Формальне існування та юридична незалежність усякої держави — це лише форма, від наповнення якої тим чи іншим змістом і залежить реальні роль та місце, які дістаються їй у світі. Причому для тих країн, що в минулому були колоніями чи якось інакше підневільні, ця проблема особливо гостра. Адже залежність непросто подолати. Дуже часто одна змінюється іншою. А отже, держави виявляються позбавленими можливості самостійно визначати свою долю, виступати суб’єктом у політичній, економічній чи будь-які іншій сфері життя. Інтереси громадян підганяються під пріоритети зовнішніх гравців.
До того ж, якщо деколонізація політичної сфери більше перебуває в центрі суспільної уваги, а прояви та наслідки збереження залежності тут помітні значній частині суспільства, то зосередженість на економічній у цьому сенсі значно менша. Хоча саме деколонізація та непотрапляння в неоколоніальну залежність у царині економіки мають ключове значення в тому, чи зможе та або інша країна стати справді незалежною, такою, що відбулася, або ж залишатиметься failed state. А особливо в умовах формальної представницької демократії, де ті, хто насправді контролює економічні ресурси й економічну політику якої-небудь держави, визначають курс її розвитку.
Не маючи можливості проводити орієнтовану на національні інтереси економічну політику, будь-яка держава перетворюється лише на донора, придаток до економіки країн, які можуть диктувати політику в цій сфері. Таким чином, коло замикається й вирватися з нього надзвичайно складно.
Читайте також: Банки. Інструмент, а не самоціль
Ключові інструменти збереження колоніальної залежності криються в наш час у фінансовій несвободі. Причому йдеться про царину і комерційних, і державних фінансів. У сучасному світі ведення успішного бізнесу без активного користування кредитними ресурсами надзвичайно складне. У цих умовах стає менш важливо, кому належать самі компанії. Адже той, хто контролює виділення ресурсів, має очевидний вплив на своїх клієнтів і можливість проводити галузеву селекцію, навіть віддавати перевагу тим чи іншим компаніями, часто виходячи не тільки з економічних критеріїв і мотивів.
Так само небезпечно, коли саме держава стає хронічно залежною від зовнішнього фінансування в іноземній валюті, яке супроводжується економічними чи політичними умовами. Найяскравіше це проявилося, коли Янукович, потребуючи зовнішнього фінансування для продовження штучної «стабільності» до чергових виборів, які були заплановані на 2015 рік, погодився в обмін на російський кредит у $15 млрд відмовитися від підписання Угоди про асоціацію з ЄС, що стало першим поштовхом до Революції гідності. Нинішня українська влада змушена ухвалювати рішення, яких воліла б уникати з різних причин, через прагнення зберегти фінансування МВФ та інших зовнішніх кредиторів.
Іноді такі умови чи їхні окремі складові можуть бути або видаватися навіть корисними для залежної від кредитування країни. Однак хто гарантує, що так буде завжди? А відмовитися від дедалі більшої прив’язаності до зовнішніх позик, яка перейшла в хронічну форму, стає з часом куди складніше. Про те, до яких наслідків це призводить у довгостроковій перспективі, яскраво свідчить досвід більшості країн Латинської Америки й Африки.
Читайте також: Банківський сектор. Між "вчора" і "завтра"
Хоча державний борг великий і в більшості розвинених (не плутати з багатими, бо це не завжди одне й те саме) держав, але вони при цьому зберігають повну свободу у визначенні власної економічної та фінансової політики. Адже як зовнішні, так і внутрішні їхні борги сформовані у своїх валютах, що залишає великі можливості для маневру й виключає використання боргових зобов’язань для тиску з метою коригування економічної чи фінансової політики.
Протидіяти неоколоніалізму особливо складно, якщо влада в тій чи іншій країні не здатна сама навести лад у власних фінансах через збалансування доходів і витрат в той чи інший спосіб. Тут одним із ключових внутрішніх чинників, які сприяють консервації неоколоніальної залежності або й потраплянню до неї тієї чи іншої країни, стає популізм. Це своєрідне продавання себе в рабство, що часто відбувалося в минулому з боку людей, які самі не могли дати собі раду.
Іншим проявом неоколоніальної залежності, без подолання якого з цього стану неможливо вийти, є також диспропорційні торговельно-економічні зв’язки залежної країни. Їй нав’язується модель експортної спеціалізації, яка відповідає інтересам інших держав, а також блокується розвиток тих секторів економіки, які можуть створити конкуренцію метрополії.
У випадку України можна було добре спостерігати таку політику з боку Росії протягом десятиліть до формально незалежного існування двох держав. А залежність у торговельно-економічній сфері не раз неприховано використовувалася Москвою, щоб змусити Україну коригувати свою внутрішню чи зовнішню політику, постійно оглядатися в цьому процесі на позицію Кремля.
