Після революції 25 січня в Єгипті одним із найважливіших питань співіснування мусульманської і християнської громад є відносини між державою і релігією. Адже фактично за колишнього президента Єгипту Хосні Мубарака іслам став державною релігією, а християнам відводилася роль меншини, яку мусульмани змушені були терпіти.
Релігійні символи були одним із найважливіших чинників поваленого режиму Хосні Мубарака і мали надавати легітимності його правлінню, заснованому на релігії. Цей «меч» в минулому перебивав будь-які дії опозиції і використовувався для того, щоб усувати конкурентів на президентських виборах. Однак за Мубарака не тільки «Мусульманське братство», а й і коптська церква використовувалася як опудало для мусульман. Таким чином влада нав’язувала ілюзію, що для мусульман Мубарак є гарантією уникнення нестабільності і хаосу.
І це не перебільшення, бо як сказав колись авторові один із єгипетських високопосадовців, «ми маємо великі проблеми з християнами». Яких, до речі після закінчення Другої світової війни налічувалось 25% від загальної кількості єгипетського населення. На сьогодні християн в Єгипті лише трохи більше 10%.
Та хоча на словах колишній правлячий режим ставився до корінного єгипетського населення – коптів — толерантно, на ділі він негласно сповідував принцип «розділяй і володарюй». Постійні погроми християн перетворилися на своєрідну систему спускання пари незадоволення ісламістів і використовувалися режимом для переведення стрілок на тих, хто не мав ані можливості, ані сил самотужки себе захистити.
Тому виникає закономірне питання – чи не буде ця спокуса використовуватися і надалі в майбутньому діючою єгипетською владою для відволікання уваги від відсутності реформ і реальної програми політичних і економічних змін в країні? Адже стримувати войовничість фанатичних ісламістів лише красивими словами про релігійну толерантність не вдасться, а інерція негативних процесів, запущених колишніми правителями Єгипту, може виявитися куди сильнішою від будь-яких намірів дотримання релігійної толерантності.
Необхідно пригадати, що зв'язок між державою та релігією у Єгипті був надзвичайно сильним ще на зорі його історії, в часи перших династій фараонів. І такий релігійний рух, як «Мусульманське братство», виявився сильним противником режиму Мубарака не тому, що його члени представляли інтереси народних мас в вакуумі неможливості політичних змін легітимними засобами і відсутності поінформованості населення, а за функціонування політичної системи, котра повністю виключала реальне узгодження своїх дій з народом. Тому самоорганізація груп за релігійним принципом заміняла певній частині єгипетського населення можливість політичного самовираження за допомогою ісламістського опозиціонування режиму.
Очевидно, що нова єгипетська влада має ще декілька місяців, аби публічно не декларувати питання впливу релігійних чинників на політику країни. Але, враховуючи той факт, що релігія є найважливішим компонентом і ключовим чинником єгипетської культури, їй неодмінно доведеться визначитися з місцем релігії в якості ключового чинника реалізації державної політики і неважко спрогнозувати, що і в цьому випадку інтереси коптів будуть ігноруватися і саботуватися.
Як вважають деякі єгипетські експерти, незалежно від того, чи в майбутньому відбудуться демократичні вибори, чи ні – абсолютно ясно, що при владі залишатимуться ті сили, котрі й надалі ігноруватимуть жахливі злочини проти коптів, їхньої власності, громадянських і релігійних прав. А також заклики християн до справедливості, допомоги і захисту від погромників.
На жаль, не можна виключати того, що на Єгипет в перспективі чекатиме «демократія» типу Ірану, коли ісламісти тією або іншою мірою повністю підпорядковують собі все політичне життя країни. Можливо, на Заході не всі усвідомлюють, що мусульманські держави тим відрізняються від християнських, що релігія у них не відокремлюється від держави. Іслам визначає комплексно програму життя мусульманина в цілому, включаючи і політику. Таким чином немусульмани в ісламській державі або повинні дотримуватися законів мусульманської більшості та приєднатися до їхньої релігії, або залишити собі право на страх.
Після повалення режиму Хосні Мубарака під питанням опинилося те, чи буде здатною військова хунта втримати салафітів і головорізів з «Мусульманського братства» від нових варварських погромів християн. У такому разі рано чи пізно може виникнути питання поділу Єгипту на християнські і мусульманські території. Уже сьогодні цілком зрозуміло, що світова спільнота не буде здатною захистити єгипетських християн, як це вже було нещодавно з християнами у сусідньому з Єгиптом Судані.
