Звісно, мова не про виняток, а радше про правило для західного світу, коли роль центру врівноважується впливом територій і коли він мусить зважати на інші вектори сили всередині держави. У деяких західних країнах навіть столицями стають такі міста, що не змогли б своєю економічною та адміністративною потугою нівелювати регіони. Наприклад, у Канаді це не мегаполіс Монреаль чи Калгарі, а маленька Оттава, що за кількістю жителів дорівнює одному з районів Києва, в Австралії не Сідней, Мельбурн чи Брисбен, а Канберра завбільшки з український обласний центр. Та й Вашингтон проти Нью-Йорка, Лос-Анджелеса або ж Чикаго досить невеликий, і людей там живе в кілька разів менше, ніж у нашій столиці. В Україні історично склалося так, що в різні часи на позиції її політичного та культурного лідера (незалежно від формального статусу) виходили різні регіони, а єдність зберігалася, зокрема, завдяки певному консенсусу щодо особливої ролі Києва як символу соборності й духовної спільності українців.
Навіть сьогодні вплив Києва помітно врівноважується впливом Дніпропетровська, Харкова, Львова, Одеси (а раніше ще й Донецька). Саме цим Україна й загалом західна цивілізація (за винятком періоду абсолютистських монархій у Європі ХVI–XVIII століть) помітно відрізняється від Росії з її принциповим моноцентризмом: там майже все політичне й культурне життя концентрується в одній точці — Москві, яка своїм існуванням знецінює, девальвує решту міст, і все цікаве та цінне відбувається лише в столиі. Саме це мав на увазі академік Дмітрій Ліхачов, коли сказав: «У нас у Росії є лише одне місто, а все решта — сільради». Його співвітчизники-журналісти, натякаючи на відірваність інтересів і побуту столиці від країни загалом, жартують: «Якихось 100 км від Москви — і ви вже в Росії».
Інколи нібито як про другу, культурну, столицю Російської Федерації намагаються говорити про сучасний Санкт-Петербург. Однак пітерський письменник Данііл Ґранін назвав його «великим містом з обласною долею». В Україні політичне й культурне лідерство не було раз і назавжди пов’язане з певним центром. Саме тому після відносного занепаду Києва у XIV–XVI століттях культурна ініціатива переміщується на волинські землі, потім, наприкінці XVI — на початку XVII, на позиції лідера виходить Львів (передусім із його міщанським Успенським православним братством), відтак пальму першості повертає собі Київ аж до початку XIX століття, коли передовим стає Харків із його на американський кшталт (силами громадськості) створеним університетом, вихованців якого критикує «авґустєйше» сам імператор Ніколай Павловіч за вільнодумство й небажання служити «отєчєству». Потім знову висувається на перший план Київ, далі Львів. На початку ХХ століття, до 1920 року, знову Київ, потім, до 1934-го, ще раз Харків, а від 1934-го й дотепер уже вкотре Київ.
Читайте також: Розвести на лохину
Усе це не вирішується якимсь адміністративним чи політичним способом. Культурним лідером виявлявся регіон, здатний у певний момент відіграти цю роль, узяти на себе тягар такого провідництва в інтересах цілої України. XV і значна частина XVI століття в нашій культурній історії — це доба Волині. Тоді вона, виступаючи важливою і потужною частиною українського етнокультурного ядра, однією з корінних земель етносу в умовах Великого князівства Литовського, виконувала важливі завдання, була своєрідною фортецею українства, щó стало цілком очевидно після заснування одним із князів Острозької династії в 1576 році Слов’яно-греко-латинської академії в Острозі. Широка мережа шкіл, створених українськими аристократами, давала народові можливість духовно вижити, зберегти національну ідентичність. Діяльність цих осередків не залишалася непоміченою, папський нунцій Посевіно повідомляв у Вічне місто: «…Князі Острозькі й Слуцькі мають друкарні та школи, якими схизма (православ’я. — Авт.) підтримується». Непересічну роль Волині у складі Литовської держави символічно визнав і великий князь Вітовіт (Вітаутас), який коронувався 1429 року саме в Луцьку.
