Вавилон – XXI

Вечоріє. Перед Ук ра їнським домом, де минулого тижня відкрилася III Міжнародна художня виставка-ярмарок «Арт-Київ 2008», мінімум сотня іномарок, які своєю присутністю реальність економічної кризи зводять до міфології. Біля однієї з автівок в екстазі б’ється чоловік середнього віку, оповідаючи тільки-но прибулим друзям, що він уже побачив: «Живопису там багато, та то все фігня, – аж захлинається цей шанувальник високого. – Зате я бачив там такі блискучі штучки, оце так штучки, зразу б і купив!».

 

 

Як виявилося, «блискучі штучки» – це бронзово-золотисті ску ль п тури, котрі повільно обертаються навколо своєї осі. Автор гламурного позитиву Джанфранко Меджато за першу ж годину торгівлі позбавився трьох із них – роботи італійця вартістю €20 тис. розметали, наче гарячі пиріжки. Художник, подібний харизмою до менеджера-баптиста – наскрізь оптимістичний і напрочуд енергійний – оповідає про актуальність мистецтва то в термінах спорту, то в бізнес-поняттях. На відміну від більшості своїх українських колег, схильних вимірювати успіх усе ще базарними категоріями й при розрізненні «актуального» та «сучасного» арту плутатися в свідченнях. Як, власне, плутаються й самі організатори: вони мали б на гарматний постріл скульптуру до живописного салону не допускати – для цього є окрема імпреза. Так ні, оскільки жанр-контроль не суворий, то хитрі галеристи притягли на ярмарок усього побільше – картини й дрібну пластику, свіжі витвори й зарослі павутинням артефакти. Врешті в демократичній країні мають бути як не вибори, то вибір – а про смаки тут ніхто не сперечається.

 

Тому п’ять поверхів колишнього музею Леніна наразі схожі на мистецький зоопарк, де місце знайшлося всім – і зубастим акулам актуального мистецтва на кшталт Олександра Друганова, Іллі Чічкана, Влади Ралко, і китам українського нефігуративу Тиберію Сильваші та Анатолію Криволапу, й всеїдним, немов шимпанзе, майстрам-гумористам Владиславу Шерешевському та Сергію Панічу, й безіменним представникам сімейства котячих – тим, хто штампує традиційні «сірєні» та морські пейзажі під Айвазовського.

 

Таке вимушене добросусідство пояснюється просто: гарні художники пишуть не швидко, проте миттєво розкуповуються. Тож якщо застосувати дрібне сильце для проціджування, в осад випаде левова частка вітчизняного малярства, а те, що справді варте уваги, займе хіба одненький поверх. Як переконує директорка Українського дому Наталія Заболотна, наш звичний до розмаху народ цього не зрозуміє. Щоправда, зваживши на нарікання самих митців, реформу ярмаркового процесу із подальшою секуляризацією файн-арту від такого-сякого контемпорарі обіцяють провести вже наступного року.

 

 

Один із найбільш злободенних для української культури персонажів – той, що вухо собі втяв. Принаймні, так стверджує один із найзлободенніших вітчизняних художників Владислав Шерешевський. Його «вангогівщина» сконцентрована в одному проекті – «День учителя»: впізнавані сюжети й манера голландського постімпресіоніста,а ось теми цілком самостійні. В шаблоні «Портрета другого лейтенанта зуавів» – автозображення українського пересмішника. На безпредметному в оригіналі полотні «Ворони над пшеничним полем» зродився етюдник із синьо-жовтою, мов рідний прапор, картиною. Або таке знущання: консервна банка з етикеткоюмармизою генія та написом «Вуха» чи портрет сумного Тараса Григоровича, який називається «Гривня». Мистецтво актуальне, яке експлуатує та нам же перепродає наші тимчасові цінності й невиразні проблеми, мусить принаймні в такий спосіб спиратися на авторитети. Ювілей – привід пристойний. Ван Гогові цього року вже 155 стукнуло. В Михайла Старицького взагалі кругла дата, тож до 150річчя він отримав вітання від Олександра Друганова: на величезній «поштовій марці» (полотно, олія) колеса тандему крутять дві субтильні дівчини з плейбоїстими мордочками – наочна буквалізація вислову та назви «За двома зайцями».

 

Про 130-й ювілей Казимира Малевича вирішив нагадати співвітчизникам Олег Пінчук. Коли скульптор ставить на конвеєр своїх бронзових звіряток і заповнює ними спальні та кабінети українських достойників, у цій акції прозирає принаймні єдність форми та змісту. Та коли цей любитель носорогів й екзотичних птахів береться іронізувати з «Чорного квадрата», виявляється, що Пінчук Малевичу – ледь по коліно |див. спецпроекти|.

 

Найбільше не пощастило багатостраждальному Мікеланджело да Караваджо. Йому в Україні взагалі зле ведеться – то картину з одеського музею поцуплять, то Сергій Ликов заходиться виявляти власну недовіру до майстра доби бароко вже відомим нам пародійним методом. Сюжети великого італійця одесит перемальовує тичинка в тичинку, але з доповнен нями від себе, які полягають у деформації класичного зображення. Відтак Ісус, Богоматір, апостоли набувають в українського живописця вигляду гідроцефалів, які чомусь вижили.

 

 

Іронія, пародія, сарказм, стьоб – усе це надійно убезпечує актуальних митців від аналогічних жестів з боку молоді, бо переспівати переспіване можливо, але безперспективно, та й поміж Шерешевським і Ван Гогом без мила не влізеш. З молоддю на «Арт-Київ 2008» загалом сутужно: формально виставку розділено на три частини, і в кожній світяться лише знайомі все обличчя.

 

Зрозуміло і з приватними колекціями – в цьому розділі Олег Голосій, Василь Цаголов, Дмитро Кавсан, Костянтин Реунов, ОлександрРойтбурд і ще з десяток арт-зірок першої величини. Радіти б, що ті, хто колись купив роботи, наразі дозволяє пересічним громадянам помилуватися вибраним. Але ні, все ж «АртКиїв» – поки не «Арт-Базель»: полотна розвісили абияк, то ж замість злагодженого ансамблю, який на різні голоси виводить гармонійну мелодію, глядачі дістали хор підпилих дядьків, які тягнуть пісню на різні боки – аби гучно.

 

Не побачити нових імен і в галереях: дилери роблять ставку на перевірене часом і не довіряють аудиторії. Дебютанта, мов цукерку, тре ба «виготовити» й грамотно упакувати, а тоді вже показувати людям. Тому і в залі «приватників», і в плетиві виставкових боксів, і в спеціальних проектах – ті самі творці, хіба серії різні. Наприклад, розкручені «Х-фай ли» Цаголова (див. Тиждень, № 41, 2008): коло полотна «На городі», де серед буяння української зелені повзає маленький гуманоїд, завмер господар однієї зі столичних галерей. Друг-критик зауважує: «Ти так, Петю, дивишся, наче ніколи цієї роботи не бачив». А той задумливо відповідає: «Може, нові деталі з’я вилися…» Золота репліка – доживемо до нового ярмарку, може й справді в мистецькому середовищі щось зміниться. Принаймні, з’являться нові деталі.