Цю тему намагалися довго ігнорувати. Багато хто не вірив, що до цього взагалі дійде. Про те, що легко не буде, можна було й не сумніватись. Закон про державний статус української мови це кістка в горлі багатьом манкуртам, проросійським функціонерам і просто хохлам, якими, на жаль, досі повниться земля українська. Але те, що депутати президентської фракції ледь не провалять важливий законопроект, все ж було складно передбачити. Тим паче, коли їхній патрон завішав цілу країну агітками: «Армія! Мова! Віра! Ми йдемо своїм шляхом! Ми – Україна! Петро Порошенко».
Ще зранку про можливість прийняття в першому читанні якогось одного з чотирьох внесених до порядку денного законопроектів нардепи говорили з непевністю. «П’ятдесят на п’ятдесят», «побачимо в процесі», «загалом треба приймати, але який конкретно набере голосів, не зрозуміло». Не під запис, дехто таки натякав, що небезпеки слід очікувати з боку президентської фракції. Мовляв «вони взагалі кажуть, що це не на часі, тому може забракнути голосів, «у них є свій законопроект, який, мабуть будуть намагатися протиснути». А ще, ніби то Петро Олексійович дуже зацікавлений, щоб провалилися усі законопроекти, тоді в нього буде нагода знову зіграти роль рятівника нації та швидко подати свій власний закон про мову. Дивіться, мовляв, хто тут справді відстоює державні інтереси та піклується про українську мову. Правда чи ні, але подальші події більшість з прогнозів таки підтвердили.
Тиждень вже детально описував історію мовної законотворчості, тому повторюватись немає сенсу, але з того часу дещо відбулося і певні нюанси все ж важливо прояснити. Наприклад, з’явився компромісний законопроект «про забезпечення функціонування української мови як державної» (5670-д), який фактично поєднав в собі два схожі проекти різного авторства. Під ним підписалися депутати майже всіх фракцій, що нарешті дозволило виносити питання на обговорення парламенту. Голоси начебто є…
Крім того. Два законопроекти «Проект Закону про мови в Україні» (5556) і «Проект Закону про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні» (5669) – це спроба поєднати абсолютно різні сфери. Державну мову, яка є ознакою суверенітету і символом держави та мови нацменшин, питання, яке стосується сфери прав людини. Тому за логікою це мали б бути цілком різні закони, і не було б жодного конфлікту, якщо б їх розвели. Але декому, схоже, саме його було й потрібно, тому основна сутичка відбулась якраз між прихильниками, як дехто з депутатів казав, двох концепцій – фанатами закону авторства депутата від БПП Ярослава Лисюка (5556), відверто поверхневого, але всеосяжного і закону компромісного (5670-д), який стосується конкретно державного статусу української мови й всього, що із цим пов’язане, в якому враховані всі рекомендації Венеційської комісії, і вже прийняті закони про освіту та квоти.
Читайте також: Про що говорить мова
Після представлення всіх наявних законопроектів та їх обговорення, яке пройшло загалом у на диво дружній атмосфері, дійшла нарешті справа до рейтингового голосування, аби вибрати, який саме з них приймати за основу. Як результат, виявилось, що таки 5670-д набирає найбільшу підтримку зали – 199 голосів. Тільки но спікер оголосив, що ставить цей законопроект на голосування, запікала система Рада, по сектору БПП зненацька забігала махаючи рукою «не голосуємо» представник президента в парламенті Ірина Луценко. Коли на табло висвітлилась безнадійна цифра 202, стало остаточно зрозуміло, що БПП справді затіяла якусь свою гру. Лише декілька депутатів з президентської фракції підтримало законопроект, решта ж або не голосували, або утримались. Зал вибухнув «Ганьба!».
«Я прошу заспокоїтись», – монотонно, більш як хвилину просить Андрій Парубій. «Ми не вийдемо з залу, поки не приймемо рішення.» Цього разу здається, спікер вирішив не відступати за жодних обставин, коса таки найшла на камінь. Він двічі ставить на поіменне голосування питання про повернення до розгляду проектів законів 5670-д і 5556, двічі про повернення лише до законопроекту 5670-д. Знову про повернення до обидвох 5670-д і 5556, далі знову лише до 5670-д. Усі ці спроби, звісно не дають результату прихильники компромісного закону проти того, щоб голосувати за бепепешний, президентська фракція проти того, щоб голосувати лише за компромісний. Врешті Парубій заявляє, що Рада не може піти на перерву, поки не буде результату, тобто закону в першому читанні та продовжує ранкове засідання.