Деякі символічні сигнали тодішня Волинь надіслала й сучасній Україні: у 1556–1561 роках архімандрит Пересопницького монастиря Григорій підготував видання знаменитого однойменного євангелія. Нині саме на ньому новообрані президенти нашої держави присягають на вірність українському народові. Як вони потім цієї клятви дотримують, то вже інша річ…
Географічна віддаленість Волині від небезпечних степів, що були впродовж віків прохідним двором для різноманітних агресивних кочівників, та від московських «братів» помітно сприяла її перетворенню на своєрідне історичне сховище нашої культури й етнічності, де український ментальний субстрат тривалий час залишався відносно неушкодженим, нерозмитим, цілісним.
Навіть суто антропологічно на теренах Волинської, Рівненської, Житомирської та Берестейської (сучасна Білорусь) областей антропологи фіксують особливий поліський тип, який більше ніде не трапляється. Тож, можливо, недарма деякі науковці вважають саме території Північно-Західної України (Волинь) і Південно-Західної Білорусі (Берестейщина) прабатьківщиною слов’ян…
Під владою Литви й Польщі Волинь довго зберігала в церковних ритуалах і побуті культурні традиції київської княжої доби.
У XV–XVI століттях значний культуротворчий тягар у регіоні взяли на себе українські аристократичні родини: Острозькі, Збаразькі, Чарторийські, Монтовти, Сангушки, Корецькі, Гулевичі, Хоткевичі, Четвертинські, Ружинські та ін. У XVI столітті Волинь після вікових руйнувань на східноукраїнських землях залишалася поряд із Галичиною найпотужнішим резервуаром українського населення (за твердженням Енциклопедії українознавства). Велику роль у захисті національної ідентичності відігравали волинські православні братства в Острозі, Володимирі-Волинському й Луцьку та українські школи, а також друкарні в Дермані, Крем’янці, Костянтинові, Четвертні та ін.
Читайте також: Голова Волинської ОДА: Запаси бурштину в області оцінюються приблизно в $4 млрд
Після поділів Польщі (1772, 1793, 1795) край опинився у складі Російської імперії, хоч і з політичним домінуванням польського етнічного елементу. Відтак від владою династії Романових, як і вся Україна, зазнав штучної культурної провінціалізації.
Після польського повстання 1863 року почалася тотальна русифікація волинських земель. Аж до 1911-го, не маючи місцевого самоврядування у вигляді земств (на відміну від інших українських територій), Волинь залишалася вельми периферійною в політичному й культурному сенсі.
Проте в 1917–1921 роках, у період відродження, вона стає оплотом УНР. Бої проти поляків та російських більшовиків закінчуються на цих теренах лише в листопаді 1921-го рейдом генерала Юрія Тютюнника. Однак численні антибільшовицькі повстання спалахують і після того… Волиняни жваво відгукнулися на комуністичну політику українізації, що згодом обернулася великими жертвами серед інтелігенції.
Українці окупованої Польщею Західної Волині в умовах відносної (порівняно з СРСР) політичної свободи зуміли створити потужну репрезентацію в Сеймі й Сенаті. Один із загонів українського руху навіть намагався порозумітися з польською владою і з цією метою сформував організацію — Волинське українське об’єднання. Офіційна Варшава дуже боялася спільних дій Волині й Галичини, тому робила все можливе, щоб постали штучні бар’єри між українськими землями. Під орудою воєводи Волині Генрика Юзевського було створено так званий сокальський кордон, що мав утруднити контакти волинян із галичанами. Звісно, Польща проводила політику мінімізації всього українського в регіоні, закриваючи культурницькі організації, зокрема «Просвіти», ліквідовуючи школи тощо. Усе це сприяло активізації діяльності ОУН. У 40–50-х роках ХХ століття Волинь стає головним театром бойових дій Української повстанської армії.
Нині, у добу незалежності, цей край (принаймні його західна частина) залишається територією з домінуванням державницьких поглядів людності, попри міцні позиції Московського патріархату.
Хоча вплив Волині на загальну політичну й культурну ситуацію значно менший, ніж міг би бути. Це пояснюється і слабкістю місцевого політикуму, і недостатністю матеріальних ресурсів, і браком потужних інтелектуальних центрів (тут, певно, залишається покладати надії на активізацію діяльності Східноєвропейського університету в Луцьку та відродженої Острозької академії). Проте є підстави сподіватися, що регіон іще скаже своє авторитетне слово як у політиці, так і в культурі України.