За майже 30 років правління попередньої влади держава так і не спромоглася заохотити помірних мусульман до толерантності до коптів, а натомість своєю бездіяльністю в цьому питанні спонукала неосвічені та злиденні мусульманські маси до заміни політичного життя на релігійне і вироблення стійкого комплексу неприйняття християнської інакшості і відмінності. Чим, по суті, культивувала образ ворога в ісламській свідомості. Тому будь-які реформи в Єгипті мали б розпочинатися з релігійної реформи і урівняння прав мусульман і коптів.
Якщо ж цього не зробити, то все в єгипетському соціумі здатне повернутися на круги свої. Адже саме той фактор, що єгипетські політичні партії були безсилими змінити щось в державі, розчистив шлях екстремістському «Мусульманському братству» як політикам релігійної приналежності.
Безсумнівно, що всі останні 30 років Єгипет був визначником політичного напрямку по всьому близькосхідному регіону. Тому зростання там ісламістських настроїв означало б практично повернення ще раз до відправної точки часів до Кемп-Девідських домовленостей по Близькому Сходу. А це не що інше, як обертання по замкненому порочному колу екстремізму.
Єдиним прийнятним рішенням могло б стати відокремлення релігії від держави, проте для близькосхідних народів це заважке рішення, і сподіватися в цьому сенсі на світло в кінці тунелю в найближчому майбутньому явно не доводиться.
Можливо, варто було б уточнити, що всі ісламські політичні сили або рухи, котрі виникають на релігійній основі, і тут йдеться не лише про Єгипет, а й про Судан, Алжир чи навіть «Талібан» в Афганістані, наділяють себе одноосібною монополією на істину і релігійну винятковість та абсолютно ігнорують доводи і аргументацію своїх опонентів чи противників.
Саме цю особливість спромігся використати на свою користь колишній режим Мубарака. Релігія була інструментом політики поділу між єгиптянами: для провокування фундаменталізму і екстремізму в мусульман, культивування страху у християн і викликання конфліктів між ісламськими течіями. Влада однією рукою ніби й боролася з екстремістами, але водночас світські засоби масової інформації, телесеріали і фільми утверджували коптів у тому, що релігія невіддільна від політики. В результаті християни ще більше побоювались, що їхня країна стає повністю мусульманською.
Не можна виключати того, що на наступних парламентських виборах «Мусульманське братство» здатне здобути перемогу. Й тут своє вагоме слово може сказати армія, як це свого часу неодноразово вже бувало в Туреччині. Іншими словами — військові не дозволять взяти ісламістам Єгипет під свій контроль.
Екстремістське трактування ісламу і намагання ввести його в політику є тим негативним чинником, який здатен заблокувати єгиптянам можливість побудувати сучасну державу. Населення, введене в оману руйнівних ідей, не здатне працювати на благо своєї країни. А культивування мусульманами своєї винятковості та вищості від коптів лише пришвидшує ймовірність розколу Єгипту на дві частини.
Головне зараз, аби ті, хто контролюють ситуацію в Єгипті, не пропустили той час, коли б їхня країна почала потроху перетворюватися на подобу Афганістану. Наприклад, через конфлікт «Мусульманського братства» з салафітським урядом, або салафітів з коптами. Таке майбутнє не обіцяє нікому нічого доброго.
У цей перехідний період суспільство мало б непокоїтись тим, що за тридцять років ізоляції народу від впливу на політичні рішення правителів Єгипту, в частини населення з’явилася ілюзія, що релігія здатна замінити собою світські конструкції держави. Проте одне лише усунення практики придушення політичного вибору, котра в часи Мубарака була заснована нібито на інтересах держави, не може компенсувати минулих прорахунків.
Водночас політизація релігії – це найкоротший шлях до остаточного розколу єгипетського суспільства. Адже спекуляція на релігійній одержимості стає чинником запускання незворотних екстремістських процесів, котрі жодним чином вже не підлягають регулюванню.
Можна сказати, що після революції Єгипет опинився перед важкою дилемою – сповзання до подоби ісламістського халіфату і руйнування цінностей громадянського суспільства чи відторгнення деструктиву, який іде від фундаменталістських ісламістів, і вихід на демократичний шлях розвитку держави та врахування прав християнської меншини.
На жаль, більшість єгипетського народу не має культури політичного застосування демократичної системи. Це є прямим результатом правління попередніх авторитарних режимів. Тому існує висока ймовірність, що єгиптяни здатні сприйняти політичний іслам за єдиний вихід з нинішньої патової ситуації. Але, як би там не було, очевидно, що остаточний вибір має зробити сам єгипетський народ. Адже в подальшому унікальний досвід Єгипту може довести можливість застосування демократії по всьому близькосхідному регіоні.