. Мотиви участі в тому чи іншому доброчинному проєкті могли бути й не такі високі. Підприємці могли керуватися не щирою турботою про бідних, а думкою про спокій власної душі чи, наприклад, про те, як їхній черговий внесок сприятиме отриманню чергового ордена чи навіть здійсненню мрії перетворити Київ на центр російського купецтва.
Але історія має власний темп і напрям руху, і те, що мало б служити Російській імперії в Києві, зараз служило й служить киянам та самому місту, тепер уже вільному та відкритому. Наочною ілюстрацією того, як започатковане з одними цілями служить врешті протилежному, є історія заснування Першого Київського комерційного училища. Ідея витала в повітрі, її просував Микола Чоколов — київський підприємець російського походження. «У комерційній освіті відчувається велика потреба за умов наявної конкуренції, з одного боку, євреїв, а з іншого — іноземців, які за освіченістю стоять набагато вище за російських купців. Купець не знає стану своєї торгівлі, і його обкрадають прикажчики», — писав Чоколов. За його задумом, спеціалізований навчальний заклад потрібний був для того, щоб діти російських купців вчилися вести справи, а потім і самі застосовували знання для зміцнення становища російського купецтва в Києві, на противагу євреям та іноземцям. Чоколов намагався послідовно виступати супроти «єврейського елементу», нарікаючи на те, що той витіснив російських купців із міста, у якому вони домінували в 1870-х.
Читайте також: «Солодкі» гроші для Кобзаря
Від ідеї, виголошеної на зборах Київського купецького зібрання 22 червня 1888 року, до її реалізації минуло вісім років. Ціна питання була доволі високою: 100–150 тисяч рублів, і то за умови, що приміщення для закладу безкоштовно надасть київська міська влада. На збір коштів та формування недоторканного фонду училища пішли довгі роки, і 1896 року заклад відкрили (як платний) під патронатом Київського купецького товариства. Його будівля, розташована на вулиці Бульварно-Кудрявській, збереглась і досі. Сам Микола Чоколов виділив капітал у 3000 рублів на заснування стипендії свого імені й постійно входив до опікунської ради училища. Щоб училище могло функціонувати, зібрали ендавмент обсягом 150 тис. рублів. Водночас 100 тис. пожертвував цукрозаводчик Лев Бродський. У цьому була певна іронія: щедрість єврея забезпечила функціонування училища, яке за первісним задумом мало похитнути позиції єврейського купецтва. Але плани Чоколова не справдилися. Перше Комерційне училище практично повністю заповнила єврейська молодь, для якої навіть викладали основи юдаїзму. Заможні єврейські купці із задоволенням посилали дітей вчитися в цей середній навчальний заклад, оминаючи так обмеження для євреїв на університетську освіту, а також уникаючи зайвих витрат для навчання за кордоном і забезпечуючи спадковість бізнесу.
Арифметика лояльності
Доброчинність могла бути елементом побудови стратегії лояльності до влади, а часом навіть і виживання. Таким прикладом є історія купця Миколи Попова, який отримав звання почесного киянина в 1892 році. Родина Попових належала до старообрядців, яких у Російській імперії вважали «розкольниками», а отже, влада ставилася до них із підозрою, а нерідко й прямо переслідувала. Тому свою лояльність їй треба було доводити справами. Благодійність Попових більшою мірою поширювалася саме на старообрядську спільноту Києва й часом поза його межами. Наприклад, одну зі старообрядських церков Києва облаштували в будинку тестя Миколи Попова, і родина утримувала її майже виключно власним коштом. Звання ж почесного киянина Попов отримав за створення та фінансування двох лікарень: для чорноробів (ідея належала Ніколі Терещенку, згодом до проєкту долучився також Михайло Дегтерьов) та офтальмологічної. Будівля лікарні для чорноробів нині належить до комплексу Охматдиту, а в приміщенні колишньої офтальмології на вул. Івана Мазепи, 10А зараз розташовані офіси.
Але часом працював і зворотний принцип, коли звання почесного киянина давали не за заслуги, а за чин. Саме так було з нагородженням Пєтра Столипіна, Лева Томари, Павла Демідова та Александра Дондукова-Корсакова. Приклад Пєтра Столипіна, прем’єр-міністра Російської імперії в 1909–1911 роках, можна вважати унікальним. Як відомо, 18 вересня 1911 року на нього здійснив замах російський анархіст Дмітрій Богров, і сталося це в київському міському театрі (нині — Національний академічний театр опери та балету України імені Тараса Шевченка — Ред.). За декілька днів Столипін помер від ран і був похований на території Києво-Печерської лаври. На цьому його «заслуги» перед Києвом вичерпуються: звання почесного громадянина міста йому присвоїли посмертно в межах загальнодержавних жалобних заходів, причому бюрократична машина цього разу впоралася за рекордні сім днів.
А от решта справді мала прямий стосунок до київських справ. Лев Томара в 1885–1898 роках обіймав посаду Київського цивільного губернатора; Павло Демідов, князь Сан-Донато, був міським головою Києва з 1871-го по 1874 рік (з перервою на переобрання); а Александр Дондуков-Корсаков у 1869–1878 був Київським, Подільським та Волинським генерал-губернатором. Усі вони опинились у Києві внаслідок адміністративних рішень і більшою чи меншою мірою долучалися до впорядкування міського життя через свої посадові обов’язки. Їхні особисті статки ставали в пригоді, коли потрібно було профінансувати той чи інший суспільно корисний проєкт. Але чим вони керувалися, підтримуючи те чи інше благодійне починання? Найімовірніше, для Лева Томари та Александра Дондукова-Корсакова — чиновників, які служили перш за все імперії — це була інвестиція у власну політичну кар’єру. Гвинтиком імперської машини був і Павло Демідов, але про нього принаймні відомо, що благодійністю він займався усюди, де жив: у Києві, Парижі, Римі, Флоренції.
