Важке похмілля

Наступний рік (ба навіть його початок) обіцяє стати дуже складним випробуванням для соціальної та політичної стабільності країни. Очікуваний збіг низки негативних факторів дає підстави вважати, що вона як ніколи ризикує зануритись у загальний хаос, наслідки якого наразі бачаться малопрогнозованими, а сили, здатні його подолати, невизначеними.

На краю прірви

Країна стрімко рухається до фінансово-економічної та соці­аль­­но-політичної прірви, бліді аналогії якої в сучасній історії можна шукати хіба що в Аргентині часів дефолту початку 2000-х чи Греції останніх років. Передумови складалися при­найм­­ні впродовж останнього десятиліття. Для виправлення ситуації нічого так і не зробив уряд ані Тимошенко після кризи 2008–2009-го, ані тим більше Азарова у 2010–2014-му. Навпа­­ки, й тоді, й тоді намагалися відтермінувати розв’язку та перекласти відповідальність на наступників: стрімко нарощувався державний борг, щоб утримувати завищений курс гривні; тривало свято популізму на тлі зростання дефіцитів держбюджету, бюджетів Пенсійного фон­­ду й Нафтогазу.
Нарешті запас міцності вичерпано. Від квітня 2011 року для підтримки ілюзії стабільності бу­­ло «спалено» понад $30 млрд із $38 млрд золотовалютних резервів (за оцінками експертів у груд­­ні вони впадуть до $7,2–7,6 млрд). Дефіцит Нафтогазу перевищив астрономічну суму 100 млрд грн, навіть попри значне підняття цін на газ для побутових споживачів у першому півріччі. Бойові дії на Донбасі й перманентна загроза російського вторгнення спровокували спад валютних надходжень та втечу капіталу з країни. Це посилило роками накопичувані проблеми, а подушки безпеки не залишилося.

Девальвація гривні, яку в цих умовах безперспективно намагалися тримати на рівні то 11,5, то 12,95, то 15–16 грн/$, природно, не припинилась і не припини­­ться, попри останнім часом уже просто відчайдушні «прохання» НБУ до банків. Уже зараз офіційний курс залишається принаймні на 10–15% нижчим від ціни валюти на чорному ринку, хоча лише там її реально придбати (17–17,5 грн/$). Більшість експертів та міжнародних агенцій прогнозують наступного року дальший спад економіки принаймні на 3–5%, зростання безробіття й інфляції, зменшення реальних доходів громадян та бюджету. Уже ніхто не приховує: щоб реально стабілізувати ситуацію у валютно-фінансовій сфері, доведеться зменшувати дефіцит бюджетів: від державного до Нафтогазу й Пенсійного фонду.
Щоб знизити дефіцит держбюджету бодай до 3,7% ВВП, Мінфін уже вимагає від усіх міністерств урізання видатків на 25%. А це неминучі скорочення працівників, соціальних виплат або тривалі неоплачувані відпустки. Причому цього разу уникнути режиму суворої економії навряд чи вдасться. Адже МВФ не продов­­жуватиме кредитування країни, яка нічого не робить, щоб бодай наблизитися до стану «життя за доходами». А без грошей фонду вже в січні рівень резервів може опуститися до критичних $5–6 млрд, а на березень – квітень і зовсім вичерпатися, тож на нас чекає дефолт.

Читайте також: Від уряду камікадзе до спільного підприємства

Окрім іншого це означатиме неможливість залучити будь-які позики, навіть для фінансування згаданого дефіциту бюджету обсягом 3,7% ВВП. А відтак іще жорсткіші обмеження реальних видатків: або номінальних, або через масштабний друк грошей НБУ для покриття дефіциту й викликану цим гіперінфляцію зразка першої половини 1990-х.

Несправедливе «затягування пасків»

Тим часом падіння рівня життя вже й зараз дуже значне. Фіксовані Держстатом 21,8% інфляції в річному вимірі на листопад – лише верхівка айсберга.

Найменш забезпечені верстви населення можуть розраховувати на адресний пакет підтримки, що бодай частково по­м’якшить для них режим жорсткої економії. Але основна маса громадян, середні доходи яких вищі від давно неадекватного реаліям прожиткового мінімуму (наразі 1176 грн), приречена на дальше стрімке погіршення рівня життя. Можна очікувати й різкого посилення тиску податкової на малий та середній бізнес для наповнення дохідної частини бюджету, нових ініціатив щодо оподаткування пересічних громадян (як-от 30% податку на витрати). Натомість немає жодних ознак готовності уряду до виведення з офшорів та оподаткування багатомільярдних доходів олігархів. Понад те, маючи вплив як на опозиційні, так і на коаліційні політичні сили, вони намагатимуться зберегти й розширити наявні преференції та схеми вимивання бюджетних коштів через корупційні схеми.