Поміж тим, на трибуну виходить представник БПП Ігор Гринів і закликає проголосувати за основу обидва законопроекти вкупі й тоді до другого читання скласти з них ще щось більш компромісне. Микола Княжицький(Народний фронт) переконує фракцію БПП, що спроба залучити автора їхнього закону Лисюка до пошуку компромісу була, але він відмовився і що над розробкою 5670-д працювало багато людей з президентської фракції, тому це також і їх закон і не треба впиратися. Оксана Білозір(БПП) доволі агресивно вимагає прийняти все-таки закон 5556, бо виявляється страшенно переймається долею і правами нацменшин. Олег Ляшко ганьбить фракцію БПП, що її лідер піариться на мові, а насправді його фракція не підтримує закон про неї, чим підтверджує, що питання мови для президента це передвиборча спекуляція і технології. Євген Рибчинський просить хлопців і дівчат з БПП не робити своєму шефу дуже великих проблем. А весь цей час, віце-спікер парламенту Ірина Геращенко не випускає телефон з рук і з кимось активно розмовляє.
Читайте також: Мовний аспект гібридної війни
Врешті Парубій знову дає слово Гриніву, повідомляючи, що ця людина «своїм виступом розв'яже проблему і ми через дві хвилини закон приймемо. Так буде, бо моя ціль прийняти закон.» Сказати, що Ігор Гринів, виходячи на трибуну, був роздратований, це не сказати нічого. Він явно почуваєтья дуже незручно, йому явно не подобається вся ця історія. Але він справді каже те, що розв’язало ситуацію. БПП проголосує за закон 5670-д, але буде наполягати на внесення до другого читання своїх правок. «Робимо це, повірте, тільки з одного міркування, що Україна далі знаходиться в небезпеці і ви все робите для того, щоб її штовхнути в прірву. Але ми не дамо цього і будемо голосувати.» Що тут скажеш. Талановито…
Диво, але БПП і справді почула посил і закон за якусь мить таки було прийнято. Якась вища сила зненацька перемінила плани цілої фракції та змусила її піти на неприємний компроміс. Що це за сила і що насправді відбулось десь там за кулісами чи під хмарами, країна хтозна чи колись детально дізнається. Але судячи з того, що вдалося по крихтах накопати й зрозуміти, споглядаючи все це дійство, справа виглядала приблизно так. Закон Лисюка президентською командою було вирішено використати, як замінник для скасованого Конституційним судом скандального закону Колісниченка-Ківалова. Очевидно якби не з’явилося інших варіантів, то так би й було. Але наявність якісних законопроектів знівелювала цей план, зате породила інший. Провалити всю пачку законопроектів одразу та відкрити шлях для чергового піару президента, який би міг внести свій власний законопроект як суперкомпромісний. Прийняття його акурат до виборів, безумовно додало б балів, хоча не факт, що далося б легко. Цілком можливо, що президент спостерігав за всіма перипетіями в парламенті по телевізору й Ірина Геращенко саме з ним консультувалась, як діяти. Можливо не консультувалась, а переконувала. В будь-якому разі без відмаху згори чуда б не сталося. Очевидно, зваживши всі за та проти, Президент таки вирішив піти на поступку, чудово розуміючи, що йдеться лише про прийняття в першому читанні.
Читайте також: Мова освіти – ключовий фактор безпеки
Які з цього висновки? Українська мова, її статус, збереження та розвиток – це питання національної безпеки, а не предмет політичних ігрищ та спекуляцій. Мова – це зброя, тому той хто намагається використати її в своїх інтересах є ворогом. Кричати «Перемога», ще зарано. «Зраду» теж можна притримати. Куди важливіше, щоб ні у кого не з’явилося спокуси переписати в тиші кабінетів, все те, що так важко далося і в другому читанні прийняти справді якісний закон. І таки прийняти, а не заговорити, завалити правками чи загубити десь в бездонних нетрях парламенту.