Бригада вантажників тягне на дев’ятий поверх рояль, але приблизно на п’ятому один із них каже: «Хлопці, то не той під’їзд!». Спускаються, заходять в інший під’їзд, підіймаються на сьомий поверх, і той самий вантажник зізнається: «Хлопці, я пожартував». Схожий «гумор» бачимо нині у виконанні високопосадовців: спочатку президент оголошує про доцільність обговорення формули Штайнмайєра на зустрічі в «нормандському форматі», потім називає зовсім інший порядок денний переговорів. Міністр закордонних справ Вадим Пристайко додає плутанини своїми заявами: коли звести докупи його виступи останнього тижня, то у фінал так і напрошується фраза «Хлопці, я пожартував». Можливо, за законами комічного жанру, усе так і має бути, але ліміт жартів давно вичерпаний.
На Заході хочуть бачити та чути «позитивні мирні меседжі» від українського президента й зовсім не помічають зведень про загиблих і поранених під час «перемир’я». Головну умову Мінська про припинення вогню ворог не виконує, ще й висуває свої вимоги. Сьогодні це називають дипломатією. На неї й покладає надії чинний президент, і що він під цим має на увазі, невдовзі таки побачимо, якщо «нормандський формат» справді відбудеться. Не всім анонсам Офісу президента слід вірити як істині в останній інстанції.
Читайте також: Зміна символів
Тим часом дуже тривожні сигнали надходять зсередини країни. Мафія, схоже, оголосила справжню вендету екс-голові Національного банку Валерії Гонтаревій. Її спалений дощенту будинок під Києвом — дуже грізне попередження: реформаторам мститимуться. І це не перший напад на пані Гонтареву та її родину. Можливо, президент уже за звичкою зателефонував своєму другові Івану Баканову чи могутньому Арсену Авакову, чи генпрокурору Руслану Рябошапці. Але відчуваєте «дух часу»? Донедавна жертвами бандитських нападів були переважно громадські активісти, тепер мафія має достатньо сил, щоб завдавати ударів колишнім топ-чиновникам. У попередньої влади теж, м’яко кажучи, не все було під контролем, а нинішня, здається, так захопилася законотворчістю на «принтері», що не помічає реальних загроз.
Ще один тривожний дзвінок надійшов із Маріуполя. Там застрелили бойовика «ДНР» Романа Джумаєва, якого випустили на час слідства із СІЗО під особисте зобов’язання. Цей випадок — дуже переконливе застереження для правосуддя, яке не бачить підстав для утримання сепаратистів під вартою, для силових органів, які часом не надто ретельно розслідують факти зради Батьківщині, а головне — політикам, які думають, що амністія принесе мир. Амністія принесе війну. Країна переповнена зброєю (інцидент на мосту Метро в Києві — яскраве тому підтвердження). І, за законами жанру, вона має колись заговорити. У разі повернення «ЛНР-ДНР» до складу України на умовах ворога «прецедент Джумаєва» повториться ще не раз. Месники поодинці чи групами чинитимуть розправу над амністованими ворогами. І це не буде односторонній процес: серед колишніх бойовиків знайдеться чимало тих, хто захоче поквитатися з «укропами» особисто. І жоден Штайнмайєр не зупинить цю хвилю ненависті й помсти. Поспішна непродумана інтеграція ОРДіЛО може поставити країну на поріг реальної, а не примарної громадянської війни. І розведенням військ — хоч тотальним, хоч точковим — тут не зарадиш.
У кіно й літературі часто відтворюється сюжет, коли герой спочатку займається усілякими дурницями, виявляє помірну лояльність до ворога, а коли припекло його особисто, то бере до рук зброю і, власне, стає героєм. Чи то прозріває, чи то обставини змушують. Обставини, у яких опинився президент, також багато до чого змушують. Наприклад, до усвідомлення простих істин. Скажімо, про те, що імпровізований мир може виявитися війною 2.0, що здача національних інтересів змусить нащадків сказати «ти не такий, як Порох, ти гірший», що на імпровізаціях далеко не заїдеш. І так, робота президента не тільки складна, вона ще й нудна, і дітися від неї нікуди, хіба що віддати все на поталу хитромудрим регентам, що, зрештою, також означає програти країну.
Тривожних симптомів не помічають не лише на Банковій, а й загалом у суспільстві. Як свідчать останні соціологічні опитування, більшість співвітчизників довіряє президентові. І це, безумовно, хороший кредит. Доки не набігли відсотки. Купити мир можливо. Ціною поразки ще й із великим дисконтом. Можна навіть знайти виправдання, мовляв, Мінськ підписали попередники, а ми його просто виконуємо. Але цього вистачить тільки на перший час: тиждень, місяць. Відповідальність за можливу капітуляцію цілковито ляже на нинішню владу. І в цьому сенсі, як казав на піку своєї могутності Віктор Янукович, «я вам не завидую».