Олігархи, як і раніше, продають своїм-таки офшорним компаніям вироблені в Україні товари за цінами часто нижчими від собівартості. Водночас, посилаючись на викликану такими діями уявну «збитковість» своїх підприємств, вони готують ґрунт для вимог щодо нових податкових і транспортних преференцій. Зберігається і їхній тотальний монополізм у найприбутковіших сферах економіки. Країною раз по раз прокочується скандальна інформація про хабарі за призначення на ті чи ті дохідні державні посади, які, звісно, кандидати планують відбивати з відсотками.
Тривалі розмови високопосадовців із нинішнього уряду та Податкової про десятки й сотні мільярдів збитку для держави через корупційні схеми часів режиму Януковича так і не конвертувалися в їх заощадження для України зараз. І поготів, неозброєним оком навіть без особливих розрахунків помітно, що частка бюджетних доходів, які «миші з’їли», не лише не зменшилась, а навіть зросла. Наприклад, гривневі доходи держбюджету залишаються фактично на рівні минулого року, хоча через більш як подвійну девальвацію національної валюти обсяги й імпорту (який забезпечує значну частину надходжень до скарбниці), й експорту, й виробництва товарів та послуг значно зросли навіть з урахуванням утрат через Донбас.

Привид загального хаосу

На тлі зубожіння більшості громадян, зокрема й тих, які ще донедавна претендували на статус українського середнього класу, спроби продовжити затягування пасків на їхніх шиях об’єктивно програмують соціальну дестабілізацію. Не тільки й не стільки через саму «сувору ощадність» (хоч вона могла б бути менш жорст­­кою при ліквідації корупційних схем та сплати всіх податків олігархами), скільки через психологічний фактор – відчуття гострої несправедливості. Адже відбуватиметься це за одночасного збереження корупційних «дірявих кишень» у самому бюджеті й індульгенції на сплату податків олігархами та більшою частиною пов’язаного із провладними партіями великого бізнесу.

Читайте також: Із варягів у міністри. Що думають про експатів депутати ВР

Оскільки саме боротьбою про­­ти несправедливості (а не за змі­­ну однієї влади на іншу) й була Революція гідності, то в суспільстві різко актуалізується запит на продовження революції. Проте в нинішніх умовах воно навряд чи зможе бути організоване в загальнонаціональному масштабі. Бодай через відсутність політичної сили чи принаймні громадянського руху, здатного взяти на себе відповідне завдання. Партії Майдану, які потрапили до парламенту, не лише залежні від олігархату, а й закуті у правлячій коаліції, Опозиційний блок чи КПУ не підходить на відповідну роль з об’єктивних причин, «Свобода», яка останнім часом намагається скористатися невдоволенням населення, самодискредитувалась і маргіналізувалася не лише на загальноукраїнському рівні, а й у своїх базових регіонах, де тривалий час контролювала місцеву владу й не виправдала очікувань.

У цих умовах доведений до високого рівня вибухонебезпечності протестний потенціал розчарованих, іще агресивніших до нової, аніж до старої влади людей можуть легко використати різноманітні гравці. Лідери, які намагатимуться очолити такі виступи, найімовірніше, не зможуть їх довго контролювати. А то й самі ризикуватимуть стати їх жертвою в процесі розкручуван­­ня популістської спіралі. Як приклад мож­­­на розглядати події у Вінниці.

З одного боку, маємо наслідок неспроможності нинішнього керівництва притягнути до відповідальності представників колишнього режиму й очистити від них керівні органи. Із другого – такі дії мало чим відрізняються від захоплення влади й викрикування народних губернаторів чи мерів у Севастополі, на Донбасі, у Харкові чи Одесі навесні цього року. Викрикування нового керівництва області відбувалося на сходці 150–200 осіб, щодо належності значної частини яких до мешканців Вінниці є безліч запитань. На чолі виступів стали місцеві лідери «Свободи» та «Батьківщини» – партій, які на останніх парламентських виборах набрали в місті та області лише близько 10% голосів спіл­ьно. Так, на Вінниччині свободівці здобули тільки 4,25% й не подолали навіть виборчого бар’є­­ру, а «Батьківщина» – 6,6%. У самій Вінниці відповідно 6,2% та 5,4%. Додамо: таке захоплення вла­­ди навіть у разі успіху приречене, бо не здатне вирішити позитивно жодної проблеми місцевих мешканців, а натомість іще й може породити нові.