Попри це, доступ на російський ринок однаково мали лише ті виробники, продукцію яких важко або довго було заміщати. Тоді як товари, що могли бути заміщені російськими виробниками, ставали жертвами торговельних воєн — від цукру ще в 1990-х до трубної, м’ясомолочної та кондитерської продукції останніми роками перед Революцією гідності. Паралельно Росія активно протидіяла реалізації в Україні проектів, які могли б знизити залежність від постачання з РФ тих чи інших продуктів — від знищення в зародку планів будівництва НПЗ із високою часткою виходу готової продукції та орієнтованого на переробку якіснішої, неросійської нафти до блокування диверсифікації постачання атомного палива з альтернативних джерел чи проектів зі створення власного замкненого ядерного циклу, збільшення газовидобутку тощо.
Подолати неоколоніальну залежність у торговельно-економічній царині можливо, лише максимально диверсифікувавши ринки збуту власної продукції та підтримуючи виробників готової, бодай для потреб внутрішнього ринку. Важливою в цьому напрямі також є політика цілеспрямованого подолання монопольної залежності в стратегічних секторах економіки. Усі ці завдання тісно переплітаються з вирішенням означеної вище проблеми щодо підпорядкування банківської системи меті економічного розвитку країни.
Читайте також: Креативна (недо)революція
З кредитно-фінансовою й торговельно-економічною складовими неоколоніальної залежності тісно пов’язаний і третій, вочевидь, найголовніший фактор її подолання — утвердження та зміцнення національного бізнесу. Останній має посунути на другорядні ролі іноземний та місцевий, тісно пов’язаний із ним, компрадорський капітал. Для цього національний бізнес потребує доступу до потужного кредитного ресурсу на умовах, які дозволяли б йому конкурувати з іноземним капіталом і компрадорами, а також підтримки у виході на нові ринки й заміщенні своїми товарами ніш на внутрішньому.
При цьому такий національний бізнес не варто плутати з бізнесом компрадорським, який перебуває в тісній залежності від іноземних фінансово-промислових груп. Наприклад, в українських реаліях класичними агентами впливу колишньої метрополії є Дмитро Фірташ, Рінат Ахметов, Вадим Новинський, Олександр Ярославський, Костянтин Григоришин, Василь Хмельницький, Борис Колесніков та низка інших, менш відомих широкому загалу, формально «українських підприємців». Їхня поява та вплив в українській економіці стали наслідком кредитно-фінансової та/або торговельно-економічної залежності їхнього бізнесу від російських структур чи ринку.
Для соціально-політичної стабільності та конкурентного розвитку завжди важливе постання численного прошарку потужного малого й середнього бізнесу. Однак повноцінна економічна незалежність неможлива й без наявності низки великих національних компаній, які потрібні для того, щоб конкурувати у сферах, що потребують великих фінансових ресурсів чи концентрації активів. Без їхньої наявності країна, навіть досягнувши порівняно високого рівня багатства, залишатиметься вразливою та залежною.
Читайте також: Олександр Данилюк: «Економіка не зможе розвиватися, доки ми не змінимо роль силових структур»
В українських умовах більша частина великого бізнесу сформувалася в умовах пострадянської реальності як компрадорська. Її еволюція в бік національного бізнесу менш імовірна, ніж вирощування йому на зміну нового великого бізнесу, що відстоюватиме вітчизняну національну економіку, а не виступатиме представником в Україні бізнесу колишньої метрополії. Адже так само, як збереження неоколоніальної залежності її від Росії в пострадянські десятиліття не давало можливості повноцінно розвиватися національному бізнесу, віддаючи перевагу компрадорам, домінування останніх у середовищі українського великого бізнесу тепер заважатиме, а можливо, і блокуватиме будь-які спроби економічної деколонізації країни.
Нинішня Україна все ще дуже далека від деколонізації в економічній сфері. За окремими напрямами вона ще й не починалася. Водночас є небезпека, що в тих сферах, у яких відбуватиметься подолання неоколоніальної залежності від Росії, вона формуватиметься уже від інших країн. Через такий шлях свого часу вже пройшло чимало колишніх колоній, які, вийшовши із залежності від старих колоніальних імперій, просто перейшли в неоколоніальний стан стосовно нових метрополій. Натомість дуже невеликій частині вдалося вирватися й досягнути успіху в реальній економічній деколонізації, яка створила передумови для їхньої економічної та політичної суб’єктності й зростання. Саме цей шлях має бути пріоритетом для України, хоч він об’єктивно значно складніший, ніж просто зміна господаря.