Вдавитися й не проковтнути

Війна у Грузії наочно показала межу, яку Росія не зможе перейти заради володарювання на територіях колишнього СРСР: виявилося, що такої межі просто немає.

 

 

Через втрату моменту й можливостей, які були в нас у 2004 році, Україна може розраховувати лише на реалізацію програми-мінімум – зберегти свою незалежність. Але перше, чого потрібно досягнути, – це консенсус, згода всіх найбільших політичних сил діяти синхронно на зовнішньополітичному напрямі. Конфлікти щодо цього питання з опозицією, а тим більше, всередині влади, в такій ситуації неприпустимі. Вони роз’єднують і позбавляють нас будь-яких шансів у протистоянні з новою імперією. Серйозні політичні сили, чи це Партія регіонів, чи це БЮТ, повинні розуміти: без незалежності вони не зможуть мати й десятої частини впливу та влади, яка у них є зараз. Домовитися і сучасною Росією не вдасться – «такої держави, нації не існує», – заявив Владімір Путін Джорджу Бушу з приводу України в квітні цього року в Сочі. Та сама Грузія за президента Шеварнадзе проводила м’яку й «дружню» політику щодо Росії, приблизно таку, як пропонує зараз Партія регіонів. Але результат плачевний: саме в часи «дружби» з Росією Тбілісі втратило контроль над частиною своєї території.

 

 

Розмови частини політиків про необхідність «нейтралітету» України означають тільки одне: відмову від незалежності. З іншого боку, озброїтися до рівня Росії ми не в змозі з суто економічних причин, тому залишається якнайшвидше ввійти до чинної системи колективної безпеки. Її назва – НАТО. «Якщо в когось були сумніви щодо того, чи вступати Україні в НАТО, то після подій у Грузії, думаю, що таких сумнівів уже не залишилось. Інакше ми змушені лягати під Росію, ні про яке союзництво тут ітися не може», – вважає експерт центру політичного аналізу «Стратагема» Дмитро Тимчук.

 

Саме зараз, використовуючи вторгнення Росії в Грузіюяк приклад, найкраще пояснювати громадянам, що таке НАТО як система безпеки. Водночас, експерт із питань євроатлантичної інтеграції, генерал-майор Вадим Гречанінов, розповів Тижню про незадовільний стан виконання державних програм у цій сфері: «Я багато їжджу країною, і східними, й західними регіонами. На жаль, населення як було абсолютно неграмотним щодо НАТО та євроатлантичної інтеграції, так і залишається. Вся інформаційна кампанія – незрозуміла та дуже неефективна».

 

Власне навіть підготовка до отримання ПДЧ через конфлікти у владі відбувається незадовільно. «Теперішні плани розробляються МЗС, а бюро, яке має очолити віце-прем’єр Григорій Немиря, почне працювати лише з нового року. Про яку підготовку до ПДЧ може йтися?» – дивується Гречанінов.

 

Ще один важливий пункт – відновлення ефективності державних органів. І, в першу чергу, базових, заради яких існує держава – судової системи, армії, інститутів, що відповідають за безпеку й боротьбу з корупцією.

 

Це завдання, без якого країна не зможе вижити, має стати пріоритетом номер один для будь-якого політичного керівництва.

 

Між тим, екс-міністр оборони Анатолій Гриценко, нещодавно говорячи про зміцнення та модернізацію армії, скаржився, що уряд Тимошенко наполовину скоротив фінансування її розвитку, зокрема, такої важливої компоненти, як військ спеціального призначення.

 

 

Вадим Гречанінов стверджує, що Росія веде проти України мережеву війну |див. словничок|. Водночас, здавалося, саме нам потрібно було б сприяти створенню різноманітних мережевих структур для захисту власних інтересів – від неформальних груп хакерів, які займаються атаками на чужу й захистом власної кіберінфраструктури, до безлідерних автономних рухів на території самої Росії.

 

Дмитро Тимчук переконаний: ще однією відповіддю може бути відновлення в Україні тактичної ядерної зброї: «Як би не боялися цієї теми, але я вважаю, що необхідно піднімати на урядовому рівні питання про повернення ядерного статусу. Розмова йде про те, що Україна повинна мати хоча б кілька десятків тактичних ядерних боєзарядів, щоби бути готовими робити асиметричну відповідь на улюблену російську тактику «задавити кількістю», яку вона продемонструвала в Грузії і якій ми протистояти не в силах». До речі, нинішній міністр оборони Юрій Єхануров під час будівництва дамби до острова Тузла висловив таку саму ідею. Цікаво, чи наважиться він її реалізувати на нинішній посаді?

 

Питання ЧФ Росії, Севастополя й Криму теж мають стати предметом щоденної уваги й роботи уряду. Не варто забувати, що проблеми Криму – не в останню чергу проблеми земельні та економічні. Вадим Гречанінов каже про це так: «У Криму, в Севастополі – кинути для вирішення проблеми й гроші, й усе, підсилити адміністрацію, при цьому потрібно працювати тонко, а не навалою. Найголовніше, що стосується Севастополя, – це економічно міняти ситуацію. Показати, що підприємства будуть працювати за будьяких умов, навіть після вступу до НАТО».

 

Нарешті, Україні потрібно продовжувати дипломатичні дії, які вона розгорнула останніми днями. «Необхідно вести роботу для того, щоби в Абхазії та Осетії миротворцями були військові не з Росії», – говорить Дмитро Тимчук. А таким членам НАТО, як Німеччина, потрібно весь час нагадувати про приклад із Грузією.

 

Все ж таки Голбрук вважає, що Україна Росії не по зубах. В умовах демографічної кризи й тотальної пустки в етнічно російських областях важко відроджувати імперію. На закінчення своєї фрази про те, що наступна ціль Путіна – Україна, він сказав прямо: «Але він (Путін) не зможе зробити так само там (в Україні). Грузія має п’ять мільйонів населення, а Україна – 50. Там існують зовсім інші фактори»