У масштабах країни аналогічна проблема, що далася взна­­ки після Майдану, й зараз стоїть не менш гостро. Народний виступ у сучасних реаліях може порівняно легко звалити ту чи ту владу, хоча й не запропонує якіс­­но іншої альтернативи. Унаслідок цього одні представники чужого правлячого класу, залежного від олігархії чи великого бізнесу, лише змінюють інших.

Війна всіх проти всіх

Тим часом у самому правлячому класі на тлі соціально-економіч­ної дестабілізації набирає обертів війна всіх проти всіх, контури якої окреслюються останнім часом. Основні політичні сили нині, схоже, сподіваються успішно маневрувати в умовах наростаючої соціально-економічної та суспіль­но-політичної дестабілізації країни, якомога довше утримуючись на плаву й продовжуючи мародерство (розподіл корупційних посад, дерибан бюджету та управління залишками державної власності).

Ситуація ускладнюється відсутністю чорно-білої картинки українського політикуму в його нинішньому вигляді. Немає жодної політичної сили, на яку могли б зорієнтуватися невдоволені грома­­дяни. У більшості з них присутні досить патріотично та/або проєвропейськи настроєні люди, що розуміють виклики, які постали перед країною та необхідність справжніх реформ, а не їх імітації. Крім того, переважають і визначають політику персоналії, які прийшли «повирішувати» бізнес-питання свої особисто чи своїх спонсорів або ж відбити інвестиції в політику.
Усі політсили цього разу безпрецедентно строкаті. У межах БПП, НФ, «Самопомочі», РПЛ чи «Батьківщини» є групи людей, в яких набагато більше спільного в баченні шляхів розвитку країни між собою, аніж зі своїми колегами по фракції. Це стосується як реакціонерів і консерваторів, що прагнуть збереження всього «як є» чи навіть цілковитого повернення «дореволюційних прак­­тик», так і реформаторів, які закликають до реальної ліквідації олігархічно-монополістичної моделі й до подолання корупції.

Створення коаліції у форма­­ті конституційної більшості (нара­­зі 305–308 депутатів включно із президією) відкрило широкі можливості для внутрішньофракційних ігор та ігнорування позиції не лише однопартійців, а й цілих фракцій-партнерів.
Лейтмотивом парламентсь­кого життя стає те, хто кого успішніше «кине» щодо котрогось конкретного питання, згрупується під його вирішення. Така атмосфера досить швидко здатна призвести до переважання тотальної недовіри, а відтак непрогнозованості дій правлячої коаліції, посилення прихованої внутрішньої боротьби, перекладання відповідальності й перетягування ковдри.

Читайте також: Нова Рада: посилена охорона, Автомайдан і скромність екс-регіоналів

По суті, в парламенті буде відсутня урядова коаліція, а існуватиме практика ухвалення рішень ситуативними альянсами, зокре­­ма й із залученням позакоаліційних сил. Така ситуація якщо й терпима в умовах президентсько-парламентської республіки в порівняно стабільний час, то в кризових умовах у парламентсько-президентській державі виступатиме додатковим фактором дестабілізації.

Приклад – голосування за постанову про обрання голів, перших заступників, заступників голів, секретарів та членів комітетів. «За» проголосували лише 249 депутатів. Причому власне із коаліції – 228, тобто рішення ледве-ледве було б прийняте без 5 позафракційних (екс-регіонали Клюєв, Ківалов, Матвійчук, Фельдман, Супруненко) та 15 голосів депутатської групи Ігоря Єремеєва «Воля народу». Міністром інфраструктури в новому уряді став топ-менеджер групи «Континіум» Андрій Пивоварський, і це ще одне свідчення участі «Волі народу» в коаліції. Неформальної, оскільки формальному входженню заважає несприйняття більшості депутатів групи скомпрометованих за часів Януковича, зокрема й голосуванням за закони 16 січня.

Одначе такий формат збільшує кількість депутатів коаліції мало не до 330 осіб, що означає здатність ухвалювати рішення навіть без підтримки сотні її депутатів (це зіставно із сукупною чисельність НФ та РПЛ чи «Батьківщини»). Наразі у Блоку Порошенка 150 нардепів, «Народного фронту» – 83, «Самопомочі» – 33, РПЛ – 22, «Батьківщини» – 20. Група «Воля народу» Ігоря Єремеєва має 20 голосів.

