Вулиця Банкова. До АП метрів сто. Перший день зими. Стікаючи кров’ю в машині швидкої, яка вже кілька годин не може виїхати з поля бою, він усміхається й жартує. Час від часу йому телефонує мати. «Синку, тобі дуже болить?» – питає жінка через майже 800 км посірілих блакитних небес і золотих полів. «Дуже?!» «Мені за Україну болить!» – сміється хлопець у відповідь.
«Привіт, ми у швидкій разом їхали», – напише він мені вже наступного дня. «Ти в лікарні?» – цікавлюся. «Так, ми на одному поверсі. Я на милицях трохи ходжу, згодом забіжу до тебе», – відповість він і вже за кілька хвилин пришкутильгає з шоколадкою.
Його звати Андрій Бабін. Йому 22. Він з Ужгорода. Після лікарні ми випадково зустрінемося знову лише наприкінці лютого, під час кривавого «мирного наступу» біля ВР. Там він дістане на горіхи від тітушків, потім потрапить у Лук’янівське СІЗО за звинуваченням в організації масових заворушень. Бо ж був у камуфляжі…
…Тепер нарешті весна. Ми гуляємо тихими сонячними вулицями столиці. І згадуються слова з найвідомішої книжки Орвелла – слова, у які взимку хотілося вірити настільки, що довелося виводити їх на шоломі: «Ми зустрінемося там, де немає темряви». От і зустрілися.
22 шви
«Я типовий западенець! Люблю сало, горілку… Усе в такому дусі. Чи люблю Бандеру? Та Бандера мені взагалі як тато!» – іронізує він, розповідаючи про себе самого. Це завжди складно. Потім трохи серйознішає. – Спорт люблю. Й обожнюю куховарити, це моя слабкість».
Політичним активістом до Майдану Андрій не був. «Ну був патріотом, звісно. Розмовляв українською. Щороку ходив на марші УПА… Але тим і обмежувалося», – зізнається. На Євромайдан ще в перші дні його витягли друзі. Перспективи протесту він оцінював скептично. Але на площі став бувати щодня. «Доки сидиш вдома, точно нічого не зміниш», – пояснює.
Читайте також: Вектори без Віктора: геополітичні концепції кандидатів у президенти
Не сидів Андрій удома і в ніч із 29 на 30 листопада, ніч 1-го. «Дісталося мені тоді не дуже сильно. Трохи коліно пошкодили, по голові вдарили – нічого серйозного. Я проявив легкодухість і, чесно кажучи, заховався під КамАЗ, – сміється студент Інституту міжнародних відносин. – Потім відіспався, відлежався і знову прийшов, уже в неділю, 1 грудня. На Банкову… «Дістав» гранату, пролежав три тижні в лікарні. Забійно-рване поранення лівого стегна, уламкові рани правої гомілки й опік правої сідниці. Загалом 22 шви».
У лікарню до Андрія, як і до інших потерпілих, багатьом із яких почали «шити» організацію масових заворушень, приходили з прокуратури. Допитували як потерпілого. Але, враховуючи легкість, із якою в Україні змінюються процесуальні статуси, каже, було страшно. «Як людина, яка не мала жодного досвіду спілкування з органами, я злякався. Але потім це наче пішло на спад, амністію почали «роздавати». Трохи легше стало…»
Після лікарні та кількох днів перепочинку вдома Андрій повернувся на Майдан і записався до Самооборони. Був у третій сотні. «Ми чергували на посту, патрулювали місто. Біля Українського дому трохи допомагали, – розгублено описує будні. – Нічого особливого». Найбільше, каже, запам’ятався «мирний наступ».
Напередодні подій 18 лютого Андрій вкотре переночував на Майдані й зранку разом з усіма вирушив до Ради. «Спочатку постояли… Потім почалися вже бої на Шовковичній, у Кріпосному провулку та на інших вулицях. Ми відбили в міліції кількадесят метрів, поперекидалися камінням з тітухами, потім почали робити барикади, – відновлює хронологію подій боєць Самооборони. – А годині о другій-третій почався наступ міліції з тітушками. Всі розгубилися, стали тікати. І я розгубився… Але на очі потрапив ящик із «коктейлями Молотова». Схопився за пляшку… А запальнички немає! Почав бігати, шукати. Зрештою пляшку підпалив один хлопець, а сам утік. А я не здогадався забрати в нього запальничку. Ну нічого… Пішов жбурнув одну. Потім біжу до ящика, беру його, думаю десь заховатися, бо вже стріляти почали. І тут мене підсікають, падаю, на мене виливається бензин весь із «коктейлів», починають гамселити тітушки. Я одразу ліг на правий бік, щоб печінку не розквасили. Вони били-били, потім позривали з мене захист – щитки, шолом – і далі лупцювали. Зрештою підбігли вевешники, витягли мене звідти і забрали до автозака».
Читайте також: Сепаратисти у Луганському СБУ: хто вони і кому це вигідно?
В автозаку побитий хлопець просидів не одну годину. Медичну допомогу затриманим не надавали. «Там був дядько, у якого зламане ребро пробило легеню. Він харкав кров’ю»… Лише близько 10-ї вечора Андрія Бабіна привезли до Святошинського РВВС, стали допитувати. На ніч він лишився у райвідділку. Потім поїхав до суду, який «подарував» два місяці під вартою. Далі Лук’янівське СІЗО. Пробув там 20, 21 та 22 лютого. Уже 23-го його забрали на суд зі зміни запобіжного заходу й випустили під особисте зобов’язання.
Якби не «брат»
Чи бачить він зміни на краще? Каже, що так. Але і не тільки їх. «Мені не подобається, що все відбувається дуже мляво. Що до влади знову приходять особистості із сумнівним минулим. І як кинулися того Сашка Білого арештовувати! Він, може, справді був не надто толерантний, не надто вихований. Але явної загрози не становив. Думаю, спершу треба було навести лад на Сході, а потім уже братися за інше…»
Згодом додає: «Якби не «брат» під ворітьми, уже, мабуть, був би біля Ради, махав би транспарантом і кричав. Хоч і не хотілося б, щоб виходило на якийсь деструктивний лад, бо це ставить під загрозу імідж і нашої влади, і нас самих. Хоча всі негаразди, які в нас зараз спостерігаються, як-от брак злагодженості, рішучих дій, є наслідком неготовності вчорашньої опозиції керувати країною повноцінно і професійно, взяти під контроль ситуацію в усіх сферах та в усіх регіонах».
Читайте також: Леся Оробець: «Посіяли гречку – отримали кулі»
Утім, найважливіші зміни – зміни у свідомості українців – не залежать ані від дій опозиціонерів, ані від нових призначень. І вони сталися. «Майдан навчив мене відстоювати свої права. Навіть коли робити це доводиться у суворий і не зовсім цивілізований спосіб», – констатує колись аполітичний хлопець, який свого часу прийшов на Євромайдан практично за компанію. Хлопець, якого потім уже не змусили відступити ані серйозні травми, ані страх. Який уже ніколи не відступатиме, бо зрозумів головне.
«Якби нас було більше… То, можливо, такого не сталося б. Але в той час, коли люди гинули, інші сиділи по кав’ярнях чи спокійно на роботі заробляли копійчину, – каже Андрій. – Вбивають не кулі. Вбиває байдужість, яка вселяє відчуття безкарності нелюдам зі зброєю».