Так склалось, що лікарі та вчителі причетні до всього, що відбувається в нашому житті. При чому, зазвичай, відповідальність за своє життя ми вручаємо пафосно та безповоротно, виключаючи себе зі списку тих, на кого вона теж якось розповсюджується. “Куди дивиться школа?”, – зазвичай волають ті, хто не бажає й дивитися, що відбувається в житті власної дитини. “Що тільки вміють ці лікарі!”, – обурюються ті, хто не хоче навіть дізнаватися про засоби профілактики розповсюджених захворювань. Але разом з цим, повсякденна людська мантра про гіпервідповідальних людей-напівбогів, “представників однієї з найшляхетніших професій”, “рятувальників души та тіла”, наче зібрана з теренів “Однокласників”, не вмирає аж ніяк. Наче, наприклад, бути пілотом, архітектором чи кухарем, менш відповідально чи важливо. Але два ці полюси сприйняття якось уживаються в нашому житті. Це боготворіння та приниження, як на мене, дуже шкодить як представникам цих професій, так і галузям в цілому.
Читайте також: Знання через розваги
Бо все не так. Вчитель — це звичайна професія, він не рятівник, але й не цап-відбувайло. З появою Інтернету роль вчителя як єдиного джерела знань значно знизилась. Щоб отримати відповідь на будь-яке питання, зараз достатньо зробити пару кліків, тому сучасних дітей не вражає якась сума знань, яку може запропонувати їм традиційний вчитель. Особливо, якщо йдеться про принцип “розумний — дурному”, коли інформація подається безапеляційно, зверху вниз та у вигляді одноосібної істини. А вони вже не приймають принципів “зазубрювання” чужих думок, бо проста логіка їм підказує: в сучасному світі єдина думка вже не є цінність, як і будь-яка інформація в чистому вигляді, бо її повно. Навчати зараз треба тому, де шукати якісну та правдиву інформацію, як нею користуватися, правильно аналізувати, робити висновки, застосовувати в житті. Як і заохочувати цікавитись світом, що навколо, в різних вимірах, а не згідно з параграфом підручника: спілкуватись, захоплюватись, дискутувати. Але це, на жаль, у більшості випадків набагато складніше, ніж просто стежити, щоб учні не користувались “шпаргалками”, перевіряючи вміння відтворювати чуже. А інколи навіть страшно – а що, як вони в чомусь виявляться більш обізнаними! Як же тоді “незаперечний та непорушний авторитет” вчителя?
Читайте також: Освіта як безпека
Про другий бік вчителювання, виховний, теж пора вже подумати, як про набір запобіжників та працюючих механізмів соціалізації різного рівня, організацію системи заходів та створення умов для гармонійного емоційного розвитку дитини, а не про централізовану машину з формування однаково вірного світогляду. Бо це в радянські часи люди-ґвинтики повинні були виключно працювати, примножуючи народні багатства, все інше було начебто покладено на державні інституції. В нормальній системі координат, що добре, а що погано, все ж повинні розповідати, а краще показувати на своєму прикладі, в родині. До речі, заїжджена теза про те, що перша вчителька – друга мама, викликає в мене негативні відчуття. Можна бути вдячним за увагу та професіоналізм, але навіщо переносити, навіть в формулюваннях, права та обов’язки батьків на сторонню людину, яка тільки виконує свої обов’язки, прописані в КзпП? А якщо перша вчителька виявиться справжньою “мачухою”, як бути з довірою дитини? Бо потім ми маємо масштабні непорозуміння: від підвищених вимог та очікувань зі сторони батьків, до повного ігнору з боку учнів. І постійні образи від вчителів, яких, на їхній погляд, не цінують. Щоб зрозуміти масштаби цього дивного протистояння, можна, наприклад, подивитися в групу в Facebook “Батьки SOS”: ось де полюси уявлення про те, хто кому що винен та на що має право…
Читайте також: Суспільство освіченого загалу
Але напередодні професійного свята педагогічних працівників, я все ж хочу привітати Вчителів. Тих, хто не чекаючи на якісь реформи та приписи, робить свою справу з любов’ю. До дітей, а не до свого “великого призначення” бути біля дошки. Я, на щастя, знаю багато педагогів, які вміють ставати дітям друзями, а не наглядачами. У яких учням не соромно запитати навіть якусь дурню, які не скаржаться на неслухів директору, а допомагають долати проблеми, чий авторитет не боїться визнання власних помилок на очах у дітей, які не підносяться на п’єдестал, а бігають зі школярами у футбол чи ходять у походи. Мені пощастило мати декілька таких вчителів у своєму дитинстві, я зустрічала таких серед колег, такі вчили мою дитину. І я вдячна їм за гарну роботу та позитивні спогади.