Іншими згуртованими сила­­ми є «Економічний розвиток» Хомутинніка – Гєллєра (18 депутатів), Опозиційний блок (40), гру­­па свободівців (7), нове об’єд­­нання «Українська опозиція» («УкрОп»), до якої увійшли 5 народних обранців (Дмитро Ярош, Борис Філатов, Андрій Білецький, Борислав Береза, Володимир Парасюк), а також «Єдиний центр» Віктора Балоги (до якого в цій Раді належать також два його рідні брати і двоюрідний).

Опозиція

Наразі викристалізувалися контури реакційної опозиції з числа колишніх регіоналів. Під час біль­­шості голосувань нового парламенту Опозиційний блок (40 осіб) та насичений екс-регіоналами з південно-східних регіонів «Економічний розвиток» Хомутинніка – Гєллєра (19) мали спільну позицію. Кількість депутатів у них загалом збігається з численністю екс-регіональської сили в парламенті, яку свого часу прогнозував Тиждень.

Їхні представники дедалі активніше критикують нинішню вла­­ду і претендують на абсолют­­ну перемогу принаймні в більшості південно-східних регіонів уже на чергових місцевих або й дострокових парламентських виборах (які їхні спікери вже погрожували ініціювати). Поки що це політичне середовище справді бачиться основним вигодоотримувачем від наростання невдоволення мешканців південно-схід­­них регіонів стрімким погіршенням рівня життя. Хоча насправді саме на реакційній «опозиції» лежить основна відповідальність за критичну ситуацію в країні.
Водночас дедалі очевиднішою стає лінія протистояння між Коломойським та Порошен­­ком, який, схоже, намагається використати для врівноваження впливу дніпропетровсько-женев­­сь­­кого олігарха на Південному Сході групи Ахметова та Фірташа – Льовочкіна. Якщо це так, то Порошенко повторює помил­­ку Ющенка, який свого часу так само вбачав противагу Тимошен­­ко в Януковичі та Партії регіонів. Хибно вірячи, що вони для нього менш небезпечні.

Коломойський розклав яйця в різні кошики. Його люди присутні й у «Народному фронті», й у «Самопомочі», й у БПП. Проте основну ставку він робить зараз на новостворену групу позафракційних «Українська опозиція» («УкрОп»), до якої увійшли відомий сотник Майдану, «який змусив Януковича втекти», двоє депутатів від «Правого сектору» (Дмитро Ярош та Борислав Бере­­за), командир добровольчого пол­­­ку «Азов» Андрій Білецький, а також екс-заступник Коломойського в Дніпропетровській ОДА Борис Філатов, якого вважають неформальним куратором креатур олігарха в парламенті.

У групі очікують на можливе приєднання свободівців і, не виключено, деяких інших депутатів. Зокрема, й тих, які належать нині до інших фракції коаліції. Зрештою, щоб стати депутатсь­­кою групою офіційно, вона повинна мати принаймні 18 осіб. За словами Філатова, ставку в «УкрОпі» планують робити на те, що «в цьому парламенті стільки суперечностей, і великі фракції до такої міри намагаються грати у візантійщину, що ми незабаром побачимо дуже великі зміни».

«УкрОп» активно претендує на статус основної альтернативи реакціонерам Опозиційного бло­­ку та «Економічному розвитку» для невдоволених розвитком ситуації в країні людей, насамперед у Центрі й на Заході. Його представники різко публіч­­но критикують як самого президента Порошенка (Борис Філатов), так і його спікера Гройсмана (Володимир Парасюк). Маючи потужний медійний ресурс Коломойського, ця група може доносити свою позицію до чимдалі ширших мас невдоволених громадян.

В умовах відсутності організованої політичної сили чи широкого громадянського руху, здатного взяти на себе відповідальність за розвиток країни та проведення кардинальних перетворень, а не їх імітації, схильність більшості населення до популіз­­му використовуватимуть для зміц­­нення своїх позицій різні олігархи. Ті чи ті їхні проекти, перебуваючи на гребені популярності як нові політсили чи персоналії, здобуватимуть певну кількість місць у парламенті й уряді, діючи й надалі в межах олігархічної матриці, а потім замінюватимуться новими. Вихід із ситуації – це лише реальна самоорганізація українського суспільства знизу. Однак передумов для неї наразі не спостерігається: громадянам і надалі простіше вважати, що вони можуть покарати політиків, які не виправдали їхніх сподівань, проголосувавши на чергових виборах за інших. Хоча потім усе повторюється.