А все тому, що вдячність нерідко зводиться до подяки, себто підміняється прагненнями бодай не завинити перед ближнім, або не заборгувати йому, не порушити баланс у взаєминах. Одначе вдячність варто розуміти, передовсім, через категорію дару. І це не просто подарунок, ознака пошанування чи винагорода. Найвище обдаровування взагалі годі пояснити, тому часом і вдаються до чогось такого, як-от Боже втручання. Втім адекватно зреагувати на дарування часто неможливо через його неоціненність. Скажімо, якщо розглядати талант як дар, то кому і яким чином за нього віддячити? Відповідь може бути такою: скеровувати свої таланти на те, щоби вони ставали у пригоді іншим. Наші захисники Вітчизни убезпечують блага мирного життя, несучи свій дар. І це в жодному разі не означає, що їм самим не потрібна ніяка матеріальна чи духовна підтримка. Радше всі наші спільні дії покликані сприяти виникненню різних умов самореалізації, пошуку місця для того, хто створює власні дари, що даватимуть змогу благословенно реалізуватися ще комусь.
Те саме й зі самовладанням. Це не просто розрахункова здатність організуватися, зібрати себе докупи, зосередитися, розставити найважливіші пріоритети й напролом пертися до мети. Владання собою передбачає розуміння себе, розпізнавання своїх екзистенційних координат з огляду на те, щоби віднаходити власні найвагоміші схильності. Та що треба зробити, аби не розпорошитися на другорядне, на те, що відволікає й спокушає, змушує займатися не властивою справою, а врешті — штовхає призначати винних у своїх невдачах. Тільки пізнавши себе належним чином, владатимеш і собою.
Читайте також: Мій Маріуполь
До цих міркувань спонукає діалог Сковороди «Вдячний Еродій». Притча-оповідь обертається довкола цілого сплетіння проблем у царині виховання й освіти. А її героями є геть дезорієнтована мавпочка Пішек і мудрий, дарма, що юний, гайстер (лелека) Еродій. Здавна образ мавпи відсилає до глупства. Для прикладу, Пітер Бройґель зображує скутих ланцюгами мавп, абсолютно невладних над собою істот, які потрапили в ситуацію самотньої розгубленості. Порівняно з мавпою, що символізує залежність від себе, гайстер є символом вільного дарування. Недарма його вважають за птаха, через якого Бог посилає людині нові дитячі життя. Сковорода стверджує, що по-грецьки «еродіос» означає «боголюбний», а заразом і зображує лелеку ворогом зміїв і жаб, як виразників підступної заздрості.
При першій зустрічі з мавпою гайстер привітався до неї різними мовами, а тому в Пішека склалося враження, ніби він удався до трюку, який можуть утнути папуги, повторюючи почуте. Але Еродій запевняє, що вчився у батьків, хоча вони не здобули ніякої спеціальної освіти. Його головна думка така: завдання батьківства зводиться до безкорисливого навчання блага. «Ми виховуємося даром. Ви ж великою ціною». В цьому висловлюванні спостерігається гра слів: «даром», тобто завдяки дарові та задарма водночас. Мавпі невтямки, чого ж тоді можна навчитися. Гайстер іронічно зазначає: «Нічого». Це алюзія на Сократове «я знаю, що нічого не знаю». Іншими словами, вміння самому собі створювати підстави для знання. Таким є дар, який діти мають успадковувати від батьків, наслідуючи їх. «Від природи, яко матері, легесенько стигне наука сама собою». Виходить, що навчити нащадка варто передовсім умінню навчатися. «Клубок сам собою поточиться з гори: забери лише камінь спотикання на заваді. Не вчи його котитися, а тільки допомагай. Яблуню не вчи родити яблука: вже сама натура її навчила. Загороди тільки її від свиней, обріж вовчець, очисти від гусені…».
Читайте також: Зло втіхи
Виглядає, що виховання нагадує мистецтво розкривати природні обдарування. Зрозумівши, до чого будь-хто має хист, усунувши перешкоди, можна переконатись, як самочинно та доброхітно виконується всяка блага справа. В природі нема зла, відтак у ній започатковується добро. Дар це збагнути успадковується від батьків, а все інше привноситься забаганками. У благому серці, що є джерелом усілякої наснаги, нуртують благі думки — насінини прекрасної справи. Цим Сковорода ототожнює етичні аспекти проблеми з естетичними. Мавпа питає: «Якою ж є твоя природа? Або врода? Для чого ти вроджений?». Знову гра слів: врода (краса) і вродження (природне призначення). Еродій відповідає: «Вдячність (мовою Сковороди «благодарность», або дарування блага) — ось вам начало та кінець мого народження». Отже, бути вдячним означає зробити дар у відповідь шляхом самореалізації, що скеровуватиметься на підтримку інших. Треба віддячувати даром, аби постійно відтворювалася формула: «Він народив мені крила, а я сам навчився літати». Звідси чи не найпоказовіший заклик Сковороди: «Сину мій! Гей! Учися єдино вдячності». Кому ж залишається віддячити, тобто сплатити добром? «Богові, батькам і благодійникам». У всякому вихованні благо потрібно народити, потурбуватися про нього та навчати вдячності.
Удячний завше задовольняється лише своїм власним. А невдячного підточуватиме хробак скрути, скрухи, захланності, заздрості. Звідси загарбництво, кровопролиття та безодня безчинства. Для радості та задоволення цілком достатньо дещиці. Вдячність запалює серця, що не засинають сном байдужості. Палаюче серце перетворюється на вівтар подяки благородного глуму чи то пак забави (грецькою «діатриби»). Воно — Боже видовище (Царський театр) і «неситий стільник вічності». Від такого знання примножується радість, адже премудрість, яка не спричинилася до пізнання себе, смішна. Матір удячності Сковорода позначає словом «самодовольность». Очевидно, що йдеться не про самолюбування чи самозадоволення, а про еллінську «автаркію» — самовдоволення від наявного. А відтак і самовладання — себто владання лише наявним у собі.