На історії Павла Демідова слід зупинитися докладніше. Він народився в німецькому Веймарі та ріс у розкоші: статки його родини, що належала до еліти Російської імперії, забезпечували металургійні заводи, видобувні та інші підприємства на Уралі, у Сибіру та центральній частині Росії. Демідов навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету, служив у міністерстві закордонних справ, користувався увагою та опікою найвищих чинів та найбільш впливових осіб держави. У Києві Павло Демідов опинився практично випадково. Під час перебування в Кам’янці-Подільському він закохався в місцеву красуню та зібрався з нею одружитися. Щоб урятувати представника славетної династії від мезальянсу, Демідова — за побажання самого імператора Александра ІІ! — перевели з непримітної посади в апараті губернського правління до Києва. Там саме мали відбутися вибори міського голови за щойно ухваленим Міським положенням 1870 року, і генерал-губернатор Александр Дондуков-Корсаков наполегливо рекомендував депутатам Київської думи обрати саме 32-річного Павла Демідова. Так на посаді мера Києва опинилась особа, яка фактичного нічого не знала про місто, не кажучи вже про відповідний досвід.
Читайте також: Битва за Академію
Утім, князь Сан-Донато все ж зробив для міста чимало корисного. Так, він готував проєкт спорудження нового будинку Київської міської думи на Хрещатицькій площі (тепер Майдан Незалежності), жертвував на створення закладів освіти та будівництво житла для малозабезпечених, збирав церковні старожитності (врешті його колекцію передали Церковно-археологічному музею). Але слід визнати, що для Павла Демідова благодійність була передусім даниною його власним переконанням та цінностям, а не виявом турботи про Київ. Він залишався таким же щедрим доброчинцем і в Парижі, і в Римі, і у Флоренції. Наприкінці життя Демідов щороку витрачав на благодійність до 250 тис. рублів — не дивно, що 1879 року князь став ще й почесним громадянином Флоренції й муніципалітет нагородив його золотою медаллю з його власним зображенням. Є всі підстави вважати, що це прекрасно розуміли й депутати Київської міської думи, які в листопаді 1874 року дали Демідову почесне звання громадянина міста.
Система координат
Відзначення Павла Демідова було даниною тодішньому політичному етикету. Звання почесного киянина було заведено давати генерал-губернаторам, губернаторам та колишнім міським головам — не обов’язково за реальні заслуги та особисту позицію, а радше за їхній чин та вплив. У такий спосіб київські еліти засвідчували свою лояльність і конкретному чиновнику, і імперії загалом. Саме так було у випадку генерала-губернатора Александра Дондукова-Корсакова, якого нагородили званням почесного громадянина Києва одночасно з його протеже Павлом Демідовим. Утім, у випадку Демідова це рішення мало ще й певний політичний підтекст. У такий спосіб депутати сигналізували владі, що місто цінує самоврядування, надане за реформою 1870 року.
Прагнення бізнесових кіл фінансувати соціально значущі проєкти також часто було пов’язане з боротьбою за визнання та підвищення власного соціального статусу. Причому для багатьох це було продиктоване не марнославством, а потребою виживання в реаліях Російської імперії. Але, щоб стати почесним громадянином Києва в другій половині ХІХ й на початку ХХ століття, бути успішним підприємцем і щедрим доброчинцем було ще не достатньо. Це звання не давали жінкам (прецеденти були, але не в Києві), а також євреям — вони шансів взагалі не мали. Надзвичайно промовистий тут приклад цукрозаводчика Лазаря Бродського (брата згаданого вище Лева Бродського), який активно долучався до розвитку Києва, щедро фінансуючи різноманітні проєкти, наприклад, будівництво Бактеріологічного інституту, Київської політехніки, критого ринку на Бесарабській площі, Хоральної синагоги тощо. Але протягом життя йому не раз доводилося стикатися з антисемітизмом, зверхністю та невдячністю. Лазар Бродський так і не став почесним громадянином Києва — достоту як й інші євреї, які долучилися до розвитку міста та фундували лікарні, школи, університети.
Після революційних потрясінь 1917–1921 років звання почесного громадянина міста Києва втратило свою актуальність на кілька десятиліть і було офіційно скасоване. Ця практика відновилася лише 1982 року. Тоді, відповідно до поточної ідеології та політичної кон’юнктури, першими почесними громадянами столиці УРСР стали Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв, прем’єр-міністерка Індії Індіра Ганді та генеральний секретар Комуністичної партії В’єтнаму Чионг Тінь. Уже в незалежній Україні звання почесного громадянина Києва відновили
у 2002-го, причому його можуть присвоювати не лише киянам, але й навіть іноземцям. Нині нагороджених більше, і серед них — спортсмени та спортсменки, митці та мисткині, політики та політикині, лікарі та лікарки й багато інших. Історія кожного та кожної з них — сюжет багатобарвної, часом неочікуваної та захопливої історії Києва.